Парафіяни співають діду Граціяну «Многая літа». Дід недочуває, підтягує разом із усіма «алілуя», дякує Богові за свої дев’яносто з гаком років. Люди підходять, наказують йому, аби жив ще стільки ж, бажають здоров’я. Старші прихожани згадують: «А пам’ятаєш, Граціяне, ті часи, коли ми не мали власного храму і перші Богослужіння правилися у твоїй хаті? Світлої пам’яті Ядзя недільний вівтар застеляла святковим обрусом, прикрашала квітами».

Цвіркуни лоскочуть лапками глибінь полинового серпня. Капустянка цвіте собі крильцями над Ядзиною могилою, кружлянням розгойдує полуденну дрімоту. На лавочці, коло хреста, дід Граціян вслухається у степлілий дух землі. Заглиблюється у себе, старечими тривогами блукає, ділиться молитвою із Ядвігою. Біля цвинтарної огорожі таксист нетерпляче натискає на клаксон. Дід, важко спираючись на костура, підводиться, йде вздовж розмаїтих хрестів до виходу.

Хата, обрамлена виноградним спокоєм, підперта легкобокими тінями саду, залишається для Павла найдорожчою. Подвір’я, яке багато-багато років тому видавалося широким, тепер зеленіє йому невеличким споришевим килимком і яблуньки аж нібито понижчали. Палісадничок, за яким раніше доглядала мама, кольоровіє завдяки батьковій турботі.

Вкотре глянув на годинника. Час збиратися до захаращеної реготом автівок столиці. Павло непомітно виклав із гаманця на підвіконня (коло вазонів з алое) крупні купюри: аби дід мав на таксі. Це найменше, що він може зробити для старенького батька, бо найбільше – це його синівська любов: всеокеанська, щемна, безкорисна. Міцно обійняв діда, поцілував у щоку, пообіцяв приїхати у наступні вихідні. Не склалося.

Труну винесли з хати, поставили у яблуневу тінь. Люди прощаються з Граціяном, Павло прощається з батьківською хатою. Хто зна, коли він навідається до осиротілого двору, до старенької хатини, до стежок, якими ходила його мама, коли ще зможе глянути в засіяне лелеками небо, стоячи по груди в осінньому тумані посеред саду. Ось і ще одна ниточка обірвалася у Павловому серці, ниточка, що з’єднувала його з дитинством, зі споришевими острівцями літепла, цятками сумливого дощу у кошику із пізніми ранетами, серпиком місяця, забутого на дні старенького колодязя.

На Байховому кладовищі ані душі. А лишень годину тому, онуки розчищали сніг коло Граціянової могили. Біля хреста стоїть плетений кошик і дивиться у небо медвяними яблуками, які Павло назбирав у вересневому саду. На снігу, ближче до яблук, видніються сліди вивірки і тоненькі рисочки, залишені лапками синичок.

Ліхтарі вихоплюють із сутінок порошинки снігу. Містом заволодів колючий дух морозяного січня. Хризантемові кущики біліють пухкими шапками довкола гранітної скульптури. Павло поставив батькові пам’ятника, найдорожчого. Це найменше, що він зміг зробити для нього, бо найбільше – це пам'ять, обрамлена молитвою: безкорисна, жива і світла.


вересень"2013