Зелені гілки ялин одягли білу одіж, що приготувала для невільної України. Легкий сніг легко кружляв і сідав на землю, або ж лягав, так тихо-тихо. Сіре небо зливалося разом із білою ковдрою, на ньому виднілася лиш одна велика цяточка жовтуватого кольору – сонце.
Тарас повільно сповз з лікарняного ліжка. Мати вже збирала речі: рушник, якісь там тапочки і всякий мотлох, що довелося привезти в лікарню, коли оперували малого на апендицит. Повільно одягаючись, хлопець ні про що не думав, просто дивився у вікно.
На вулиці визжали машини, брудні автобуси, галас і ніби всі показилися. Тарас разом з мамою сіли в один із тих брудних автобусів, котрий заревів і покотився, де малому найкраще – додому.
Тихо всюди, немов люди поховалися, як тваринки у сильний мороз по норах. На дорозі можна було зустріти сірих примар – людей, що тихо й понуро перепливали вулиці. Ні співів, ні дзвінких голосів – викинені хрести, пусті церкви, обпечені людські серця.
Он школа на горі видніється чорно-сірими тонами і шибки ніби стонуть під невідомим тиском. Десь чути як якесь дитинча ступає по снігу і він від того скрипить, то життя малого неприємно озивається, скрипить тихо й тонко, але твердо обвиває ноги, морозить руки і з переляком налітає на дитячі бліді щоки.
- Тарасе, швидше! – малий швидко наближався до хати з наповненим водою кухликом. Від того, що хлопець йшов так швидко, вода лякалася й маленькими комочками тікала на подвір'я, роблячи тоненькі цівочки на снігу. То ніжно кликала мати, вона усердно поралася біля печі. Малий був її опорою і допомогою: старші повиїжджали із села в пошуках ліпшого життя, а маленькій Ярині всього лише рік. Батько ж понуро дивиться з-під лоба і усміхається лиш тоді, коли Тарас питав про трактори й комбайни, і мріяв бачити на своєму подвір'ї коня. Батько усміхався, а в очах було видно печаль. Він підходив до змученої дружини і клав руку на плече, вона злегка оберталася і тихо казала, що чекала на нього весь день, з ніжною усмішкою на лиці. Тихо, їхнього спокою ніхто не порушував, тільки Ярина інколи могла повередувати.
Тараса всі любили в селі, особливо хлопці, адже той Палій нічого не боявся, навіть залізти у криницю. Одного разу хлопці грались на подвір'ї м'ячем. Веселощі закінчилися, коли м'ячик плигнув у колодязь. Всі затихли. Стали м'яча витягувати відром, яке було до колодязя прикріплене, а м'яч плиг та плиг і назад у воду. Ніяк не вдавалося дістати іграшку. Тоді Тарас сів сам у відро і казав хлопцям повільно опускати. Добре усі тримали ручку, всі гуртом, щоб не упустити. Так Тарас став героєм - м'яч на волі! А в матері посивіла волосина.
Тарас часто згадував веселі літні дні: коли сонце не здавалося цяточкою, а величезною діжкою, коли дерева не скидались на мертвих наречених, а на прекрасних молодиць, співали в батьківському саду солов'ї і гула річечка в один тон із непосидющими бджолами, вони часто надокучали малому, але він не плакав, то ж байка! Подумаєш, оса вжерла! Ха-ха-ха, - сміявся Тарас і махав бджолам услід.
Вечоріло, небо почорніло і стало усміхатися зорями. Село стало мертвим, ніде, нічого… глухо. Батьки Тараса затулили щільно фіранки і запалили свічку, так, щоб ніхто не помітив. Свята вечеря – заборона. Вдома було можна тихо помолитися і сісти за стіл. Швидко повечерявши і подякувавши Богу загасили свічку. Тарас вислизнув на вулицю. Було холодно і вили собаки. Вили так голосно, що інколи ставало моторошно. Малий бігав від хати до хати, час від часу хапаючись за правий бік – давалась чути нещодавня операція. Його серце весело стукало і він був щасливим, люди дякували хлопцеві за те, що сповіщав про народження Ісуса.
Переходивши вулицю Тараса помітили три постаті: між ними була одна жінка і двоє мужчин. Один скидався на колобка, а інший – на кремезного і товстолобого бугая. В тій жінці Тарас впізнав Надію Іванівну – класного керівника. Ті стали бігти за неслухняним, наздоганяти, малий біг щодуху вистарчало, серце так стукало від переляку, що ледве не виривалося з грудей, йому ставало душно, він біг розхристаним, собаки голосно вили перегукуючись з криками тих трьох. Тарас вибіг за село, відірвався від антихристів, обернувся, на очі виступили сльози, знову схопився за правий бік і упав, зажавши в долоні копійки.
Своєчасної допомоги у селі ніхто не надав, відкрились рани від недавньої операції.
…У матері посивіла вся коса, батько більше не усміхався, Яринка росла, а Тарас назавжди залишився другокласником.

2010р.