Гора «Аюдаг» схожа на ведмедя? Дійсно так, на гігантського, виснаженого спекою, дикого, сумного вічного ведмедя, який, якщо подивитися на нього з людного пляжу Сонячногірська, ніби то водночас і близько, і далеко, бо у тумані. А якщо з пароплава…

Он шёл из северных лесов
Равниной, солнцем опалённой,
И к морю Черному пришёл
Усталый, утомлённый.
И грудь косматую свою
Вглубь погрузил, отрады полный,
И замер так. С тех пор его
Ласкают моря волны…(І.Білоусов).

Цей вірш читала екскурсовод саме у ті хвилини, коли наш жовто-блакитний пароплав «Санта-Барбара» проходив неподалік від велетенського легендарного Аюдага. Ми щасливі: чотиригодинний маршрут «Сонячногірськ – Айтодор – Ялта» обіцяв чарувати пейзажами південного берега; я сиділа на кормі і відчувала, що уся ялтинська яскрава метушня геть загубиться перед величчю ось цієї магічної старезної твариноподібної гори, а вдома, на рідній рівнині здаватиметься, що хмари – то кораблі серед гір. Аюдаг вже зовсім близько (чомусь на мить він здався мені фатальним, приреченим… ), і я навіть забула, як буквально хвилину тому захлиналася від гніву на увесь рід людський, коли побачила у воді пластикову пляшку з-під пива. Ганебний слід нам подібних у надто терплячому морі…
Диво-ведмедик здебільшого бурий, на схилах вкритий невеличкими широкими кримськими деревами, чагарниками, іншою рослинністю. Фотографуємо його. А он де, прямісінько на підніжжі Аюдага, розташували свої два намети якісь напівбожевільні туристи! Чим вабить людину такий відпочинок? Адже на самій горі – жодного магазину, жодного джерела з прісною водою! Напевно човен (катер) привозить харчі сміливим мандрівникам. Яке на смак їхнє життя? На шляху назад могутня гора вже спала у темряві, наметів видно не було, і тільки світло від двох далеких ліхтарів видавало місце знаходження відчайдушних робінзонів.
А ось і південний Димерджи з його чудернацькою кучерявою вершиною та загадковими татарськими легендами, історіями, відомими, забутими та нерозказаними… Тим часом наш ведмідь віддаляється, занурюється у димку та притягує погляди, аж доки не зникне з очей; пароплав гуде, нас гойдає, якась вперта чайка довго переслідує нас та ловить хліб прямо у польоті. ЇЇ абсолютно не дивує тутешня краса, бо тут її вільне пташине життя. Знову зграйка дельфінів і вже за півгодини нас вітатиме Ялта з її вечірніми вогнями, феєрверками, йогами, Макдональдсом, нав‘язливими фотографами, пам‘ятником, що рухається… Ялта, яка вдень мчить на роликах, а вночі напивається у ресторанах. Ялта – свято довге, як літо! Проте думки мої залишилися там, разом з аюдагівськими дикунами, для яких ковток прісної води у мільйони разів цінніший за золото, що виблискує сонцем на моїй засмаглій шиї, для яких свобода пахне морем, і біля наметів яких щовечора з‘являються дві світлі плями. Ліхтарі? Багаття? Таємниця. Як і небо, де хмари–кораблі пропливають поблизу привида-Ведмедя, а вічні вогні(зірки!!!)осяюють шлях мандрівника.