Я прийду до тебе в одну із неділь, в твій одинокий віддалений дім біля озера, де верби з гілками аж до землі. Взимку я малюватиму на твоєму прекрасному ставку ковзанами все, що вмію, все, що навчилася у своєму місті: петлі, спіралі, гачки, трійки, оберти і навіть стрибки – усе заради тебе. Я вдихатиму свіже морозне повітря на справжньому льоду, на мене витріщатиметься якийсь старий закутаний рибалка, що сидить і чатує там, ближче до іншого берега… і справді, що за дивина?Якась нетутешня червонощока від морозу жінка кружляє і сміється… підстрибне, впаде, хутко підведеться і далі, далі…чи божевільна? А піді мною так прозоро,аж видно рибу. Влітку ми з тобою візьмемо гарпуна, підстрелимо і підсмажимо її, як колись, а також задивлятимемося на те, як кумедно, піднявши дрібні голівки, пропливають вужі… Я прийду до тебе крадькома, із іншого світу чужої заміжньої пані, відведу рукою довжелезне гілля твоєї верби, щоб просто побачити, що навіть через багато років ти мене не забув, так само, як і раніше, не пробачив, що покинула. Я триматимуся. Стоятиму примарою на відстані – ти теж; між нами нічого не буде, і без жодного слова я піду собі геть. І за мною потягнуться тонкі віти тієї верби, піде слухняний місяць,( як у дитинстві: я іду – і він іде!) попливе прудка риба, яку ми так і не зловимо, поповзуть чорні жовтоокі вужі, тихо зітхне незнайомий рибалка, озирнеться сірими очима твоя-моя невипита любов, а італійські ковзани , зв‘язані між собою шнурками і перекинуті через плече, бовтатимуться у такт моїм нервово швидким крокам, я сумно усміхнуся і подумаю майже зі злістю, що, мабуть, створені вони не для твоєї селянської, горбатої, ставкової криги, а для старанно залитої штучної ковзанки міста. І я – зовсім інша, також якась несправжня і вже крижана від невиказаного, непочутого, непрожитого разом. Отож, не має сенсу робити запаморочливі оберти і різкі стрибки. Не місце мені біля тебе. І я зникну. Але моя печаль прийде в одну із неділь в твій одинокий дім біля озера, і заплаче вербою, що гілками гладить землю.

2012.