- Привіт… З днем народження. Я люблю тебе.
- І я тебе. Може ти мені щось побажаєш?
- Вибач… Просто задивився у твої сині очі і
забув про все на світі. Бажаю щастя, бо це головне у житті; бажаю здоров′я, бо без нього нічого більш не хочеться; бажаю міцного взаємного кохання; бажаю, щоб ми завжди були разом, щоб ніяка сила нас не могла розділити. Я люблю тебе… Люблю, люблю, люблю, тисячу раз Люблю. Я тебе кохаю.
Марічка радісно стояла в саду і раділа, бо
коханий з нею. Вона щаслива. Вони дивилися один одному в очі. Вони: Іван і Марічка. Навколо них не було нічого, тільки легкий весняний вітерець, майже літній гладив їхні очі і цілував палкі щоки…
«Фотографія на пам′ять!» - викрикнула Олена і клацнула закоханих! Гарне вийшло фото: Іван стояв у світлих джинсах і в сорочці в голубу полоску, його зелені очі виблискували щастям, він обнімав правою рукою Марічку, що стояла поруч, дуже близько, що тулилася, мов пташка, у білому коротенькому платтячку, тримаючи в руках білі лілії ( знак чистоти, непорочності, правди, світлої любові і безневинності).
Гарний день. Друзі веселилися, в саду грала музика і гнулися накладені столи. Закохані були як на своєму весіллі. Виглядало забавно. Іван не спускав очей з Марічки, а вона хитро усміхалася, та ще й підморгувала.
- «Вітаємо, вітаємо, вітаємо… Щастя, здоров′я
і всього найкращого, кохання, мудрості, успіхів у всьому!» - звучало з усіх сторін.
- «Міцного кохання, такого, що його можна
забрати із собою у потойбіччя, у віки», - пролепотала Олена і вручила найкращій подрузі пакунок. Іван задумався над тими словами і не міг їх зрозуміти, але Марічка потягнула його до столу і він не став задумуватися над побажанням Олени. Йому було все рівно - головне, що Марічка біля нього. Він щасливий. День народження закінчилося гучними танцями, коли ховався місяць і мляво, нехотячи вставало сонечко. Іван провів Марічку додому, але разом їм побути на одинці не вдалося, бо з нею була Олена, котра залишалася в тої на сон ( бо ніч вже пройшла).
Вже тоді, з того дня Олена мріяла, щоб Іван сказав їй тисячу раз: «Люблю», - подарував сотні поцілунків і носив на руках. Вона тихо заздрила і більш нічого.
День за днем. Олена все більше закохувалася у Івана ненавиділа Марічку. Нащо їй був Іван? У неї було багато гарних і гідних кавалерів, котрі були здатні її любити. Але стріли амура не обирали. Кохання було сильним, але злим, бо дівчина думала про себе, найбільше за всіх вона любила себе.
Олена все більше і більше закохувалася, все
більше і більше хотіла скинути з п′єдесталу Марічку, і все більше і більше намагалася стати Марійці подругою, щоб завжди бути з нею, точніше з ними, точніше – з Іваном.
Не допомагало нічого: ні жіночі хитрощі, ні любощі, ні один спосіб не відділив Івана від Марійки, навіть не відвів його погляду від коханої.
Очі наливалися кров′ю. Ненависть кипіла… Олена стала сліпою. Вона не бачила світу, не бачила сонця, не бачила нічого святого. Народилася небажана любов., мов нешлюбна, що породила ненависть, десь глибоко заховала святість і правду, навіть совість. Не стало нічого.
«Ось-ось… Ще трішки і вони будуть разом. Не можна цього допустити, ніякого весілля. Цього не може бути…», - Олена дивилася у вікно, яке показувало картину ночі.
- Олено, Олено, вставай!
- Мамо, що сталося?
- Дідусь помер. – залилася сльозами.
Були похорони. У той день Олена переглядала фотографії. Натрапила фотографію Івана та Марічки, на ту саму з дня народження. Раз… і фото розділилося на дві частини. Розрізала ножицями. Іванову половину залишила, там де була Марічка, забрала. Не треба було цього робити, не треба було.
Тихо підійшовши до дідуся, щоб попрощатися, легко поставила фото у труну, щоб ніхто не помітив. «Справа зроблена», - подумало дівчисько. І рука не здригнулася. Дідуся поховали. Пройшло кілька днів.
Селом пробігла звістка: померла Марічка. І пояснення не було. Просто йшла по воду і злягла біля криниці, тихо прошептавши: «Іван».
Здавалося, що падає дощ, а то були людські сльози, а то йшов наречений, котрий вів наречену з сирою землею вінчатися. Проводжав в останню путь, розділявся на дві половини, бо серце поховав разом із коханою.
На похоронах Олена плакала більше всіх, побивалася і падала непорушному, як скеля Івану на груди. Блідий, у чорному костюмі з букетом у руках…Хотів померти. В безпам′яті провів день, два, місяць, а тоді застогнав: заболіла рука. Захворів. А вилікуватись не можна. Ні у Львові, ні в Києві йому не допомогли. Відправили додому. Краще вдома помирати, аніж за рідним подвір′ям.
«Господи, прости», - билася в груди невірна…
Стояла в Івана на подвір′ї на колінах і кричала. Іван вже того не чув:
« То я, я наробила. То я, я, чуєш?»


2009р.