Я прийду до тебе в одну із неділь, в твій одинокий віддалений дім біля озера, де верби з гілками аж до землі. Взимку я малюватиму на твоєму прекрасному ставку ковзанами все, що вмію, все, що навчилася у своєму місті: петлі, спіралі, гачки, трійки, оберти і навіть стрибки – усе заради тебе. Я вдихатиму свіже морозне повітря на справжньому льоду, а піді мною так прозоро-прозоро, аж видно рибу…. Така здорова! Влітку ми з тобою впіймаємо і підсмажимо її обов язково, як колись, а також будемо задивлятися на те, як кумедно, піднявши дрібні голівки догори, пропливають вужі… Я прийду до тебе крадькома, із іншого світу чужої заміжньої пані, відведу рукою довжелезне гілля твоєї верби, щоб просто побачити, що навіть через 10 літ ти так само, як і раніше страждаєш, так само, як і раніше не пробачив, що покинула, ти посивів, та так само, як і тоді залишився молодшим за мене на 4 роки. Я триматимуся…..Я стоятиму примарою на відстані – ти теж; між нами нічого не буде, і без жодного слова я піду собі геть. За мною потягнуться тонкі віти тієї верби, піде слухняний місяць,( як у дитинстві: я іду – і він іде!) попливе прудка риба, яку ми так з тобою і не з їмо, поповзуть чорні жовтоокі вужі, озирнеться сірими очима твоя-моя невипита любов, а італійські ковзани , зав язані між собою шнурками і перекинуті через плече, бовтатимуться у такт моїм нервово швидким крокам, я сумно усміхнуся і подумаю майже зі злістю, що , мабуть, створені вони не для твоєї селянської, горбатої, ставкової криги, а для старанно залитого штучного льоду міста. І я – зовсім інша, абсолютно штучна…. Отож, не має сенсу робити запаморочливі оберти і різкі стрибки. Не місце мені біля тебе. І я зникну. Але моя печаль прийде в одну із неділь в твій одинокий дім біля озера і заплаче вербою, що гілками гладить землю.

2010