І.
… де шумить море, б’ється хвиля об берег, ніби пристрасно цілує і йде знову геть, а потім тій хвилі стає шкода берега і знову повертається, цілуючи вже ніжно, повільно і лагідно.
Вона цілувала його як хвиля берег. Він чекав на неї як берег на хвилю. І саме там синхронно цілувались як море. Руки зливались в одне ціле, тіла звивались, мов тонкі стовбури дерев сплетені природою в косу. І вже тоді берег обіймав, а хвиля цілувала їх, ковзаючи по тілу, цілуючи її пишні груди і просковзуючи крізь піхву. Її стони забирала з собою хвиля, то повертала. І тоді ті двоє ставали цілим: коли вона глибше дихала, а він так само глибше був у ній; вона вдихала повітря як він її. Тихі стони зливались з мовою моря і все навкруги ставало плямою – вони нічого не бачили, вони ставали одним цілим…

Чорнявий хлопчина любив заглядати у її морські очі і пестити довге золотисте волосся. Він пірнав у нього коли Єва тихо стонала, обнімаючи його за шию; він завжди хотів торкатись її волосся. Воно було як море: ним теж грався вітер. Хлопець цілував Євині ямочки, коли та усміхалась, а усміхалась вона майже завжди. Він гладив її шию опускаючись до живота і від того у неї набухали соски, пірнав рукою як хвилі моря моря пестячи її лоно. І цілував, цілував так як ніхто; цілував, аж доки не відчував тремтіння її тіла. Він брав її ніжно, силою і люблячи. Він любив ту загадкову жінку до кожної крапочки ластовиння.
Єва обнімала вже давно дорослого хлопчака ніби вперше і востаннє.
Ці двоє зустрічались на березі моря, збирали ракушки, зустрічали і проводжали сонце, кохали один одного: тілом і серцем. І навіть боги були милостивими до них, не посилаючи шторму.
2012 р.