Поїзд, або життя триває.

«Ну ж бо, обійми мене!!!», - він дещо кривлявся та несерйозно дивився в її наївні карі очі у півмороку філармонійного коридору. «Цей поїзд пішов», - ледве чутно сказала вона. Цей потяг справді постійно кудись рушав: знехотя, дивно, повільно, болісно; то він тягнувся, мов та черепаха, гублячи на ходу вагони й паливо, то знову набирав швидкість, а потім раптом зупинявся, озирався (???) й знову продовжував свій «невідомо куди-шлях» під монотонний стукіт власних коліс. Якнайдалі ! За вікном звично миготіли поля й дерева, то весняні, то літні, то зимово-білі, то осінньо-жовті, і ось знову… зимові, весняні…Довгий, однак, шлях! Ось і лід на річці розтанув. (Весна!) Так від кого втікати й навіщо? Вези мене, друзяко, машиніст! (Це пісня є така!) А потім був міст над широкою рікою. Їй стало нема чим дихати перш, ніж вона злякалася. «Дивися, поїзд упав прямо у воду!»,- закричала якась сільська дитина, потім хтось із місцевих нерозбірливо-нецензурно щось кричав у слухавку. Про що вона думала у ці останні хвилини свого метеликового життя у темній безглуздій фатальній прірві? Вдавалась до паніки, боролася, або здалася відразу? І кого кликала ? Швидше за все маму, не його. Цікаво, як їй там тепер живеться, у тих білих хмарах – кораблях?.. Він довідається про це через тижнів два; він і зараз не скаже точно…звідки: чи з випуску місцевих новин, чи то від її подруг…І одного разу у якімсь чужім маленькому місті…(у якому?) він раптом згадає, що того дня відповів їй: «Будуть інші поїзди.»