Я прийду до тебе в одну із неділь, в твій одинокий віддалений дім біля озера, де верби з гілками аж до землі. Взимку я малюватиму на твоєму прекрасному ставку ковзанами все, що вмію, все, що навчилася у своєму місті: петлі, спіралі, гачки, трійки, оберти і навіть стрибки – усе заради тебе. Я вдихатиму свіже морозне повітря на справжньому льоду, на мене витріщатиметься якийсь старий закутаний рибалка, що сидить і чатує там, ближче до іншого берега… і справді, що за дивина?Якась нетутешня червонощока від морозу жінка кружляє і сміється… підстрибне, впаде, хутко підведеться і далі, далі…чи божевільна? А піді мною так прозоро,аж видно рибу. Влітку ми з тобою візьмемо гарпуна, підстрелимо і підсмажимо її, як колись, а також задивлятимемося на те, як кумедно, піднявши дрібні голівки, пропливають вужі… Я прийду до тебе крадькома, із іншого світу чужої заміжньої пані, відведу рукою довжелезне гілля твоєї верби, щоб просто побачити, що навіть через багато років ти мене не забув, так само, як і раніше, не пробачив, що покинула. Я триматимуся. Стоятиму примарою на відстані – ти теж; між нами нічого не буде, і без жодного слова я піду собі геть. І за мною потягнуться тонкі віти тієї верби, піде слухняний місяць,( як у дитинстві: я іду – і він іде!) попливе прудка риба, яку ми так і не зловимо, поповзуть чорні жовтоокі вужі, тихо зітхне незнайомий рибалка, озирнеться сірими очима твоя-моя невипита любов, а італійські ковзани , зв‘язані між собою шнурками і перекинуті через плече, бовтатимуться у такт моїм нервово швидким крокам, я сумно усміхнуся і подумаю майже зі злістю, що, мабуть, створені вони не для твоєї селянської, горбатої, ставкової криги, а для старанно залитої штучної ковзанки міста. І я – зовсім інша, також якась несправжня і вже крижана від невиказаного, непочутого, непрожитого разом. Отож, не має сенсу робити запаморочливі оберти і різкі стрибки. Не місце мені біля тебе. І я зникну. Але моя печаль прийде в одну із неділь в твій одинокий дім біля озера, і заплаче вербою, що гілками гладить землю.

2012.

Я прийду до тебе в одну із неділь, в твій одинокий віддалений дім біля озера, де верби з гілками аж до землі. Взимку я малюватиму на твоєму прекрасному ставку ковзанами все, що вмію, все, що навчилася у своєму місті: петлі, спіралі, гачки, трійки, оберти і навіть стрибки – усе заради тебе. Я вдихатиму свіже морозне повітря на справжньому льоду, а піді мною так прозоро-прозоро, аж видно рибу…. Така здорова! Влітку ми з тобою впіймаємо і підсмажимо її обов язково, як колись, а також будемо задивлятися на те, як кумедно, піднявши дрібні голівки догори, пропливають вужі… Я прийду до тебе крадькома, із іншого світу чужої заміжньої пані, відведу рукою довжелезне гілля твоєї верби, щоб просто побачити, що навіть через 10 літ ти так само, як і раніше страждаєш, так само, як і раніше не пробачив, що покинула, ти посивів, та так само, як і тоді залишився молодшим за мене на 4 роки. Я триматимуся…..Я стоятиму примарою на відстані – ти теж; між нами нічого не буде, і без жодного слова я піду собі геть. За мною потягнуться тонкі віти тієї верби, піде слухняний місяць,( як у дитинстві: я іду – і він іде!) попливе прудка риба, яку ми так з тобою і не з їмо, поповзуть чорні жовтоокі вужі, озирнеться сірими очима твоя-моя невипита любов, а італійські ковзани , зав язані між собою шнурками і перекинуті через плече, бовтатимуться у такт моїм нервово швидким крокам, я сумно усміхнуся і подумаю майже зі злістю, що , мабуть, створені вони не для твоєї селянської, горбатої, ставкової криги, а для старанно залитого штучного льоду міста. І я – зовсім інша, абсолютно штучна…. Отож, не має сенсу робити запаморочливі оберти і різкі стрибки. Не місце мені біля тебе. І я зникну. Але моя печаль прийде в одну із неділь в твій одинокий дім біля озера і заплаче вербою, що гілками гладить землю.

2010

Моїй родині…

Вчора увечорі сніг був навіть не сріблястий, а діамантовий! З ним ніби не відчуваєш мороз. Хочеться йти повільно – так і йдеш, дивишся на ліхтарі, а він, дрібний, летить, падає на обличчя і розтає, падає на одяг і переливається божественними діамантами на твоїх темних рукавицях. Розсипаними невічними твоїми діамантами. І ти купаєшся у цьому снігові ( він завтра буде інший – схожий на цей, але вже не такий!); і ти проживаєш цей вечір якось по особливому, не відповідаєш на sms з буденним змістом, а мирно споглядаєш цей диво-ніжний карнавал, цей політ зими і чуєш голос своєї дитини: «Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ ЩОДНЯ!»… Перехожий з пляшкою у руці на мить «затарив» тебе пивним шлейфом, і це здалося якимось безглуздим контрастом, зайвим епізодом у твоїй поки що неусвідомленій казці, та ти забуваєш… І знов тремтиш, переливаєшся, не поспішаєш! Прощаєш свого чоловіка, який нагримав на тебе просто так, від втоми. Хотіла було розревітись, та ні, сніг розчинився у твоїх непролитих сльозах! Мабуть, кохання… А згодом зі свого засніженого балкона тягнеш у квартиру крижані дитячі санчата – хай зігріваються до ранку – завтра поїдемо! Ставиш їх у вузькому коридорі своєї однокімнатної, боляче чіпляєшся об них кілька разів, та сердишся так недовго… Бо за вікном твого неосяжного жіночого світу - сніг! Навіть не сріблястий, а якийсь діамантовий.

Гора «Аюдаг» схожа на ведмедя? Дійсно так, на гігантського, виснаженого спекою, дикого, сумного вічного ведмедя, який, якщо подивитися на нього з людного пляжу Сонячногірська, ніби то водночас і близько, і далеко, бо у тумані. А якщо з пароплава…

Он шёл из северных лесов
Равниной, солнцем опалённой,
И к морю Черному пришёл
Усталый, утомлённый.
И грудь косматую свою
Вглубь погрузил, отрады полный,
И замер так. С тех пор его
Ласкают моря волны…(І.Білоусов).

Цей вірш читала екскурсовод саме у ті хвилини, коли наш жовто-блакитний пароплав «Санта-Барбара» проходив неподалік від велетенського легендарного Аюдага. Ми щасливі: чотиригодинний маршрут «Сонячногірськ – Айтодор – Ялта» обіцяв чарувати пейзажами південного берега; я сиділа на кормі і відчувала, що уся ялтинська яскрава метушня геть загубиться перед величчю ось цієї магічної старезної твариноподібної гори, а вдома, на рідній рівнині здаватиметься, що хмари – то кораблі серед гір. Аюдаг вже зовсім близько (чомусь на мить він здався мені фатальним, приреченим… ), і я навіть забула, як буквально хвилину тому захлиналася від гніву на увесь рід людський, коли побачила у воді пластикову пляшку з-під пива. Ганебний слід нам подібних у надто терплячому морі…
Диво-ведмедик здебільшого бурий, на схилах вкритий невеличкими широкими кримськими деревами, чагарниками, іншою рослинністю. Фотографуємо його. А он де, прямісінько на підніжжі Аюдага, розташували свої два намети якісь напівбожевільні туристи! Чим вабить людину такий відпочинок? Адже на самій горі – жодного магазину, жодного джерела з прісною водою! Напевно човен (катер) привозить харчі сміливим мандрівникам. Яке на смак їхнє життя? На шляху назад могутня гора вже спала у темряві, наметів видно не було, і тільки світло від двох далеких ліхтарів видавало місце знаходження відчайдушних робінзонів.
А ось і південний Димерджи з його чудернацькою кучерявою вершиною та загадковими татарськими легендами, історіями, відомими, забутими та нерозказаними… Тим часом наш ведмідь віддаляється, занурюється у димку та притягує погляди, аж доки не зникне з очей; пароплав гуде, нас гойдає, якась вперта чайка довго переслідує нас та ловить хліб прямо у польоті. ЇЇ абсолютно не дивує тутешня краса, бо тут її вільне пташине життя. Знову зграйка дельфінів і вже за півгодини нас вітатиме Ялта з її вечірніми вогнями, феєрверками, йогами, Макдональдсом, нав‘язливими фотографами, пам‘ятником, що рухається… Ялта, яка вдень мчить на роликах, а вночі напивається у ресторанах. Ялта – свято довге, як літо! Проте думки мої залишилися там, разом з аюдагівськими дикунами, для яких ковток прісної води у мільйони разів цінніший за золото, що виблискує сонцем на моїй засмаглій шиї, для яких свобода пахне морем, і біля наметів яких щовечора з‘являються дві світлі плями. Ліхтарі? Багаття? Таємниця. Як і небо, де хмари–кораблі пропливають поблизу привида-Ведмедя, а вічні вогні(зірки!!!)осяюють шлях мандрівника.

Кавун

Якщо ти пишеш SMS: «Привіт, Зірко!», значить - Життя триває,значить - зранку буду охоче снідати, значить, раптом згадаю, що більш ніж рік я не їла кавун (так смішно!). ХОЧУ!!! Мерщій на ринок. Не вмію вибирати. Беру перший що трапився - середніх розмірів. Продавець вирізає з нього куточок. Загадую: якщо червоний, тоді ти...ще напишеш, ще побачу тебе, ще й ще! Дуже червоний. Мій дитячий захват збентежив продавця. Прийняти душ й жадібно напасти на кавун. Солодка рідина, червоне божевілля, дивне життя, дівчина «з привітом!» Моє відображення у дзеркалі ледве усміхається. Якщо ти пишеш SMS: «Привіт, Зірко!»,- небезбарвне життя ще кружляє… Звук SMS сонним ранком, звук SMS у прохолодний вечір, звук SMS у задушливому автобусі, звук SMS у прямому ефірі. Тонкий, тендітний, рідкісний, немислимий зв'язок. Звук SMS – іноді - Життя.

Серпень 2005

Поїзд, або життя триває.

«Ну ж бо, обійми мене!!!», - він дещо кривлявся та несерйозно дивився в її наївні карі очі у півмороку філармонійного коридору. «Цей поїзд пішов», - ледве чутно сказала вона. Цей потяг справді постійно кудись рушав: знехотя, дивно, повільно, болісно; то він тягнувся, мов та черепаха, гублячи на ходу вагони й паливо, то знову набирав швидкість, а потім раптом зупинявся, озирався (???) й знову продовжував свій «невідомо куди-шлях» під монотонний стукіт власних коліс. Якнайдалі ! За вікном звично миготіли поля й дерева, то весняні, то літні, то зимово-білі, то осінньо-жовті, і ось знову… зимові, весняні…Довгий, однак, шлях! Ось і лід на річці розтанув. (Весна!) Так від кого втікати й навіщо? Вези мене, друзяко, машиніст! (Це пісня є така!) А потім був міст над широкою рікою. Їй стало нема чим дихати перш, ніж вона злякалася. «Дивися, поїзд упав прямо у воду!»,- закричала якась сільська дитина, потім хтось із місцевих нерозбірливо-нецензурно щось кричав у слухавку. Про що вона думала у ці останні хвилини свого метеликового життя у темній безглуздій фатальній прірві? Вдавалась до паніки, боролася, або здалася відразу? І кого кликала ? Швидше за все маму, не його. Цікаво, як їй там тепер живеться, у тих білих хмарах – кораблях?.. Він довідається про це через тижнів два; він і зараз не скаже точно…звідки: чи з випуску місцевих новин, чи то від її подруг…І одного разу у якімсь чужім маленькому місті…(у якому?) він раптом згадає, що того дня відповів їй: «Будуть інші поїзди.»