Пишу тобі анонімного листа. Анонімного не тому, що тобі його пришлю без імені, а тому, що ти його не отримаєш. Пишу не тому, що маю бажання щось розповісти, а лиш тому, що мені тебе бракує. Можливо так я буду на сантиметр ближче. Не хочу, щоб так було ціле життя, та враження, що чекаю – ціле життя.
П’ю теплий чай і жую скибку сірого хліба. Він мені подобається, хоч і певно «хімічний». І чай напевно «пофарбований». Так, я на кухні, ну так, і звичайно обляпала трохи сторінку зошита. Люблю цей зошит – подарунок. Я вдячна Богу, що подарував мені тебе, хоч спершу не розглядала тебе ніяк, навіть як подарунок… Я (напевне) щаслива. Інколи боюсь говорити про щастя, щоб не налякати його як метелика, що сидів на квітці, і злякавшись різкого руху – взлетів. Я ще п’ю чай, він ще теплий, трохи… Скибку хліба я вже дожувала, але про тебе думати не перестала. Думаю про тебе постійно. Вірніше, просто сидиш мені в голові. Вже майже допила чай. І ще б тобі писала, але не можу. Не маю пояснення, напевно тому, що це пояснення складне і мені не хочеться занурюватись у це все і копирсатись у білизні, яку треба викинути. Власне, що я й зробила.
Хороша музика. Так, слухаю радіо. Вечір, кухня, чай, радіо, зошит, ручка.
Мені тебе ще бракує… Сподіваюсь, що я це все переживу.
… щоб разом засинали і прокидались. Це, правда, голосно сказано: я лягаю пізно як і встаю, а ти – навпаки. Всерівно. Це все-таки спільний диван.
Не хочу спати, просто повіки важкі. В квартирі трохи холодно. Тебе нема… Ні, ти є… Просто спиш, десь там, Далеко… Скоро, скоро буду з тобою. Ненадовго, але скоро. А потім знову, усе знову…
Я випила чай.
14. 10. 11.