
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.11
12:36
Не кожна жінка має вміння
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
2025.10.11
12:19
Руйнуючи себе,
я руйную світ,
бо я - його частина.
Відновлюючи себе,
я відновлюю квіт,
бо я - його клітина.
я руйную світ,
бо я - його частина.
Відновлюючи себе,
я відновлюю квіт,
бо я - його клітина.
2025.10.11
00:09
Я стою під дощем, і мене обпікають потоки.
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.
Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з д
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.
Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з д
2025.10.10
21:23
Отже, 9 жовтня Шведська академія оголосила ім‘я лавреата Нобелівської премії з літератури 2025 року. Володарем цієї найпрестижнішої нагороди «за переконливу та пророчу творчість, що серед апокаліптичного терору підтверджує силу мистецтва", став 71-річний
2025.10.10
19:21
Плаксивий Жовтень… що тут вдієш?
У нього стрес, йому видніше…
А ти не жнеш, ще тільки сієш.
Сказав би ЩО, як би не вірші…
І спокій твій давно не спокій.
Ти як шахед, і зліт щоночі
В уяві, в снах… їх безліч поки
І голос: — О, (між ними) Отче…
У нього стрес, йому видніше…
А ти не жнеш, ще тільки сієш.
Сказав би ЩО, як би не вірші…
І спокій твій давно не спокій.
Ти як шахед, і зліт щоночі
В уяві, в снах… їх безліч поки
І голос: — О, (між ними) Отче…
2025.10.10
18:58
Під завалами, що на «львівщині»,
Схороню свої душі залишки.
Передбачення, снами віщими,
Не торкатимусь, зайві заклики…
І лежатиму під завалами
Сотні, тисячі років скривджених
Своїм побутом, хай віддаленим
Але ж вибритим і остриженим…
Схороню свої душі залишки.
Передбачення, снами віщими,
Не торкатимусь, зайві заклики…
І лежатиму під завалами
Сотні, тисячі років скривджених
Своїм побутом, хай віддаленим
Але ж вибритим і остриженим…
2025.10.10
17:14
Танцює дощ легенький знов,
Плете із неба холоди.
А я дивлюсь німе кіно,
Де зранку всі спішать кудись.
2.І дощ біжить, немов літа.
А під дощем стоїть дівча.
Чи жде когось, чи просто так.
Плете із неба холоди.
А я дивлюсь німе кіно,
Де зранку всі спішать кудись.
2.І дощ біжить, немов літа.
А під дощем стоїть дівча.
Чи жде когось, чи просто так.
2025.10.10
15:36
Потік бажаного тепла
Тече по всьому тілу
Не лиш тому, що не дотла
Осінні дні згоріли.
Горить нестримано вогонь
Дерев різномаїтих,
А я теплом твоїх долонь
Все більш і більш зігрітий.
Тече по всьому тілу
Не лиш тому, що не дотла
Осінні дні згоріли.
Горить нестримано вогонь
Дерев різномаїтих,
А я теплом твоїх долонь
Все більш і більш зігрітий.
2025.10.10
15:20
За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
2025.10.10
15:18
За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
2025.10.10
15:18
За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
2025.10.09
22:26
Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
2025.10.09
21:47
Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
2025.10.09
20:59
Закричав болотяний бугай
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
2025.10.09
20:04
Хан не встигне іще й чхнути у Бахчисараї,
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
2025.10.09
15:56
КУЛЯ, ЯКА ПОЧИНАЄ ГРУ.
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Уляна Ностальгія (1990) /
Проза
Знесені хрести
Зелені гілки ялин одягли білу одіж, що приготувала для невільної України. Легкий сніг легко кружляв і сідав на землю, або ж лягав, так тихо-тихо. Сіре небо зливалося разом із білою ковдрою, на ньому виднілася лиш одна велика цяточка жовтуватого кольору – сонце.
Тарас повільно сповз з лікарняного ліжка. Мати вже збирала речі: рушник, якісь там тапочки і всякий мотлох, що довелося привезти в лікарню, коли оперували малого на апендицит. Повільно одягаючись, хлопець ні про що не думав, просто дивився у вікно.
На вулиці визжали машини, брудні автобуси, галас і ніби всі показилися. Тарас разом з мамою сіли в один із тих брудних автобусів, котрий заревів і покотився, де малому найкраще – додому.
Тихо всюди, немов люди поховалися, як тваринки у сильний мороз по норах. На дорозі можна було зустріти сірих примар – людей, що тихо й понуро перепливали вулиці. Ні співів, ні дзвінких голосів – викинені хрести, пусті церкви, обпечені людські серця.
Он школа на горі видніється чорно-сірими тонами і шибки ніби стонуть під невідомим тиском. Десь чути як якесь дитинча ступає по снігу і він від того скрипить, то життя малого неприємно озивається, скрипить тихо й тонко, але твердо обвиває ноги, морозить руки і з переляком налітає на дитячі бліді щоки.
- Тарасе, швидше! – малий швидко наближався до хати з наповненим водою кухликом. Від того, що хлопець йшов так швидко, вода лякалася й маленькими комочками тікала на подвір'я, роблячи тоненькі цівочки на снігу. То ніжно кликала мати, вона усердно поралася біля печі. Малий був її опорою і допомогою: старші повиїжджали із села в пошуках ліпшого життя, а маленькій Ярині всього лише рік. Батько ж понуро дивиться з-під лоба і усміхається лиш тоді, коли Тарас питав про трактори й комбайни, і мріяв бачити на своєму подвір'ї коня. Батько усміхався, а в очах було видно печаль. Він підходив до змученої дружини і клав руку на плече, вона злегка оберталася і тихо казала, що чекала на нього весь день, з ніжною усмішкою на лиці. Тихо, їхнього спокою ніхто не порушував, тільки Ярина інколи могла повередувати.
Тараса всі любили в селі, особливо хлопці, адже той Палій нічого не боявся, навіть залізти у криницю. Одного разу хлопці грались на подвір'ї м'ячем. Веселощі закінчилися, коли м'ячик плигнув у колодязь. Всі затихли. Стали м'яча витягувати відром, яке було до колодязя прикріплене, а м'яч плиг та плиг і назад у воду. Ніяк не вдавалося дістати іграшку. Тоді Тарас сів сам у відро і казав хлопцям повільно опускати. Добре усі тримали ручку, всі гуртом, щоб не упустити. Так Тарас став героєм - м'яч на волі! А в матері посивіла волосина.
Тарас часто згадував веселі літні дні: коли сонце не здавалося цяточкою, а величезною діжкою, коли дерева не скидались на мертвих наречених, а на прекрасних молодиць, співали в батьківському саду солов'ї і гула річечка в один тон із непосидющими бджолами, вони часто надокучали малому, але він не плакав, то ж байка! Подумаєш, оса вжерла! Ха-ха-ха, - сміявся Тарас і махав бджолам услід.
Вечоріло, небо почорніло і стало усміхатися зорями. Село стало мертвим, ніде, нічого… глухо. Батьки Тараса затулили щільно фіранки і запалили свічку, так, щоб ніхто не помітив. Свята вечеря – заборона. Вдома було можна тихо помолитися і сісти за стіл. Швидко повечерявши і подякувавши Богу загасили свічку. Тарас вислизнув на вулицю. Було холодно і вили собаки. Вили так голосно, що інколи ставало моторошно. Малий бігав від хати до хати, час від часу хапаючись за правий бік – давалась чути нещодавня операція. Його серце весело стукало і він був щасливим, люди дякували хлопцеві за те, що сповіщав про народження Ісуса.
Переходивши вулицю Тараса помітили три постаті: між ними була одна жінка і двоє мужчин. Один скидався на колобка, а інший – на кремезного і товстолобого бугая. В тій жінці Тарас впізнав Надію Іванівну – класного керівника. Ті стали бігти за неслухняним, наздоганяти, малий біг щодуху вистарчало, серце так стукало від переляку, що ледве не виривалося з грудей, йому ставало душно, він біг розхристаним, собаки голосно вили перегукуючись з криками тих трьох. Тарас вибіг за село, відірвався від антихристів, обернувся, на очі виступили сльози, знову схопився за правий бік і упав, зажавши в долоні копійки.
Своєчасної допомоги у селі ніхто не надав, відкрились рани від недавньої операції.
…У матері посивіла вся коса, батько більше не усміхався, Яринка росла, а Тарас назавжди залишився другокласником.
2010р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Знесені хрести
Зелені гілки ялин одягли білу одіж, що приготувала для невільної України. Легкий сніг легко кружляв і сідав на землю, або ж лягав, так тихо-тихо. Сіре небо зливалося разом із білою ковдрою, на ньому виднілася лиш одна велика цяточка жовтуватого кольору – сонце.
Тарас повільно сповз з лікарняного ліжка. Мати вже збирала речі: рушник, якісь там тапочки і всякий мотлох, що довелося привезти в лікарню, коли оперували малого на апендицит. Повільно одягаючись, хлопець ні про що не думав, просто дивився у вікно.
На вулиці визжали машини, брудні автобуси, галас і ніби всі показилися. Тарас разом з мамою сіли в один із тих брудних автобусів, котрий заревів і покотився, де малому найкраще – додому.
Тихо всюди, немов люди поховалися, як тваринки у сильний мороз по норах. На дорозі можна було зустріти сірих примар – людей, що тихо й понуро перепливали вулиці. Ні співів, ні дзвінких голосів – викинені хрести, пусті церкви, обпечені людські серця.
Он школа на горі видніється чорно-сірими тонами і шибки ніби стонуть під невідомим тиском. Десь чути як якесь дитинча ступає по снігу і він від того скрипить, то життя малого неприємно озивається, скрипить тихо й тонко, але твердо обвиває ноги, морозить руки і з переляком налітає на дитячі бліді щоки.
- Тарасе, швидше! – малий швидко наближався до хати з наповненим водою кухликом. Від того, що хлопець йшов так швидко, вода лякалася й маленькими комочками тікала на подвір'я, роблячи тоненькі цівочки на снігу. То ніжно кликала мати, вона усердно поралася біля печі. Малий був її опорою і допомогою: старші повиїжджали із села в пошуках ліпшого життя, а маленькій Ярині всього лише рік. Батько ж понуро дивиться з-під лоба і усміхається лиш тоді, коли Тарас питав про трактори й комбайни, і мріяв бачити на своєму подвір'ї коня. Батько усміхався, а в очах було видно печаль. Він підходив до змученої дружини і клав руку на плече, вона злегка оберталася і тихо казала, що чекала на нього весь день, з ніжною усмішкою на лиці. Тихо, їхнього спокою ніхто не порушував, тільки Ярина інколи могла повередувати.
Тараса всі любили в селі, особливо хлопці, адже той Палій нічого не боявся, навіть залізти у криницю. Одного разу хлопці грались на подвір'ї м'ячем. Веселощі закінчилися, коли м'ячик плигнув у колодязь. Всі затихли. Стали м'яча витягувати відром, яке було до колодязя прикріплене, а м'яч плиг та плиг і назад у воду. Ніяк не вдавалося дістати іграшку. Тоді Тарас сів сам у відро і казав хлопцям повільно опускати. Добре усі тримали ручку, всі гуртом, щоб не упустити. Так Тарас став героєм - м'яч на волі! А в матері посивіла волосина.
Тарас часто згадував веселі літні дні: коли сонце не здавалося цяточкою, а величезною діжкою, коли дерева не скидались на мертвих наречених, а на прекрасних молодиць, співали в батьківському саду солов'ї і гула річечка в один тон із непосидющими бджолами, вони часто надокучали малому, але він не плакав, то ж байка! Подумаєш, оса вжерла! Ха-ха-ха, - сміявся Тарас і махав бджолам услід.
Вечоріло, небо почорніло і стало усміхатися зорями. Село стало мертвим, ніде, нічого… глухо. Батьки Тараса затулили щільно фіранки і запалили свічку, так, щоб ніхто не помітив. Свята вечеря – заборона. Вдома було можна тихо помолитися і сісти за стіл. Швидко повечерявши і подякувавши Богу загасили свічку. Тарас вислизнув на вулицю. Було холодно і вили собаки. Вили так голосно, що інколи ставало моторошно. Малий бігав від хати до хати, час від часу хапаючись за правий бік – давалась чути нещодавня операція. Його серце весело стукало і він був щасливим, люди дякували хлопцеві за те, що сповіщав про народження Ісуса.
Переходивши вулицю Тараса помітили три постаті: між ними була одна жінка і двоє мужчин. Один скидався на колобка, а інший – на кремезного і товстолобого бугая. В тій жінці Тарас впізнав Надію Іванівну – класного керівника. Ті стали бігти за неслухняним, наздоганяти, малий біг щодуху вистарчало, серце так стукало від переляку, що ледве не виривалося з грудей, йому ставало душно, він біг розхристаним, собаки голосно вили перегукуючись з криками тих трьох. Тарас вибіг за село, відірвався від антихристів, обернувся, на очі виступили сльози, знову схопився за правий бік і упав, зажавши в долоні копійки.
Своєчасної допомоги у селі ніхто не надав, відкрились рани від недавньої операції.
…У матері посивіла вся коса, батько більше не усміхався, Яринка росла, а Тарас назавжди залишився другокласником.
2010р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію