ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Уляна Ностальгія (1990) /
Проза
Знесені хрести
Зелені гілки ялин одягли білу одіж, що приготувала для невільної України. Легкий сніг легко кружляв і сідав на землю, або ж лягав, так тихо-тихо. Сіре небо зливалося разом із білою ковдрою, на ньому виднілася лиш одна велика цяточка жовтуватого кольору – сонце.
Тарас повільно сповз з лікарняного ліжка. Мати вже збирала речі: рушник, якісь там тапочки і всякий мотлох, що довелося привезти в лікарню, коли оперували малого на апендицит. Повільно одягаючись, хлопець ні про що не думав, просто дивився у вікно.
На вулиці визжали машини, брудні автобуси, галас і ніби всі показилися. Тарас разом з мамою сіли в один із тих брудних автобусів, котрий заревів і покотився, де малому найкраще – додому.
Тихо всюди, немов люди поховалися, як тваринки у сильний мороз по норах. На дорозі можна було зустріти сірих примар – людей, що тихо й понуро перепливали вулиці. Ні співів, ні дзвінких голосів – викинені хрести, пусті церкви, обпечені людські серця.
Он школа на горі видніється чорно-сірими тонами і шибки ніби стонуть під невідомим тиском. Десь чути як якесь дитинча ступає по снігу і він від того скрипить, то життя малого неприємно озивається, скрипить тихо й тонко, але твердо обвиває ноги, морозить руки і з переляком налітає на дитячі бліді щоки.
- Тарасе, швидше! – малий швидко наближався до хати з наповненим водою кухликом. Від того, що хлопець йшов так швидко, вода лякалася й маленькими комочками тікала на подвір'я, роблячи тоненькі цівочки на снігу. То ніжно кликала мати, вона усердно поралася біля печі. Малий був її опорою і допомогою: старші повиїжджали із села в пошуках ліпшого життя, а маленькій Ярині всього лише рік. Батько ж понуро дивиться з-під лоба і усміхається лиш тоді, коли Тарас питав про трактори й комбайни, і мріяв бачити на своєму подвір'ї коня. Батько усміхався, а в очах було видно печаль. Він підходив до змученої дружини і клав руку на плече, вона злегка оберталася і тихо казала, що чекала на нього весь день, з ніжною усмішкою на лиці. Тихо, їхнього спокою ніхто не порушував, тільки Ярина інколи могла повередувати.
Тараса всі любили в селі, особливо хлопці, адже той Палій нічого не боявся, навіть залізти у криницю. Одного разу хлопці грались на подвір'ї м'ячем. Веселощі закінчилися, коли м'ячик плигнув у колодязь. Всі затихли. Стали м'яча витягувати відром, яке було до колодязя прикріплене, а м'яч плиг та плиг і назад у воду. Ніяк не вдавалося дістати іграшку. Тоді Тарас сів сам у відро і казав хлопцям повільно опускати. Добре усі тримали ручку, всі гуртом, щоб не упустити. Так Тарас став героєм - м'яч на волі! А в матері посивіла волосина.
Тарас часто згадував веселі літні дні: коли сонце не здавалося цяточкою, а величезною діжкою, коли дерева не скидались на мертвих наречених, а на прекрасних молодиць, співали в батьківському саду солов'ї і гула річечка в один тон із непосидющими бджолами, вони часто надокучали малому, але він не плакав, то ж байка! Подумаєш, оса вжерла! Ха-ха-ха, - сміявся Тарас і махав бджолам услід.
Вечоріло, небо почорніло і стало усміхатися зорями. Село стало мертвим, ніде, нічого… глухо. Батьки Тараса затулили щільно фіранки і запалили свічку, так, щоб ніхто не помітив. Свята вечеря – заборона. Вдома було можна тихо помолитися і сісти за стіл. Швидко повечерявши і подякувавши Богу загасили свічку. Тарас вислизнув на вулицю. Було холодно і вили собаки. Вили так голосно, що інколи ставало моторошно. Малий бігав від хати до хати, час від часу хапаючись за правий бік – давалась чути нещодавня операція. Його серце весело стукало і він був щасливим, люди дякували хлопцеві за те, що сповіщав про народження Ісуса.
Переходивши вулицю Тараса помітили три постаті: між ними була одна жінка і двоє мужчин. Один скидався на колобка, а інший – на кремезного і товстолобого бугая. В тій жінці Тарас впізнав Надію Іванівну – класного керівника. Ті стали бігти за неслухняним, наздоганяти, малий біг щодуху вистарчало, серце так стукало від переляку, що ледве не виривалося з грудей, йому ставало душно, він біг розхристаним, собаки голосно вили перегукуючись з криками тих трьох. Тарас вибіг за село, відірвався від антихристів, обернувся, на очі виступили сльози, знову схопився за правий бік і упав, зажавши в долоні копійки.
Своєчасної допомоги у селі ніхто не надав, відкрились рани від недавньої операції.
…У матері посивіла вся коса, батько більше не усміхався, Яринка росла, а Тарас назавжди залишився другокласником.
2010р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Знесені хрести
Зелені гілки ялин одягли білу одіж, що приготувала для невільної України. Легкий сніг легко кружляв і сідав на землю, або ж лягав, так тихо-тихо. Сіре небо зливалося разом із білою ковдрою, на ньому виднілася лиш одна велика цяточка жовтуватого кольору – сонце.
Тарас повільно сповз з лікарняного ліжка. Мати вже збирала речі: рушник, якісь там тапочки і всякий мотлох, що довелося привезти в лікарню, коли оперували малого на апендицит. Повільно одягаючись, хлопець ні про що не думав, просто дивився у вікно.
На вулиці визжали машини, брудні автобуси, галас і ніби всі показилися. Тарас разом з мамою сіли в один із тих брудних автобусів, котрий заревів і покотився, де малому найкраще – додому.
Тихо всюди, немов люди поховалися, як тваринки у сильний мороз по норах. На дорозі можна було зустріти сірих примар – людей, що тихо й понуро перепливали вулиці. Ні співів, ні дзвінких голосів – викинені хрести, пусті церкви, обпечені людські серця.
Он школа на горі видніється чорно-сірими тонами і шибки ніби стонуть під невідомим тиском. Десь чути як якесь дитинча ступає по снігу і він від того скрипить, то життя малого неприємно озивається, скрипить тихо й тонко, але твердо обвиває ноги, морозить руки і з переляком налітає на дитячі бліді щоки.
- Тарасе, швидше! – малий швидко наближався до хати з наповненим водою кухликом. Від того, що хлопець йшов так швидко, вода лякалася й маленькими комочками тікала на подвір'я, роблячи тоненькі цівочки на снігу. То ніжно кликала мати, вона усердно поралася біля печі. Малий був її опорою і допомогою: старші повиїжджали із села в пошуках ліпшого життя, а маленькій Ярині всього лише рік. Батько ж понуро дивиться з-під лоба і усміхається лиш тоді, коли Тарас питав про трактори й комбайни, і мріяв бачити на своєму подвір'ї коня. Батько усміхався, а в очах було видно печаль. Він підходив до змученої дружини і клав руку на плече, вона злегка оберталася і тихо казала, що чекала на нього весь день, з ніжною усмішкою на лиці. Тихо, їхнього спокою ніхто не порушував, тільки Ярина інколи могла повередувати.
Тараса всі любили в селі, особливо хлопці, адже той Палій нічого не боявся, навіть залізти у криницю. Одного разу хлопці грались на подвір'ї м'ячем. Веселощі закінчилися, коли м'ячик плигнув у колодязь. Всі затихли. Стали м'яча витягувати відром, яке було до колодязя прикріплене, а м'яч плиг та плиг і назад у воду. Ніяк не вдавалося дістати іграшку. Тоді Тарас сів сам у відро і казав хлопцям повільно опускати. Добре усі тримали ручку, всі гуртом, щоб не упустити. Так Тарас став героєм - м'яч на волі! А в матері посивіла волосина.
Тарас часто згадував веселі літні дні: коли сонце не здавалося цяточкою, а величезною діжкою, коли дерева не скидались на мертвих наречених, а на прекрасних молодиць, співали в батьківському саду солов'ї і гула річечка в один тон із непосидющими бджолами, вони часто надокучали малому, але він не плакав, то ж байка! Подумаєш, оса вжерла! Ха-ха-ха, - сміявся Тарас і махав бджолам услід.
Вечоріло, небо почорніло і стало усміхатися зорями. Село стало мертвим, ніде, нічого… глухо. Батьки Тараса затулили щільно фіранки і запалили свічку, так, щоб ніхто не помітив. Свята вечеря – заборона. Вдома було можна тихо помолитися і сісти за стіл. Швидко повечерявши і подякувавши Богу загасили свічку. Тарас вислизнув на вулицю. Було холодно і вили собаки. Вили так голосно, що інколи ставало моторошно. Малий бігав від хати до хати, час від часу хапаючись за правий бік – давалась чути нещодавня операція. Його серце весело стукало і він був щасливим, люди дякували хлопцеві за те, що сповіщав про народження Ісуса.
Переходивши вулицю Тараса помітили три постаті: між ними була одна жінка і двоє мужчин. Один скидався на колобка, а інший – на кремезного і товстолобого бугая. В тій жінці Тарас впізнав Надію Іванівну – класного керівника. Ті стали бігти за неслухняним, наздоганяти, малий біг щодуху вистарчало, серце так стукало від переляку, що ледве не виривалося з грудей, йому ставало душно, він біг розхристаним, собаки голосно вили перегукуючись з криками тих трьох. Тарас вибіг за село, відірвався від антихристів, обернувся, на очі виступили сльози, знову схопився за правий бік і упав, зажавши в долоні копійки.
Своєчасної допомоги у селі ніхто не надав, відкрились рани від недавньої операції.
…У матері посивіла вся коса, батько більше не усміхався, Яринка росла, а Тарас назавжди залишився другокласником.
2010р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію