Квітне Медовий Спас дзвонами,
Йде убрід череда, сонце у молоці несе.
Йде череда, боками літо розгойдує,
Кушпела між кропиви – верховодою.
Хмара осокорові – чудною чуприною.
Лелече гніздо до неба пір’їну піднесло,
Ластів’ята над рікою – намистечком.

Сонях брилем похитує, стрічає череду,
Вулицею дитячого щебету засіялося,
молитва бабусина – у серці сонечком,
благословення – щедрим літеплом,
що проз літа Господньою ласкою сяє.


1.
За добрих часів були у Тетяниного діда січкарня і три вітряки. Був зять Василь, три онуки, хліба вдосталь, чоботи, підвода й чотири батоги. Згодом, Тетянина мати й батько, аби їх не вислали до Сибіру з дітьми через оті млини та чоботи, боронилися, буцім, дід од них та од баби Мотрі (покійної дідової дружини) відрікся, усе добро пропив, а те, що від недопитого залишалося, коханці віддав. Люди здогадувалися, чому дід тими млинами, коханками та січкарнею колгоспові дулю показав, проте помовкували.
Тетянка боялася грози, лугових квітів і запаху скошеної отави. Під час сіножаті батько втратив рівновагу й упав з копиці прямісінько на вила, якими Василевий брат закидав на воза сіно. Батько їй запам’ятався зболено-усміхненим, довкола пахкотіло травами, надходила гроза, не було чим дихати, на батьковому чолі у поперечних зморшках назбирався біль й струмками сочився долу. Вмираючи, Василь усміхався до своїх дівчаток, все тихіше й тихіше повторював, що все буде добре. За півроку пішла на той світ Маруся, за кілька років розповзлася по ріднесенькій землі біда. Війна нікого не милувала, нікого не минала, ані старого, ані малого. Німці товарними вагонами вивозили до Рейху чорноземи, людей, як худобу і худобу. Працювати Тетяні на німецькому заводі доводилося з шести ранку до шести вечора, у суботу й у неділю, день у день деталі шаблоном вимірювати. Добре було пишним од природи, міцної статури жінкам, котрих відібрали колючку робити. За над норму зроблені метри колючого дроту їм давали пайку – на одну скибку хліба більше. А худесенькій Тетяні бувало як насниться хліб, то вона увесь день весела ходить, сама собі посміхається, згадує запах домашнього маминого хліба із печі.
На Різдво зігнали полонених обідати на пів години швидше, Тетяна дивиться, а ніхто не їсть, усі сидять мовчки. Чутно тільки, як животи од голоду зводить та у каструлі бульбашки кисло лопаються. Час обідній минав, ніхто ложки не торкнувся. Поліцаї вивернули вміст каструлі на стіл, баланда пінилась, розповзалася та ядуче шипіла, такою була прокислою, аж дихати було нічим. Опісля того випадку, для полонених (поруч із бараками) спорудили щось схоже на кухню. Картопляні лушпайки варили, буряки та мерзлу капусту. Хоч – прісне й ріденьке, проте – прокипало і було теплим. Дівчата допитувалися: «Тетяно, чого це ти ніколи не попросиш добавки? Усі ж просять, а ти тільки одвертаєшся і плачеш?». А Тетяна не могла просити, не уміла.

***
Ольга, старша Тетянина сестра, та Олеся, полонянка з Білорусі, потрапили до бездітного німецького подружжя. Хазяйку дівчата між собою гадюкою називали, не тому що – капосна була, а через те, що прискіпувалась за пилюку по той бік підвіконня. Фрау Інга кожен плінтус та закуток після того, як дівчата поприбирають, перевіряла, пальцем бруд вишукувала. Вимагала підлогу на колінах по декілька разів перемивати і шкребти щіткою, щоб чисто усюди було: навіть у коморі та у конюшні.
Дівчатам «гадюка» виділила вузеньку кімнатку. Довгий час Ольга і Олеся, біля ліжка на підлозі на ніч мостилися, боялися постіль забруднити, бо не мали у що перевдягнутися. Якось перед сном вирішила «гадюка» перевірити, чим вони займаються після роботи, дивиться – лежать дівчата на дошках, а ліжка навіть не розстелені до сну. Фрау Інга злякалася: чи є у них хоч спідня білизна? Наказала Олі та Олесі старий одяг викинути, принесла їм вбрання зі скрині, зі стриху. Дівчата одіж не викинули, зав’язали у вузол й заховали, а коли ніхто не бачив, вузлика розв’язували, молилися, плакали над своєю долею, журилися за рідними.
Німеччина капітулювала, «гадюка» вмовляла дівчат не залишати їх із Гюставом напризволяще. Додому Оля потрапила наприкінці липня, ще й привезла з собою придане, у вигляді гарненьких суконь, німкенею подарованих. По війні Ольга ті плаття на їжу обмінювала.

***
На заводі ширилися чутки про перемогу, людей змушували працювати у три зміни. Завесніло, але світанки були холодними, в бараках було волого й похмуро. Полонені прислухалися до вибуху снарядів, серця пришвидшено билися, ніхто не спав. Над ранок бомбили завод, колючий дріт дрижав і шкірився гострими іклами до людей, полонені розбігалися, хапали усе, що під руки попадеться, усе що може згодитися по дорозі додому й удома.
Визволяли полонених американці, по той бік ріки вгризлися у землю німецькі солдати. Тетяні якимось дивом вдалося минути огорожу, далі – тікала не озираючись; бігла, аби чим далі дерев’яного пекла бараків та заколюченої смерті. Здавалося, що її вітром з моста у воду скине, німці реготали й цілились у спину, проте не стріляли, певно думали, що таке худе й обідране дівча по дорозі од голоду саме помре, пошкодували для неї кулі.
До рідного села Тетяна повернулася на самісінький Яблучний Спас, дівувала вона до п’ятдесят третього, поки не вийшла заміж за шкутильгу Толіка. Усю війну Толік «провоював» у селі на милицях, в армію з туберкульозом кісток не беруть. Тетяна записалася у колгоспну городню бригаду. Возила їхня бригада полуторкою в Славутську заготконтору ящики з помідорами, моркву, бураки. Поламається полуторка по дорозі, водій у моторі копирсається, а жінки сидять у кузові, співають, набридне чекати, – та давай тими помідорами кидатись одна у одну.

***
Після війни, у спину колишнім полонянкам, навздогін сичали «зрадниці», сичали смачно, не шкодували ненависті. Ольгу, старшу Тетянину сестру, заміж Петро покликав. Йому у ЗАГСі «добрі люди» улесливо радили: «Умів воювать, а нєвєсту вибрать не зумів. Не годиться офіцерові з німецькими наймичками путатися.» Орден «Червоної зірки» на Петровому кітелі був оберегом від злих язиків, могло бо те весілля скінчитися арештом.
Матерів таких дітям не буває добрих, як була доброю матір’ю Ганна для свого зятя. Село поволі оклигувало, робочих рук бракувало, люди жили упроголодь. Петро свого воєнного костюма на дев’ять пудів картоплі виміняв. Свекруху Ольга знала тільки зі світлин. Петрова мати померла у сорок четвертому, після другої похоронки на той світ пішла, за своїми синами пішла, за Миколою та за Іваном. Свекор зі своїм братом, шахтарського роду, частенько навідувалися до дітей у гості, аж зі Сватова приїздили, з подарунками для онуків.

2.

Тільки-но колорадський жук зручно вмостився на соковитій бадилині, як якась невідома йому сила струсонула картопляного куща і жук опинився на землі під боком у зовсім молоденького кабачка, такого молоденького, що йому суцвіття іще не всохло. Тетяна навпрошки городами, проз старого млина, поспішала до старшої сестри Ольги – розпитати, чия це уночі горіла хата.
За новинами Тетяна до сестри щодня навідувалася. Не так за новинами, як за бажанням погрітися біля налагодженого Олиного із Петром життя вона стежку до старшої сестри протоптувала. Тетяна годинами поруч Ольги сиділа у кухні, дивилася як та у піч садить коржики, або порається у хаті. Заходив Петро після роботи у хату, і давай різні вигадані історії розказувати, міг і заспівати дівчатам, і затанцювати, узагалі – умів подобатися жінкам.
Отак бувало прийде Тетяна до Ольги, всядеться тихенько біля вікна, задумається, і не зогледиться, як уже приміряє на себе сестрину долю, вдягається у Петрову усмішку та у їхню із Ольгою любов. Поталанило Ользі із чоловіком, власне життя видавалося Тетяні прісним та нецікавим.

Тими ворітьми, що на городи дивляться, жінка увійшла у сестрин двір, клямка на дверях була тільки накинута, – Ольга по хліб вийшла. Тетяна зайшла через сіни у хату, сіла на своє улюблене місце, глипнула на килим, що висів у кухні на стіні. На килимі зображена Кармен танцем когось зваблювала, закриваючи лице віялом та виставляючи напоказ струнку ніжку у гарному черевичку. Тетяна глянула на свої капці: у їхньому селі улітку всі ходять у таких капцях, ними (капцями), відрами і граблями весь продмаг завалений. Згадавши продмаг, жінці захотілося цукерків «батончики». На дивані було б зручніше думки пасти, але з Петрового стільця (саме на який Тетяна умостилася) проглядалася вулиця, яблунька із червоненькими кулачками яблук, Кацапчині вікна і хвіртка. Краєвидом дивану була піч, старенький холодильник, відро з водою (що на табуретці перед грубою стояло) і городи, якими Тетяна до сестри навпрошки у гості навідується.

На столі поруч із сільничкою стоїть накритий рушником полумисок, із полумиска пахкотить здобрена олією зелена цибулька, помідори з огірками. У дитинстві Оля і Таня любили сік салату хлібом визбирувати, а ще мати було одрізала у свято од свіжої хлібини великі окрайці, натирала скоринку часником, поливала олією і присипала сіллю. Дівчатам той хліб був світлою радістю. Спомин про мамин хліб так і живе у серці сестер поруч із любов’ю до матері: він зігрівав їх у полоні, живив надією, наказував бути сильними.

Кіт сплигнув із дивана і ошивався біля дверей, хотів мабуть на вулицю. Тетяна дивилася у вікно, їй було затишно і сонячно. Ольга десь затримувалася, Петро, одягнувши «кігті» дерся на стовпа у сусідньому селі, вітром пошкодило високовольтну лінію, а окрім Петра ніхто з напругою не умів справлятися. У кімнаті над телевізором годинник мирно цокотів секундною стрілкою, віддаляючи полон, голод і війну від Тетяниного родинного затишку далі й далі.


2015

1.
Негода сірою мрякою розповзлася селом, приховала од людського ока верхівки тополь. Осіннє море шумує, наче кінець світу йому у дно вселився. Від пару узялися сльозою віконні шибки, не розгледіти маяка на косі. У літній кухні на привозному в балоні газу кипить картопля, у поливаній мисці дрімають поруч із цибулиною херсонські помідори. Баба Надя у погребі мудрує, чого б такого до картоплі узяти: останню банку тушонки, кавуна чи вина холодного націдити. Камериха бо сьогодні навідається, Микола зайде, – поминуть покійного Степана, царство йому небесне.

Яка вже Камериха балакуча, проте Надю ніхто не перебалакає: ні подумки, ні уголос. До курей баба говорить-балакає, до моря озивається, до виноградної лози має окрему розмову, і до ікони, що у кухні на гвіздку висить – молиться, про життя-буття оповідає.
Вийде увечері баба Надя за хвіртку, сяде на лавочку і нумо із квітами розмовляти: «А що ж це ви в’янете. Баба вас поливає-поливає, води з криниці не жаліє. Ростіть, хай же у баби буде найгарніша клумба». Прокинеться баба зранку та й скаже: «Пора вже підійматися, кури бабу заждалися», гляне на годинника у обідню пору, і знову не змовчить: «Тільки подумайте, вже обід, а у баби юшка не зварена», а увечері кіт та дід від баби чують: «Завтра буде хороша погода. Коли ми Сашка дождемося?».
Дня не минало, аби баба до кого змовчала. Дідові тиха бабина балаканина не заважала. Піде дід у гараж старенького «Москвича» провідати, засуне голову під капот, картузом павутиння повизбирує, а баба йому: «Стьопа, він уже який рік не заводиться. Давай продамо хоч те, що од «Москвича» зосталося, не поіржавіло. Може купимо нового телевізора, дров на зиму заготовимо». А діду шкода старенького «Москвича» на металобрухт віддавати, стільки у діда багацько гарних спогадів із машиною пов’язано, що у причепі та у багажнику не вміститься усе те добре й гарне. Надю він цією машиною з пологового будинку додому віз, згодом вчив малого Сашка колеса підкачувати, кермувати. Не злічити скільки вони кукурудзи у мішках, помідорів у ящиках і родичів на задньому сидінні поперевозили. З сусідніх сіл було просили діда Стьопу наречених з вітерцем до райцентру відвезти: у ЗАГС, а від ЗАГСу – до пам’ятника воїнам-визволителям, біля якого за тих часів було дуже модно фотографувалися. Любить дід Стьопа свого «Москвича» і бабу свою любить, і новенького телевізора діду хочеться, а до телевізора сучасна антена знадобиться.

Дивиться дід Микола щовечора новини, і дід Стьопа ті ж самі новини щовечора слухає. Проте на другий день виявляється, що дід Микола бачить та чує більше од діда Стьопи, і на політиці він краще розуміється. Бувало так розкочегаряться діди, такі дебати влаштують, що вся вулиця чує, який Микола глухий і забудькуватий, а Стьопа сліпий. У глухоті та сліпоті дідів винні (як виявляється) депутати із дощами: депутати – бо не ті закони приймають, через що у їхньому селі всього два канали антеною можна упіймати. Коли ж гроза над морем розгуляється, трансляція пропадає узагалі, тому і рясним дощам од дідів міцне слівце перепадає.
Політикою гасіння дебатів дуже добре володіє баба Надя: у баби Наді є настоянка на степових травах, яка миттєво лікує од усіх болячок і краще од рекламованих пігулок повертає пам'ять. Вип’є дід Стьопа з дідом Миколою по чарочці бабиної настоянки, усі спірні питання куди й подінуться. Емоції вщухають, діди приходять згоди: що раніше, іще за бабиної молодості, – молодь була непитуща, спідниці – довшими, а язики коротшими. Не забудуть діди сільський клуб добрим словом припечатати, не оминуть розмовою рибгосп, від якого одна лише назва й залишилася на бетонному постаменті: «уть Ілліча», без букви «П». Полопотять діди, посмакують гарячою юшкою із морського бичка, що її баба не скуплячись кропом, часником і перцем приправила, та й розійдуться, кожен до свого екрану – новини слухати.

2.
Поки дід був живий, зима бабі в три рази коротшою видавалася. Невістка онуку до баби не пускає, кіт бабу слухати не хоче – увесь час дрімає, або сусідськими дворами швендяє. Та ще сусідка Камериха до баби навідується, аби сином своїм непутящим на всі лади похизуватися. Бабині вуха у мозолях від її пустоцвітних балачок, який Вітя роботящий та видний жених. Баба знає Вітьку так, як ніхто: давно з усіх боків обдивилася. Ще було підлітком у медпункт Камериха його за вуха притягувала, аби Надя (яка там працювала медсестрою) сідниці Вітькові рятувала. Не лазь через чужі огорожі, то й не отримаєш у м’яке місце з рушниці сіллю. Підріс Вітя, нічого не змінилося: якщо у чужому дворі під зорями зостанеться яка цінна річ, – до ранку не долежить, у руках Віті-клептомана опиниться. Камериха усілякими словами намагалася переконати Надю, що Вітя не крадій. Мовляв, він не краде, а боліє, це болєзнь така є, клептоманія. Він і сам не хоче чужого брати, але ж болєзнь – сильніша од нього! Ага, бабу Надю не обдуриш: наче все до Віті у руки саме йде, а куди потім дівається, то буцім Іванівна не бачить. А за які такі гроші Вітя п’є і гуляє, якщо у нього немає роботи? Хто новенькій камері од велосипеда і дідовому акумулятору від «Москвича» ноги приточив, га?
Клептоманія Наді нерви підточує, Камерисі – вкорочує. Баба Надя Віті не один раз у очі виказувала: «Чого ж ти крадеш? Совісті у тебе нема, ти хоч мамку свою пожалій. До неї у хату ніхто через тебе не попроситься у курортний сезон. Вона і копійки на зиму не заробить, через отакого трутня. Ходиш попід парканами, людям спокійно спати не даєш. Краще нєвєсту собі у якому дворі знайди, заклептомань їй голову і женись, да йди роботу шукай, а не чужі камери од велосипеда».

3.
Від бабиної хати до цивілізованого із лежаками пляжу – кілометрів зо два пішки. Між турбазами і селом, яке одним боком розрослося над кручею, тягнеться пологий піщаний берег. Як тільки вода прогрівається до двадцяти градусів, на самісінькій мілині місцеві дітлахи ловлять сачками морських вошей. Качки люблять морських вошей, кури люблять морських вошей, а відпочивальники, які до сих пір не мали із ними нічого спільного – починають бридитися морських вошей. Згодом курортники переконуються, що нехай вже воші між мізинцями ворушаться, аніж медузи у найм’якіші місця жалять.
Поки тисячі вітчизняних ніг топчуть скелі чужоземних курортів, ступні-патріоти занурюються у чорноморський пісок, сонце переливається через вінця серпневого полудня на розімлілі тім’ячка, солонуватий морський вітерець лопоче у ніздрях. У цей момент, схожі на мініатюрних креветок створіння, уперто пнуться угору: мабуть сонячні зайчики їм посмакували, а мо’ їм закортіло полоскотати незнайомі п’яти.

4.
Спраглі моря, сонця і відпочинку курортники, які шукають житло поближче до води, у більшості випадків проїздять проз баби Надину клумбу і спиняються перед хатою, де живе Камериха. Спиняються, бо зауважують на воротах фанерну дощечку, яку Вітя буцім знайшов, власноруч розфарбував ще устиг написати: «Єсть мєста». Здогадується баба Надя, звідкіля ці «Єсть мєста» узялися, проте дощечці здогадками не допоможеш, пізно: букви наче ті самі, а домальований між словами якір викликає сумніви.
А Камериха вже тут як тут, радісно стрічає дорогих гостей, кожне слово у мед вмочує, свідомість новоприбулих широкою усмішкою припудрює, до хати запрошує. Гляньте, як рясно вродила шовковиця цього року, пробуйте ягоди; проходьте, присідайте у затінку, я вам абрикосового компоту винесу, поп’єте з дороги. Така шикарна тінь тільки у нашому дворі увесь день і буває. Далі Камериха зиркає у бік Надиного двору. Ага, нікого не видно, отже можна застосувати антисусідські методи полювання на білотілих курортників. Он, мовляв, у сусідньому дворі нема душової, а у нашому – повна бочка води на сонці за день нагрілася. Підставляйте руки, відчуваєте, яка вода тепленька? Не вода, а справжнє молоко. У саду мангал є, дрова і гойдалка. Гойдайтеся хоч усю ніч. Якщо дров – мало, Вітя стару сливку за секунду порубає, за м’ясом на базар збігає, ще й початків молоденької кукурудзи по дорозі наламає. Камериха натхненно вихваляє Вітю на всі лади, який же він господар, бо удосконалив дерев’яний туалет (без сторонньої допомоги обклав плиткою), між вихваляннями улесливо розпитує: «Яка красива машина. Мабуть дуже багато бензину п’є? Такої у нашому селі ще не бачили.» або: «А хто це у машині спить? Дітям морське повітря дуже допомагає од усього, ніякого діатезу не буде цілий рік. Синок, поможи людям валізи у хату занести! Захочете дельфінів сфотографувати, Вітя усіх наших дельфінів вам з самісінького рання завтра і покаже. Холодильник – у літній кухні, праска – в коридорі. І машину із шампунем помиємо. Заносити речі у кімнату?»

5.
Перечепилася баба Надя поглядом за гвіздок, той, на якому раніше висіла ікона із зображеною Троєручицею та Немовлям, а тепер на гвіздку під вишитим рушником самотніє вицвілий за літо церковний календар. І так захотілося бабі уголос календареві повісти, який у неї в серці та в думках шторм коїться. Сашко у гості не навідується, онуку до баби колишня невістка не привозить, важко бабі без діда. Мамина ікона відколи вже на чужому гвіздку висить, віддала її баба, зі спокійним серцем віддала Галі та Володі. За стільки років звикла до них, як до своїх рідних. І вони увагою бабу не обділяють: узимку телефонують, улітку цукерками балують; ящик тушонки зоставили – поспасибіли за ікону. Молодим Троєручиця більш потрібна, нехай до неї моляться, може й мене, коли помру, добрим словом згадають. Натякала їм, беріться мене на старості доглядати, хату запишу вам, будете курортників пускати, і самим буде куди приїхати відпочити, – не захотіли, не потрібна їм бабина хата.

Камериха, як дізналася про ікону і про те, що баба надумала чужим людям хату одписати, а їй і крихти не перепаде, – за тиждень уся перемінилася, схудла, кирпатий ніс загострився, як дзьоб став. Аж Вітю свого перестала у розмові згадувати, узялася чи не щодня згадувати покійного діда Стьопу, Сашка і Марину: «Який же дід був роботящий та небалакливий. А Марина, змія підколодна, ледве Сашка не погубила. Ну нехай взнав Сашко, що ця зміюка знайшла собі іншого, то для чого ж бігти над кручу. Камерисі кортить запитати, де та дідова рушниця поділася, із якої Сашко намагався на кручі застрелитися, але боїться, що баба Надя пошле її на дно, за морськими вошами подалі.
Бабиного кота у дворі так часто не побачите, як перемінену Камериху. Зранку до баби забіжить, в обід за сірниками навідається, увечері плацинду принесе, а коли до свого додому повертається – винограду (що його дід із Сашком прививав) кілька бростей смикне, ще й абрикос у кишеню назбирає.

6.
Баба Надя зцідила картоплю, відкрила м’ясну консерву, порізала у полумисок помідори, цибулину, заправила нехитрий салат пахучою домашньою олією. Дощ із новою силою узявся ткати холодними нитками осіннє темновиння. Сумує баба Надя за молодими літами, за Троєручицею, за спільно прожитими із дідом Стьопою роками. У кутку біля старенького холодильника мовчить зеленими боками пузатий кавунище. Надя не стала вмикати світло, щоб не бачити, із яким сумом і любов’ю дивиться на неї з церковного календаря Богородиця. За кілька місяців – новий рік, Надя не купуватиме іншого календаря, нехай цей залишається із нею. Вона іще йому не все оповіла, нехай гоїть бабині самотні дні, нехай Богородиця дослухає її життя до краплі.

«Старшій сестрі мати заповіла хату, а мені – три старовинні ікони. Батюшка казав, що таку красоту потрібно жертвувати церкві, щоб усі мали змогу прийти у храм і ликам Святих поклонитися. За таке діло добра пам'ять за нашим родом у селі зостанеться. Але я їх сестрі залишила, а з собою, як вийшла заміж, узяла Троєручицю. Коли сестра померла, ікони, які були у маминій хаті – кудись поділися. А моя Троєручиця завжди зі мною, вона мене чує».


08/2014

Таня соромиться своєї мами: її зашкарублих од сапки і почервонілих од холодної води пальців, соромиться маминих нігтів на ногах, у які в’їлася земля з грядки, соромиться маминої згорбленої постави, її невпевненого погляду. Он довкола які гарні продавчині з гордо піднятими головами: і зачіски у них без сивини, і нігті намальовані яскравим лаком, на ногах – дороге взуття, а не старомодні мешти. Тетянина мама теж продавчиня, тільки не на «Даринку» торгує, а у «Сільпо» на касі покупцям товар відпускає. Мама вже, як той запрограмований робот: напрацюється, прийде додому, Тетяна їй на стіл вечерю зготує, мама поїсть і у відповідь машинально дякує доні: «Дякую за покупку. Приходьте ще».

Серед нахабних цін, дорогих речей, китайського лахміття вчорашня випускниця відчуває себе роздягненою. Наче хто заліз за пазуху і підгледів, які купюри сховані у гаманці її мами. Дівчина ніяково опускає очі, з усіх сторін її штовхають упевнені у собі зіваки. Напарфумлений здоровань боляче наступив на ногу і не вибачився, ще й обізвав. Мамі шкода доньку, вона ладна продати своє здоров’я, аби доня була щаслива. Здерти живцем із себе шкіру і відгородити, захистити своєю любов’ю дитину від усіх негараздів і вдовиного безгрошів’я, від горя, що ось-ось сльозою покотиться Тетянчиною щічкою.

Зупинилися біля відділу із сумками. Продавчиня скривилася, угледівши перед собою дешевий одяг, відсутність педикюру і затравленість у погляді змарнілої жінки. Кинула презирливо:
– Што іщєм? А подумки припечатала: «Тьху, какая ніщєта сюда пріпьорлась».
Тетянчина мама тихо відповіла:
– Нехай доня вибере сама, що їй сподобається.
Продавчиня вищерилася:
– Што?! У самой в карманє двєстє грівєн мєлаччю, а падавайтє «що спадобаєцьця»! Што, нє відна, здесь сумкі па тисячє грівен і више.

Наче не словами, а помиями облили. Дівчині боляче за свою маму. Вона взяла її, мов маленьку, за руку і повела до виходу. Тетянці соромно самої себе, свого безсилля, бо не змогла захистити найдорожчу у світі людину: змовчала у відповідь чорноротій столичній перекупці. Тетянці соромно, що вмовила маму поїхати на базар у неділю, замість того, щоби піти разом з бабусею до церкви.
– Мам, ти в мене – найкраща. Мам, чуєш, не плач. Пробач мені, що я тебе соромилась. Пробач.

2013..

У віночку з барвінку, така молода, усміхнена, зодягнена у біле. Вона дивилася на нього з невигойною ніжністю, протягувала руки, кликала за собою, наспівувала. Ні, він не проронив жодної сльозинки і тоді, коли лікарі підтвердили, що у них ніколи (чуєте, н і к о л и) не буде своїх діточок. Тому всю нерозтрачену батьківську любов, протягом життя, подружжя віддавало іншим дітям.

Коли в один день обидвох проводжали невеличким педагогічним колективом на пенсію, він забороняв собі засмучуватися. Як міг – втішав Марію Андріївну. Тепер бо – мали змогу приділяти більше турботи один одному. Роки взяли своє. Здоров’я стало крихким, як тоненькі кружальця осіннього льоду.

Гілочки вишні вдарялися у шибку. На стриху заскрипіли дошки. Останні картинки дрімоти розвіяв різкий дзенькіт посуду – за стіною сусідка мила начиння. Невагома ілюзія щастя, і та, яка приходила до нього уві сні та кликала за собою – розчинилися у вечорових сутінках. На горищі просушував цибулю сусід.

Без улюбленої роботи, без веселого дитячого щебету і запального квіту учнівських оченят, гамору на перервах, без танцювальних виступів, конкурсів та нагород, що їх Марічка привозила зі своїми вихованцями, без того, що було їхнім життям – чи ж буде здоров’я, коли забрати у людини найголовніше, найцінніше – те, чим вона жила?

До розкошів подружжя не звикло. Хоча їм і заздрили: бездітні. Жили, мовляв, тільки для себе. Та хто повірить, що більшість заощаджень Марія Андріївна витрачала на яскраві костюми для вихованців танцювального гуртка. Та і які можуть бути розкоші у невеличкому селі: крім чистого повітря, розміреного спокою, барвінкового неба, що плескалося на хвилях запашного ялинового вітру?

Свій дім, невеличкий город, затишне подвір’я. Величезний горіх, поруч – столик та лавка, що їх змайстрував Мирон Іванович, щоб гості могли почаювати за цікавою розмовою, пригадати бешкетників, веселі шкільні історії, спробувати запашних яблук, запечених за особливим рецептом Марії Андріївни (із ваніллю та збираними вершками).
В одну мить усе перемінилося.

Він не заплакав і тоді, коли Марічці поставили страшний діагноз. На ліки знадобились чималі гроші. «Продамо половину будинку» – на такому рішенні настояв він. Навіщо їм стільки кімнат. Ось знайдуть гарного покупця та й буде кому у старості принести кухлик води з кринички. Хтось буде поруч.

За стіною голосно увімкнули серіал. У кімнаті стало зовсім темно. Ще хвилину тому, коли уві сні він бачив дружину молодою та усміхненою – був щасливим, а тепер болючі думки нахлинули із новою силою. Він простив людині, яка взяла у нього в борг із грошей, що вторгували за частину будинку. Він простив боржнику оті неповернені кілька сотень (тоді так потрібних на лікування). Дружина згасла на його очах, як свічечка. Відмучилася.

Він не може простити собі того, що прощатимуться із ним, не в один і той самий день, що з Марією Андріївною. Не може вибачити своєї безсилої немочі і того, що продовжує жити без неї. Сам.

У кімнаті прохолодно. Та сивий чоловік не відчуває холоду. Не відчув і гіркої сльози, яка скотилася на вицвілу сорочку. Перед очима – одягнена в білу сукню, у віночку з барвінку, молода і щаслива дружина наспівує колискову.
«Люлі, люлі, лю-у-лі…»

Над садом зупинилась Велика Ведмедиця і мале ведмежатко, щоб послухати Марійчину колисанку. Ялиновий вітер розгойдує гілля горіха. Яблуні завмерли по пояс у снігу, дослухаються зимового співу.

Самотній чоловік дивиться у вибілене морозом вікно.

А барвінок у віночку, такий синій-синій, що боляче дивитись.
Ні, він не плаче. Знає, що зовсім-зовсім скоро вони будуть знову разом

2012..

Дід дивиться у потьмяніле надщерблене люстерко, шкребе лезом щоку. У люстерку зеленіють листочки, вмістився клаптик неба і видно дідового носа. Дід стоїть коло рукомийника у білих штанях, а на сливовій гілці готується рятувати дідову чуприну од вітру, сонця і дощу крислатий бриль. Дід тре шию, старанно витирає руки – зустрічі із вуликами неабияка справа. Він любить бджіл, як своїх дітей. Розмовляє із ними, про те, що в світі коїться переказує ще й піснями частує.
На дідовій веранді стоїть центрифуга, мед викачувати. По боках – дві шафи з бутлями. Як була Стефа жива, то вона мила слоїки і сушила їх на дворі на чистих простелених рушниках, а чи на паркані розвішувала догори дриґом. Дідові долоні широкі, рука не пролазить крізь отвір, він ті слоїки миє, як уміє. На сонці сушить, а потім медом наповнює по самісіньку горловину.
Бджоли, вулики, дерева – все що залишилося на втіху дідовій старості. Донька далеко, аж у Білорусь поїхала за чоловіком, там і зосталися. Старший син у Тюмені на заробітках, і невістка там, прижилися й онуки. А дід пильнує вулики, дивиться за городом, собаці кашу варить. Нові рамки з дерева збиває докупи. Навіть кури несуться у дідовому дворі. Узимку та пізньої осені – Богданові найважче. У саду – порожньо, у рукомийнику – лід. Дід рятується увечері чаєм із липового цвіту, запиває медом сум, зранку готує собі нехитрий обід, слухає побрехеньки, ті що у новинах оповідають, перечитує старі пожовклі од літ журнали, сторінками газетними шурхотить. У неділю під юшку наливає собі чарку слив’янки, та так і засинає по обіді із газетою у руках і окулярами, які заледве тримаються на кінчику дідового носа.

Щороку чекає дід на приїзд онуків: кілька слоїків золотавого акацієвого меду і декілька темного гречаного стоять у вітальні коло серванту. Зять обіцяє, що привезе жінку із дітьми, як робота дозволить вирватись; невістка каже, що дорога – далека, а дідові так хочеться побачити онуків, бо по телефону од них нічого толком не доб’єшся почути. У свято дід може пригубити настоянки на меду: відріже од хлібини добрячий кусень, покладе шмат сала зверху, зубків часнику почистить та й зажуриться за Стефиними млинцями, борщами. Під чарчину дід смакує минульщину: як маленькі онуки боялися до вуликів близько підходити, бо в середині щось гуло. А він їм про бджолу розказував, бриля приміряв на золотаві чубчики, та вчив не боятися бджоли, ані джмеля, ані сонечка-комашки. Скільки радості було в оченятах, скільки дитячого сміху в саду квітло, коли показував, як майструвати рамку, де натягувати струну і куди потрібно цвяха бити.

Дід переплутав зупинки, вийшов отутечки та й вже не став далі їхати. Перед Богданом стоїть коробка з-під бананів, на ній півлітрові баночки різнокольоровими медами намагаються привернути до себе увагу. Люди живуть хто куди: наздоганяють тролейбуса, інші поспішають у підземний хаос метрополітену. Дідові болять од старості ноги, тягне поперек. Він приступає ближче до зупинки, сідає на лавку. Дідова коробка, осторонь од нього, чекає на покупця. Як тільки хто поверне голову у бік слоїків, дід підхоплюється і починає оповідати: «Це майський мед, це гречаний, а цей го – липовий. Дуже полєзний. Од всіх болячок, усе лічить. Купуйте у дєда меду». Дід ще хоче розказати, яка вона та бджола розумниця, але перехожих цікавить лише одне – вартість. Дід багато не просить, дідові потрібне у господарство і те, і друге, бджілок підгодувати цукром, і за користування телефоном, і за світло заплатити. Дзвонити до дітей у чужі краї недешево, меду стільки нема у діда, аби за десятку півлітри меду віддати. Дідові хочеться онукам (як ті приїдуть) яку копійчину дати, аби знали і пам’ятали про дідову пасіку.

Насунула хмара, вітер повигинав гілочки чужих парасоль, задощило. А дідовий бриль удома, на веранді, залишився. Коробка просякла вологою, перекосилася на один бік. Слоїк з темнавим медом упав на асфальт, покотився під ноги перехожим. Дід підняв банку, обдивився – не розбилася. Бережно змахнув долонею краплі дощовиці, почав примощувати так, аби не попадали й інші. З величезного бігборду спостерігає за дідом Богданом Віталька і дивується на кольорові меди написом «о-ло-ло». Дід скоса поглядає на великі чорні машини із страшно великими начальниками усередині, ховає у кишеню безкоштовну газетку «Вести», роздивляється на студентів. Певно, і його онуки ходять у таких самих зелених штанях з матнею до колін, може і вуха собі прокололи, а може – носа. От продасть він яку баночку меду, одразу купить у кіоску поповнення до старенького мобільного. Дідові кортить спитати у дітей: якою видалася осінь у Тюмені, коли чекати гостей з Білорусі.

2013..

Парафіяни співають діду Граціяну «Многая літа». Дід недочуває, підтягує разом із усіма «алілуя», дякує Богові за свої дев’яносто з гаком років. Люди підходять, наказують йому, аби жив ще стільки ж, бажають здоров’я. Старші прихожани згадують: «А пам’ятаєш, Граціяне, ті часи, коли ми не мали власного храму і перші Богослужіння правилися у твоїй хаті? Світлої пам’яті Ядзя недільний вівтар застеляла святковим обрусом, прикрашала квітами».

Цвіркуни лоскочуть лапками глибінь полинового серпня. Капустянка цвіте собі крильцями над Ядзиною могилою, кружлянням розгойдує полуденну дрімоту. На лавочці, коло хреста, дід Граціян вслухається у степлілий дух землі. Заглиблюється у себе, старечими тривогами блукає, ділиться молитвою із Ядвігою. Біля цвинтарної огорожі таксист нетерпляче натискає на клаксон. Дід, важко спираючись на костура, підводиться, йде вздовж розмаїтих хрестів до виходу.

Хата, обрамлена виноградним спокоєм, підперта легкобокими тінями саду, залишається для Павла найдорожчою. Подвір’я, яке багато-багато років тому видавалося широким, тепер зеленіє йому невеличким споришевим килимком і яблуньки аж нібито понижчали. Палісадничок, за яким раніше доглядала мама, кольоровіє завдяки батьковій турботі.

Вкотре глянув на годинника. Час збиратися до захаращеної реготом автівок столиці. Павло непомітно виклав із гаманця на підвіконня (коло вазонів з алое) крупні купюри: аби дід мав на таксі. Це найменше, що він може зробити для старенького батька, бо найбільше – це його синівська любов: всеокеанська, щемна, безкорисна. Міцно обійняв діда, поцілував у щоку, пообіцяв приїхати у наступні вихідні. Не склалося.

Труну винесли з хати, поставили у яблуневу тінь. Люди прощаються з Граціяном, Павло прощається з батьківською хатою. Хто зна, коли він навідається до осиротілого двору, до старенької хатини, до стежок, якими ходила його мама, коли ще зможе глянути в засіяне лелеками небо, стоячи по груди в осінньому тумані посеред саду. Ось і ще одна ниточка обірвалася у Павловому серці, ниточка, що з’єднувала його з дитинством, зі споришевими острівцями літепла, цятками сумливого дощу у кошику із пізніми ранетами, серпиком місяця, забутого на дні старенького колодязя.

На Байховому кладовищі ані душі. А лишень годину тому, онуки розчищали сніг коло Граціянової могили. Біля хреста стоїть плетений кошик і дивиться у небо медвяними яблуками, які Павло назбирав у вересневому саду. На снігу, ближче до яблук, видніються сліди вивірки і тоненькі рисочки, залишені лапками синичок.

Ліхтарі вихоплюють із сутінок порошинки снігу. Містом заволодів колючий дух морозяного січня. Хризантемові кущики біліють пухкими шапками довкола гранітної скульптури. Павло поставив батькові пам’ятника, найдорожчого. Це найменше, що він зміг зробити для нього, бо найбільше – це пам'ять, обрамлена молитвою: безкорисна, жива і світла.


вересень"2013

За ніч до берега прибило чимало водоростей. Дітлахи іграшковими відерцями зачерпують солону воду, вишукують камінці із мушлями. Анжела краєм ока спостерігає за сином, аби той не пішов без дозволу купатися. Ростик знайшов собі забавку: риє ямки, вкидає туди медуз, опісля – відшліфовані морем кольорові шкельця і втрамбовує таку важливу справу піском. Краєм другого ока, вона помічає, як молодший брат із задоволенням наносить крем на тіло молоденької дружини, аж язика висолопив, так йому подобається втирати у сідниці зволожуючий спрей.
Царство хвиль, варених креветок і чорноморської черешні витіснило із Анжелиних думок госпіталь, хвору маму і перестороги лікаря. Дівчина мружиться од задоволення: липнева засмага ідеально пасуватиме до її довгого білявого волосся і зелених очей. Шкода, що Ігор її такою звабливою не побачить. А якби й побачив – все одно, нічого вже не змінити. Був коханий Ігорчик, а став чужий Ігор Володимирович. Все що залишилося у неї од великого кохання – син і розібране до останнього гвинтика серце.
Анжела одразу вирізнила його з-поміж одногрупників. Такий ласкавий, уважний і несміливий. Далі – квіти, зорі, кава і вагітність. Поки вона вірила у світле майбутнє з красивим принцом в окулярах, несміливий принц (із фігурою, мов у Монсерат Кабальє) встиг розвестися і вдруге одружитися. Але одружився він не на Анжелі. Що йому за користь з простої дівчини? Та ще й вагітність на додачу до бідності. Вона вирішила народжувати, а він вирішив викреслити її із сином зі свого життя.

Анжела русалкою умостилась на коричневому коцику, пошукала очима Ростика. Біля малого спинився підозрілий дядько у сімейках, з перекинутим через правицю піджаком. Намагаючись вхопити малого за руку, дядько почав тицяти пальцем у бік яток із шаурмою. Анжела аж підстрибнула:
- Ростик!
Хлопчик сіпнувся, дядько втягнув голову у плечі і стрімголов почалапав уздовж пляжу до іншого пірса.
- Що він хотів?
- Казав купить морозиво.
- Я ж просила: з чужими людьми не розмовляти, нікого не слухати!
Ростику мамине повчання в одне вушко пірнуло, з іншого – вистрибнуло. У хлопченяти аж очі розбігаються, довкола – стільки нового: надувні банани, водяні скутери, солодка вата, шашлик з мідій, замки з мокрого піску, справжній крокодил із замотаною скетчем пащею, якась пахлава.
Анжелі починає співчувати уголос жінка, котра поруч із ними орендувала лежак:
- Треба було його наздогнати і в міліцію здати, бо вкраде чиюсь дитину і… Далі вона красномовно округлює від природи вже добряче округлені очі.
Співчуваючи, сусідка поправляє панамку на голові свого чада, чадо кидає панамку в пісок і починає сердито бобокати.
Анжела подумки охрестила чужого хлопчика Бобобо, бо інших звуків од нього майже не почуєш. Несуть повз відпочиваючих пиріжки з вишнею, сусідське хлопченя стріляє пальчиком у бік пиріжків і скиглить: «Бобобо». Побачив когось з вареною кукурудзою у зубах, як знову – «бобобо», зняла Анжела бюстгальтер, аби засмага була рівномірною, а той радісно – «момомо». Витягнув Ростик машинку з торбини, а сусідське хлопченя озвучує подію: «Бібібі».
Розімлівши на сонечку, всотуючи усі відтінки солонуватого вітру, тонучи у прибережному гаморі, дівчина насолоджується спокоєм.

* * *
Улюблене місце дитячих розваг – старий сад, що зеленіє одразу за їхньою хатою. До старої черешні хтось із дорослих причепив товсту мотузку і зав’язав ґудза. На канаті можна було розгойдуватися та стрибати у м’яку траву. Улітку хлопчаки видиралися на самісіньку верхівку, кидали дівчатам гілки, всіяні гіркуватими ягодами. Посеред саду діти побудували зі старих дощок штаб. В залежності од фантазій і потай винесеного з дому краму, штаб перетворювався у лікарняну палату, магазин чи то перукарню. Ножниці були справжніми, тому в Уляни замість двох кісок залишилася одна. Андрій теж дістав прочухана од баби: виніс у сад аптечку з валідолом, усі бабині бинти, марлю, смердючу мазь і градусник. Бинтували сусідського кота, маззю понамазували ляльок, руки і ноги. Очі сльозилися, проте запах і буркотіння баби Стефи так і не змогли переконати дітей, аби вони відмовились від гри у лікарню.
За старим садом пустувала закинута штрека, виднілося озеро. Штурмуючи паркан, Уляна пошкодила руку вище ліктя. Цівочка крові домандрувала до мізинця. Але то таке, не біда, от за відірваний од сукні клапоть матерії на неї чекатиме удома прочухан, у вигляді різки чи реміняки. Сльози не забарилися, було шкода сукенку-кльош і те місце, яке чекало на покарання. До того ж хлопчаки швидше од неї перелізли через паркан і рушили до озера.
- Пішли, моя мама зашиє, - покликала Уляну Анжела.

Дві дівчинки, чорнява і біленька, мов ті кізочки перестрибнули поріг кухні і розгублено зупинилися при вході.
Батько Анжели ножем вишкрібав на стіні хреста і кричав, захлинаючись гнівом:
- Бахур! Бахур!
І над плитою виднівся хрест: шматки штукатурки біліли у мисці з варенням.
Стоячи на колінах, тримаючись руками за великого живота, посеред кухні розхитувалась взад-вперед Анжелина мама. Дівчатка налякано трималися за руки. Розчавлені ягоди смородини плямами темніли на світлому лінолеумі, з під колін цьоці Віки (Анжелиної мами) почала розповзатися калюжа. Жінка пополотніла од болю, скрикнула. Чоловік зірвав з вікна фіранку і відштовхнувши дівчаток вискочив з кухні.
Жінка спробувала підвестися, але не змогла. Ковтаючи сльози і слова попрохала, аби Анжела зателефонувала на швидку. Уляна, забула про свою руку, плаття і мамину різку озвалася:
- Анжела, побігли!
Попри біль, викликаний передчасними пологами, цьоця Віка перестала розхитуватися і несподівано спокійно звернулась до чорнявої Уляни:
- Її звати не Анжела, а Анжеліка. Скільки разів можна повторювати?

* * *
Над озером коливається липнева сутінь. На обочині лісової штреки згасають червоні цятки пахкої суниці. У будиночку, що притулився до старого саду – тихо. Цьоцю Віку після другого інсульту лікують у госпіталі. Дітей вона умовила поїхати на море. Онукові цього року – до першого класу, нехай хоч погріється на сонечку, накупається у морі.

Тіло відмовляється слухатись. Важко навіть відкрити повіки. Каплі крапельниці почали відлік від протилежного початку. Захотілося почути голос маленького Ростика. Засіпалася щока, у голову й у груди наче встромили гарячого прута. Ще не час, вона ще не попрощалася із дітьми. І онука вона за тиждень поведе до школи. Жінка вільною від крапельниці рукою, наосліп, намагається знайти мобільний телефон. З лікарняної тумбочки впав на підлогу і розбився на друзки півлітровий слоїк смородинового варення. У палату зазирнула медсестра, поквапом вибігла.

* * *
Дурненький рингтон намагається проклюнутися крізь децибели прибережного рейваху. Анжела красиво вигнулася кішечкою, неквапом піднесла слухавку до вушка. За секунду, після почутого, дівчина закрила обличчя долонями і розхитуючись почала тоненько скавуліти. Сльози проклали собі стежку: скапували з кінчиків ліктів у пісок.
«Маа, мааам, маааа», - схлипувала і не вірила.
«Шшшш, шшш», - розхвилювалося море. І тільки сонце не переймалося земними тривогами, пірнуло у хмару, зоставивши людям невагому прохолоду солоних тіней.


січень"2014