Моїй родині…

Вчора увечорі сніг був навіть не сріблястий, а діамантовий! З ним ніби не відчуваєш мороз. Хочеться йти повільно – так і йдеш, дивишся на ліхтарі, а він, дрібний, летить, падає на обличчя і розтає, падає на одяг і переливається божественними діамантами на твоїх темних рукавицях. Розсипаними невічними твоїми діамантами. І ти купаєшся у цьому снігові ( він завтра буде інший – схожий на цей, але вже не такий!); і ти проживаєш цей вечір якось по особливому, не відповідаєш на sms з буденним змістом, а мирно споглядаєш цей диво-ніжний карнавал, цей політ зими і чуєш голос своєї дитини: «Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ ЩОДНЯ!»… Перехожий з пляшкою у руці на мить «затарив» тебе пивним шлейфом, і це здалося якимось безглуздим контрастом, зайвим епізодом у твоїй поки що неусвідомленій казці, та ти забуваєш… І знов тремтиш, переливаєшся, не поспішаєш! Прощаєш свого чоловіка, який нагримав на тебе просто так, від втоми. Хотіла було розревітись, та ні, сніг розчинився у твоїх непролитих сльозах! Мабуть, кохання… А згодом зі свого засніженого балкона тягнеш у квартиру крижані дитячі санчата – хай зігріваються до ранку – завтра поїдемо! Ставиш їх у вузькому коридорі своєї однокімнатної, боляче чіпляєшся об них кілька разів, та сердишся так недовго… Бо за вікном твого неосяжного жіночого світу - сніг! Навіть не сріблястий, а якийсь діамантовий.