М.А.Ж.
М.І.Ж.

У віночку з барвінку, така молода, усміхнена, зодягнена у біле. Вона дивилася на нього з невигойною ніжністю, протягувала руки, кликала за собою, наспівувала. Ні, він не проронив жодної сльозинки і тоді, коли лікарі підтвердили, що у них ніколи (чуєте, н і к о л и) не буде своїх діточок. Тому всю нерозтрачену батьківську любов, протягом життя, подружжя віддавало іншим дітям.

Коли в один день обидвох проводжали невеличким педагогічним колективом на пенсію, він забороняв собі засмучуватися. Як міг – втішав Марію Андріївну. Тепер бо – мали змогу приділяти більше турботи один одному. Роки взяли своє. Здоров’я стало крихким, як тоненькі кружальця осіннього льоду.

Гілочки вишні вдарялися у шибку. На стриху заскрипіли дошки. Останні картинки дрімоти розвіяв різкий дзенькіт посуду – за стіною сусідка мила начиння. Невагома ілюзія щастя, і та, яка приходила до нього уві сні та кликала за собою – розчинилися у вечорових сутінках. На горищі просушував цибулю сусід.

Без улюбленої роботи, без веселого дитячого щебету і запального квіту учнівських оченят, гамору на перервах, без танцювальних виступів, конкурсів та нагород, що їх Марічка привозила зі своїми вихованцями, без того, що було їхнім життям – чи ж буде здоров’я, коли забрати у людини найголовніше, найцінніше – те, чим вона жила?

До розкошів подружжя не звикло. Хоча їм і заздрили: бездітні. Жили, мовляв, тільки для себе. Та хто повірить, що більшість заощаджень Марія Андріївна витрачала на яскраві костюми для вихованців танцювального гуртка. Та і які можуть бути розкоші у невеличкому селі: крім чистого повітря, розміреного спокою, барвінкового неба, що плескалося на хвилях запашного ялинового вітру?

Свій дім, невеличкий город, затишне подвір’я. Величезний горіх, поруч – столик та лавка, що їх змайстрував Мирон Іванович, щоб гості могли почаювати за цікавою розмовою, пригадати бешкетників, веселі шкільні історії, спробувати запашних яблук, запечених за особливим рецептом Марії Андріївни (із ваніллю та збираними вершками).
В одну мить усе перемінилося.

Він не заплакав і тоді, коли Марічці поставили страшний діагноз. На ліки знадобились чималі гроші. «Продамо половину будинку» – на такому рішенні настояв він. Навіщо їм стільки кімнат. Ось знайдуть гарного покупця та й буде кому у старості принести кухлик води з кринички. Хтось буде поруч.

За стіною голосно увімкнули серіал. У кімнаті стало зовсім темно. Ще хвилину тому, коли уві сні він бачив дружину молодою та усміхненою – був щасливим, а тепер болючі думки нахлинули із новою силою. Він простив людині, яка взяла у нього в борг із грошей, що вторгували за частину будинку. Він простив боржнику оті неповернені кілька сотень (тоді так потрібних на лікування). Дружина згасла на його очах, як свічечка. Відмучилася.

Він не може простити собі того, що прощатимуться із ним, не в один і той самий день, що з Марією Андріївною. Не може вибачити своєї безсилої немочі і того, що продовжує жити без неї. Сам.

У кімнаті прохолодно. Та сивий чоловік не відчуває холоду. Не відчув і гіркої сльози, яка скотилася на вицвілу сорочку. Перед очима – одягнена в білу сукню, у віночку з барвінку, молода і щаслива дружина наспівує колискову.
«Люлі, люлі, лю-у-лі…»

Над садом зупинилась Велика Ведмедиця і мале ведмежатко, щоб послухати Марійчину колисанку. Ялиновий вітер розгойдує гілля горіха. Яблуні завмерли по пояс у снігу, дослухаються зимового співу.

Самотній чоловік дивиться у вибілене морозом вікно.

А барвінок у віночку, такий синій-синій, що боляче дивитись.
Ні, він не плаче. Знає, що зовсім-зовсім скоро вони будуть знову разом

2012..