І.
… де шумить море, б’ється хвиля об берег, ніби пристрасно цілує і йде знову геть, а потім тій хвилі стає шкода берега і знову повертається, цілуючи вже ніжно, повільно і лагідно.
Вона цілувала його як хвиля берег. Він чекав на неї як берег на хвилю. І саме там синхронно цілувались як море. Руки зливались в одне ціле, тіла звивались, мов тонкі стовбури дерев сплетені природою в косу. І вже тоді берег обіймав, а хвиля цілувала їх, ковзаючи по тілу, цілуючи її пишні груди і просковзуючи крізь піхву. Її стони забирала з собою хвиля, то повертала. І тоді ті двоє ставали цілим: коли вона глибше дихала, а він так само глибше був у ній; вона вдихала повітря як він її. Тихі стони зливались з мовою моря і все навкруги ставало плямою – вони нічого не бачили, вони ставали одним цілим…

Чорнявий хлопчина любив заглядати у її морські очі і пестити довге золотисте волосся. Він пірнав у нього коли Єва тихо стонала, обнімаючи його за шию; він завжди хотів торкатись її волосся. Воно було як море: ним теж грався вітер. Хлопець цілував Євині ямочки, коли та усміхалась, а усміхалась вона майже завжди. Він гладив її шию опускаючись до живота і від того у неї набухали соски, пірнав рукою як хвилі моря моря пестячи її лоно. І цілував, цілував так як ніхто; цілував, аж доки не відчував тремтіння її тіла. Він брав її ніжно, силою і люблячи. Він любив ту загадкову жінку до кожної крапочки ластовиння.
Єва обнімала вже давно дорослого хлопчака ніби вперше і востаннє.
Ці двоє зустрічались на березі моря, збирали ракушки, зустрічали і проводжали сонце, кохали один одного: тілом і серцем. І навіть боги були милостивими до них, не посилаючи шторму.
2012 р.

Мені здавалось, що я забула. Здавалось би щаслива і до того закохана. Щаслива, бо закохана. Закохалась, бо робив мене щасливою. Але минуле повертається, минуле – це ми. Ні, я здавалось би й надалі закохана, просто частіше згадую те що було. Я хочу позбутись, але воно повертається… Це як черв’як у зеленому яблуці, яке червоніє; це як доза кокаїну колишньому наркоману. Це тримання себе в руках незрозуміло для чого. Це все-таки «тримання в руках» - для життя, так не легше жити, так правильно, чи може краще. Цей черв’як в мені живе, він перетворився в приємний спогад, який інколи мене болить… Який повертається, але ніколи не повернеться. Минуле, що стоїть не на порозі, а ходить попід тином, розуміючи, що шанс ввійти у хату – втрачено. Інколи краще розуміти, що шансу не було, ніж усвідомлювати, що він загублений…

Пишу тобі анонімного листа. Анонімного не тому, що тобі його пришлю без імені, а тому, що ти його не отримаєш. Пишу не тому, що маю бажання щось розповісти, а лиш тому, що мені тебе бракує. Можливо так я буду на сантиметр ближче. Не хочу, щоб так було ціле життя, та враження, що чекаю – ціле життя.
П’ю теплий чай і жую скибку сірого хліба. Він мені подобається, хоч і певно «хімічний». І чай напевно «пофарбований». Так, я на кухні, ну так, і звичайно обляпала трохи сторінку зошита. Люблю цей зошит – подарунок. Я вдячна Богу, що подарував мені тебе, хоч спершу не розглядала тебе ніяк, навіть як подарунок… Я (напевне) щаслива. Інколи боюсь говорити про щастя, щоб не налякати його як метелика, що сидів на квітці, і злякавшись різкого руху – взлетів. Я ще п’ю чай, він ще теплий, трохи… Скибку хліба я вже дожувала, але про тебе думати не перестала. Думаю про тебе постійно. Вірніше, просто сидиш мені в голові. Вже майже допила чай. І ще б тобі писала, але не можу. Не маю пояснення, напевно тому, що це пояснення складне і мені не хочеться занурюватись у це все і копирсатись у білизні, яку треба викинути. Власне, що я й зробила.
Хороша музика. Так, слухаю радіо. Вечір, кухня, чай, радіо, зошит, ручка.
Мені тебе ще бракує… Сподіваюсь, що я це все переживу.
… щоб разом засинали і прокидались. Це, правда, голосно сказано: я лягаю пізно як і встаю, а ти – навпаки. Всерівно. Це все-таки спільний диван.
Не хочу спати, просто повіки важкі. В квартирі трохи холодно. Тебе нема… Ні, ти є… Просто спиш, десь там, Далеко… Скоро, скоро буду з тобою. Ненадовго, але скоро. А потім знову, усе знову…
Я випила чай.
14. 10. 11.

Закон самозбереження… Щось дуже схоже на відчуття приватної власності. Не на землю чи машину, не на будівлі і якісь речі: зелені, сині, безсмислові… Відчуття власності… Власності людської, над людиною… ми її інколи не помічаємо, сплутуємо з ревністю, а в більш гірших і запущених моментах – з любов’ю. Є придурки, які думають, що то взвгалі – кохання! Хм… Смішно… А певно треба плакати. Десь далекоу душі і розуміти, що звичка – наслідок кохання… Тривалого чи ні, немає значення; це швидше наслідок довготривалих відносин; частих сліві поглядів;це просто звичка; і це не ревнощі, а всього-навсього – банальний, нікому, інколи в цьому випадку, непотрібний закон самозбереження, тобто – відчуття приватної власності над особистістю, якщо ще й ця особистість проглядається (спостерігається) через дебрі відносин, а чи просто – партнерства, можна – співжиття, або ще гірше – незрозуміло що: приватна власність, самозбереження, звичка… Такі речі називають по-різному… Смішно, що хтось каже – любов…. Не варто… воно цього не варте. Любов - це дар. Його треба або заслужити, або оправдати…
0:42
05.05.12.

- Привіт… З днем народження. Я люблю тебе.
- І я тебе. Може ти мені щось побажаєш?
- Вибач… Просто задивився у твої сині очі і
забув про все на світі. Бажаю щастя, бо це головне у житті; бажаю здоров′я, бо без нього нічого більш не хочеться; бажаю міцного взаємного кохання; бажаю, щоб ми завжди були разом, щоб ніяка сила нас не могла розділити. Я люблю тебе… Люблю, люблю, люблю, тисячу раз Люблю. Я тебе кохаю.
Марічка радісно стояла в саду і раділа, бо
коханий з нею. Вона щаслива. Вони дивилися один одному в очі. Вони: Іван і Марічка. Навколо них не було нічого, тільки легкий весняний вітерець, майже літній гладив їхні очі і цілував палкі щоки…
«Фотографія на пам′ять!» - викрикнула Олена і клацнула закоханих! Гарне вийшло фото: Іван стояв у світлих джинсах і в сорочці в голубу полоску, його зелені очі виблискували щастям, він обнімав правою рукою Марічку, що стояла поруч, дуже близько, що тулилася, мов пташка, у білому коротенькому платтячку, тримаючи в руках білі лілії ( знак чистоти, непорочності, правди, світлої любові і безневинності).
Гарний день. Друзі веселилися, в саду грала музика і гнулися накладені столи. Закохані були як на своєму весіллі. Виглядало забавно. Іван не спускав очей з Марічки, а вона хитро усміхалася, та ще й підморгувала.
- «Вітаємо, вітаємо, вітаємо… Щастя, здоров′я
і всього найкращого, кохання, мудрості, успіхів у всьому!» - звучало з усіх сторін.
- «Міцного кохання, такого, що його можна
забрати із собою у потойбіччя, у віки», - пролепотала Олена і вручила найкращій подрузі пакунок. Іван задумався над тими словами і не міг їх зрозуміти, але Марічка потягнула його до столу і він не став задумуватися над побажанням Олени. Йому було все рівно - головне, що Марічка біля нього. Він щасливий. День народження закінчилося гучними танцями, коли ховався місяць і мляво, нехотячи вставало сонечко. Іван провів Марічку додому, але разом їм побути на одинці не вдалося, бо з нею була Олена, котра залишалася в тої на сон ( бо ніч вже пройшла).
Вже тоді, з того дня Олена мріяла, щоб Іван сказав їй тисячу раз: «Люблю», - подарував сотні поцілунків і носив на руках. Вона тихо заздрила і більш нічого.
День за днем. Олена все більше закохувалася у Івана ненавиділа Марічку. Нащо їй був Іван? У неї було багато гарних і гідних кавалерів, котрі були здатні її любити. Але стріли амура не обирали. Кохання було сильним, але злим, бо дівчина думала про себе, найбільше за всіх вона любила себе.
Олена все більше і більше закохувалася, все
більше і більше хотіла скинути з п′єдесталу Марічку, і все більше і більше намагалася стати Марійці подругою, щоб завжди бути з нею, точніше з ними, точніше – з Іваном.
Не допомагало нічого: ні жіночі хитрощі, ні любощі, ні один спосіб не відділив Івана від Марійки, навіть не відвів його погляду від коханої.
Очі наливалися кров′ю. Ненависть кипіла… Олена стала сліпою. Вона не бачила світу, не бачила сонця, не бачила нічого святого. Народилася небажана любов., мов нешлюбна, що породила ненависть, десь глибоко заховала святість і правду, навіть совість. Не стало нічого.
«Ось-ось… Ще трішки і вони будуть разом. Не можна цього допустити, ніякого весілля. Цього не може бути…», - Олена дивилася у вікно, яке показувало картину ночі.
- Олено, Олено, вставай!
- Мамо, що сталося?
- Дідусь помер. – залилася сльозами.
Були похорони. У той день Олена переглядала фотографії. Натрапила фотографію Івана та Марічки, на ту саму з дня народження. Раз… і фото розділилося на дві частини. Розрізала ножицями. Іванову половину залишила, там де була Марічка, забрала. Не треба було цього робити, не треба було.
Тихо підійшовши до дідуся, щоб попрощатися, легко поставила фото у труну, щоб ніхто не помітив. «Справа зроблена», - подумало дівчисько. І рука не здригнулася. Дідуся поховали. Пройшло кілька днів.
Селом пробігла звістка: померла Марічка. І пояснення не було. Просто йшла по воду і злягла біля криниці, тихо прошептавши: «Іван».
Здавалося, що падає дощ, а то були людські сльози, а то йшов наречений, котрий вів наречену з сирою землею вінчатися. Проводжав в останню путь, розділявся на дві половини, бо серце поховав разом із коханою.
На похоронах Олена плакала більше всіх, побивалася і падала непорушному, як скеля Івану на груди. Блідий, у чорному костюмі з букетом у руках…Хотів померти. В безпам′яті провів день, два, місяць, а тоді застогнав: заболіла рука. Захворів. А вилікуватись не можна. Ні у Львові, ні в Києві йому не допомогли. Відправили додому. Краще вдома помирати, аніж за рідним подвір′ям.
«Господи, прости», - билася в груди невірна…
Стояла в Івана на подвір′ї на колінах і кричала. Іван вже того не чув:
« То я, я наробила. То я, я, чуєш?»


2009р.

Зелені гілки ялин одягли білу одіж, що приготувала для невільної України. Легкий сніг легко кружляв і сідав на землю, або ж лягав, так тихо-тихо. Сіре небо зливалося разом із білою ковдрою, на ньому виднілася лиш одна велика цяточка жовтуватого кольору – сонце.
Тарас повільно сповз з лікарняного ліжка. Мати вже збирала речі: рушник, якісь там тапочки і всякий мотлох, що довелося привезти в лікарню, коли оперували малого на апендицит. Повільно одягаючись, хлопець ні про що не думав, просто дивився у вікно.
На вулиці визжали машини, брудні автобуси, галас і ніби всі показилися. Тарас разом з мамою сіли в один із тих брудних автобусів, котрий заревів і покотився, де малому найкраще – додому.
Тихо всюди, немов люди поховалися, як тваринки у сильний мороз по норах. На дорозі можна було зустріти сірих примар – людей, що тихо й понуро перепливали вулиці. Ні співів, ні дзвінких голосів – викинені хрести, пусті церкви, обпечені людські серця.
Он школа на горі видніється чорно-сірими тонами і шибки ніби стонуть під невідомим тиском. Десь чути як якесь дитинча ступає по снігу і він від того скрипить, то життя малого неприємно озивається, скрипить тихо й тонко, але твердо обвиває ноги, морозить руки і з переляком налітає на дитячі бліді щоки.
- Тарасе, швидше! – малий швидко наближався до хати з наповненим водою кухликом. Від того, що хлопець йшов так швидко, вода лякалася й маленькими комочками тікала на подвір'я, роблячи тоненькі цівочки на снігу. То ніжно кликала мати, вона усердно поралася біля печі. Малий був її опорою і допомогою: старші повиїжджали із села в пошуках ліпшого життя, а маленькій Ярині всього лише рік. Батько ж понуро дивиться з-під лоба і усміхається лиш тоді, коли Тарас питав про трактори й комбайни, і мріяв бачити на своєму подвір'ї коня. Батько усміхався, а в очах було видно печаль. Він підходив до змученої дружини і клав руку на плече, вона злегка оберталася і тихо казала, що чекала на нього весь день, з ніжною усмішкою на лиці. Тихо, їхнього спокою ніхто не порушував, тільки Ярина інколи могла повередувати.
Тараса всі любили в селі, особливо хлопці, адже той Палій нічого не боявся, навіть залізти у криницю. Одного разу хлопці грались на подвір'ї м'ячем. Веселощі закінчилися, коли м'ячик плигнув у колодязь. Всі затихли. Стали м'яча витягувати відром, яке було до колодязя прикріплене, а м'яч плиг та плиг і назад у воду. Ніяк не вдавалося дістати іграшку. Тоді Тарас сів сам у відро і казав хлопцям повільно опускати. Добре усі тримали ручку, всі гуртом, щоб не упустити. Так Тарас став героєм - м'яч на волі! А в матері посивіла волосина.
Тарас часто згадував веселі літні дні: коли сонце не здавалося цяточкою, а величезною діжкою, коли дерева не скидались на мертвих наречених, а на прекрасних молодиць, співали в батьківському саду солов'ї і гула річечка в один тон із непосидющими бджолами, вони часто надокучали малому, але він не плакав, то ж байка! Подумаєш, оса вжерла! Ха-ха-ха, - сміявся Тарас і махав бджолам услід.
Вечоріло, небо почорніло і стало усміхатися зорями. Село стало мертвим, ніде, нічого… глухо. Батьки Тараса затулили щільно фіранки і запалили свічку, так, щоб ніхто не помітив. Свята вечеря – заборона. Вдома було можна тихо помолитися і сісти за стіл. Швидко повечерявши і подякувавши Богу загасили свічку. Тарас вислизнув на вулицю. Було холодно і вили собаки. Вили так голосно, що інколи ставало моторошно. Малий бігав від хати до хати, час від часу хапаючись за правий бік – давалась чути нещодавня операція. Його серце весело стукало і він був щасливим, люди дякували хлопцеві за те, що сповіщав про народження Ісуса.
Переходивши вулицю Тараса помітили три постаті: між ними була одна жінка і двоє мужчин. Один скидався на колобка, а інший – на кремезного і товстолобого бугая. В тій жінці Тарас впізнав Надію Іванівну – класного керівника. Ті стали бігти за неслухняним, наздоганяти, малий біг щодуху вистарчало, серце так стукало від переляку, що ледве не виривалося з грудей, йому ставало душно, він біг розхристаним, собаки голосно вили перегукуючись з криками тих трьох. Тарас вибіг за село, відірвався від антихристів, обернувся, на очі виступили сльози, знову схопився за правий бік і упав, зажавши в долоні копійки.
Своєчасної допомоги у селі ніхто не надав, відкрились рани від недавньої операції.
…У матері посивіла вся коса, батько більше не усміхався, Яринка росла, а Тарас назавжди залишився другокласником.

2010р.