Це була маленька дівчинка. Худенька з тоненькими, як мишачі хвостики, косичками, а очка у неї були карі-карі і великі, наче дві вишеньки. Такі самі, як ті вишні, що вона завжди приносила в двох долоньках складених човником для прителепкуватої Вальки. Не знаю чого її так називали? Була то добра, тиха і шляхетна старенька. Любила дітей і вони крутилися завжди біля неї. Подейкували, що у Громадянську над нею поглумилися червоноармійці, а була вона чи-то вчителька, чи якась панянка? Того вже не можу сказати. Особливо та Валька тягнулася до тієї маленької дівчинки. Називала її Лапочкою. Те «лапочка» так і причепилося до дівчиська. І Лапочка тягнулася до старої. Цілими днями сиділа вона біля Вальки. Мати на роботу, а вона до старенької. Кімната, яку винаймала стара, була малесенька, хоча кімнатою її назвати тяжко, скоріше комірчина без вікон, двері якої виходили просто на вулицю і були завжди відчинені, щоб хоч якесь денне світло зазирнуло до того закамарка. За два кроки від дверей стояло ліжко, а навпроти старий комод з безліччю таємничих великих і малих шухлядок, які притягали до себе усіх дітлахів нашої вулиці, наче магнітом. Які тільки байки не розповідала дітлашня про оті шухлядки: і, що там повно скарбів, що їх Валька приховала ще від самої революції, і що там якісь шпигунські документи з Вітчизняної війни - усякі такі дурниці балакали. Лапочку геть замучили своїми розпитами, скажи, та скажи, що там у тих шухлядах?
«Не знаю!» - відмовляла дівчинка. - Як-то не знаєш? Ти все знаєш. Хитра ти! Цілими днями там ушиваєшся і не знаєш? Брехуха! - Від образи на очі Лапочки набігали сльози і не стікали, а тільки застилали поволокою. Вона всміхалася, бо вже здавна навчилася за тією посмішкою приховувати оті зрадливі росинки.
Вже кінчалося літо і Лапочка мала йти до першого класу. Вона так чекала того дня. Старенька навчила її багато віршів і Фєта, і Тютчева, а найбільшою її гордістю був «Заповіт» Шевченка. Лапочка читала його з таким почуттям, що мама аж заплескала у долоні: «Артисточко ти моя!» - пригорнула до себе дівчинку. - Може хоч у тебе буде щастя? - Пригортала і пестила матір свою донечку дуже рідко. Коли їй було пестити? День і ніч на роботі. Пізно приходить, ледве ногами перебирає, а ще ж треба чогось зварити, та попрати – дітей ж двойко. Хоч син вже й до армії збирається, а все одно матері потребує. Ті мамині обійми так зворушили дитяче серденько, що той «Заповіт» і Шевченко прикипіли до її душі на усе життя.
Бабця Валька приготувала для Лапочки подарунок - з тонкого мережива білий комірчик. - Це тобі, Лапочко, буде до форми. - Приклала старенька до тоненької шийки дівчинки.
- Мені його також для форми моя бабуся зв'язала, коли я йшла до першого класу гімназії. Йому вже багато років, а все, як новий. Поглянь я у ньому на фотографії. - Бабуся відкрила верхню шухляду і витягла товстий, обшитий чорним бархатом з золотими куточками по краях, альбом. – Це усе моє багатство. Цей альбом і брошка. Я їх через усі тортури пронесла і зберегла. -
- Бабусю, а що таке «тортури»?
- Не дай тобі, Боже, Лапочко, узнати, що то таке!
Дівчинка зрозуміла, що ті «тортури» - це щось страшне і болюче. Її маленьке серденько стиснулося від жалю, аж з оченят бризнули сльози. Рученятами вона обхопила стареньку і притулилася до неї, наче хотіла захистити оту нещасну, усіма покинуту і обсміяну стару.
- Ну, що ти, що ти, Лапочко? Яка я глупа! Ти подивись краще сюди. Оце я. Я була тоді така сама, як ти.- З пожовклої фотографії, зробленої на товстій картонці, дивилася великими очима худенька дівчинка з двома тоненькими косичками, у довгому платтячку з білим комірчиком і у пишному фартусі. Старенька була зовсім не подібна на оту дівчинку.
- Це не ви. Це я! - сказала Лапочка і засміялася дзвіночком. Розсміялася і стара: - Як ти здогадалася? Дійсно, я тут подібна на тебе, така ж худенька і кіски мишачі. -
- А це хто? - З фотографії посміхалася красуня в довгому платті, піднятий догори комір якого, прикрашала велика гарна брошка.
- Це моя матуся. - Старенька тяжко зітхнула і знову почала порпатися у шухляді. Витягла звідти маленький пакуночок і обережно його розгорнула. На червоному у білу крапочку шовковому клаптику горіла райдугою брошка, аж на стінах і на стелі відбилися різнокольорові бризки. У Лапочки аж подих перехопило.
- Вона буде твоя після моєї смерті. Крім тебе у мене нікого не має. Альбом і брошку я заповім тобі!
- Не треба, не треба! Тільки не вмирайте, бабусю! - Лапочка знову обхопила її рученятами і притулилася щічкою до зморщеної щоки старої.
- Та що ти, дитятко, я іще не скоро помру!
Під вечір, коли розпечене сонце скотилося і зависло над самим лиманом, усі дітлахи з вулиці побігли купатися. Побігла і Лапочка. Фонтани бризок, піднятих дітьми, у сонячних променях заграли і заіскрилися. Лапочка розвела рученята і закружляла у воді.
- Ці бризки так само міняться, як бабусина брошка.
На другий день була неділя. Лапочка прокинулася, коли сонце промінчиком ковзнуло по подушці, нишком підкралося і впало на самі очка. На дверцятах шафи на вішаку висіла новенька форма з пришитим бабусиним комірчиком і білим фартушком. «Завтра до школи!» - аж усе співало у ній. Мама поралася на кухні. Погукала сусідка і мама вийшла на подвір'я, а Лапочка усе ще лежала в ліжку і мріяла про школу. Потім ввійшла мама до кімнати. – Підіймайся! - наказала вона. Голос у неї був чужий, аж у серці похололо. Дівчинка миттю зіскочила з ліжка і швидко натягнула на себе платтячко. Вона не знала в чому провинилася? Хотіла побігти до кухні митися, але мама схопила її за руку. – Помиєшся потім! Пішли! - Вони йшли по вулиці і мовчали. З сусідської хвіртки визирнуло кирпатеньке дівча і дзвінко прокричало у слід: «Злодійка, злодійка!» Мама тільки ще міцніше стисла руку. І Лапочка зрозуміла, що сталося щось страшне, але, що саме, вона навіть не здогадувалася.
Бабуся сиділа на ліжку розпатлана і запухла від сліз, мовчала і все хиталася. Її запитували, а вона мовчала і все хиталася! Сусіди і мама розпитували і Лапочку. Мовчала і Лапочка тільки з великих карих оченят струмочками бігли сльози. Вона дивилася на бабусю і серденько її розривалося з жалю до неї. Розгнівана мама вдарила дівчинку по щоці. Лапочка вирвалася і побігла до лиману. Сховалася у яру зарослому тереном і дикою маслиною. Там і сиділа цілий день, аж до ночі, поки не знайшли її солдати з військової частини, що стояла біля лиману. А ранком першого вересня відвезли Лапочку до лікарні. Пролежала вона там довго. Лікували їй серце. Коли повернулася, то бабці вже не було. Кажуть забрали її до божевільні. У ту її кімнатку хазяї поскладали усякий мотлох.
Пройшло вже багато часу. Якось Лапочка зайшла до сусідської дівчини по книжки, а там її молодша сестра лялькою бавиться. На ляльці хусточка зав'язана з червоного шовку у білу крапочку…

Моторошно. Глупа ніч опустилася на місто. Ліхтарі, від яких падало примарливе світло, і хоч якось відганяло отой липкий страх, загасли. Їй залишалося тільки молитися, щоби вгамувати в собі цей страх. Молитись доти, поки тяжкий, тривожний сон не зажене її у забуття. Але те забуття приходило не завжди.
Звали її Софією Михайлівною. Було їй років сімдесят п'ять, а виглядала вона набагато старшою. Хвороба не прикрашає людину. Вдень ледве пересувалася стара по своїй маленький квартирці, тремтячими руками готувала собі вівсяні пластівці, що раз на тиждень приносила їй миловидна жіночка з комітету соціального забезпечення. Вона чекала її приходу, як визволення від того страху. Крім неї стареньку ніхто не навідував.. Коли наближався день її приходу, Софія Михайлівна робилась жвавішою і отой страх, померти самотньо, відступав. Її не лякала сама смерть. З нею вона вже давно домовилась з того самого дня, коли дізналась про свій діагноз. Її страхало те давнє видіння. Тоді вона була зовсім молоденька вчителька. Жила в своєму рідному місті у багатоповерховому будинку, що здалеку нагадував величезний вулик, в якому за перегородками тіснилися маленькі щільники-квартири, в яких жили чужі одні одним люди. За стіною її квартири мешкав старенький одинокий дідусь. Крізь тонкі стіни вона чула, як по ночах старий заходився тяжким кашлем. Як дратував її той кашель! Потім стало тихо. Дідусь перестав кашляти і вона полегшено зітхнула: «Слава богу, що старий шкарбун перестав будити по-ночах своїм диким кашлем!» А потім той сморід, той жахливий сморід, який, здається, увібрали в себе навіть стіни… Тоді усі сусіди бідкалися і картали себе, за те що зачерствіли і не помічали навколо себе нікого.
Пройшло багато років. Все забулося. І раптом, життя повернулося до неї своєю чорною стороною. Все, що було їй найдорожче зруйнувалося в одну мить.
Дев'яності роки були для багатьох тяжкими. Особливо дісталося інтелігенції. Багато хто залишився без роботи. Ледве тягла вона з сином на свою вчительську пенсію. Син змучений безкінечними пошуками роботи, вирішив зайнятися бізнесом. А звідки ж взяти гроші на той бізнес? Прийшлося закласти квартиру… То був найстрашніший день у її житті.
Немає більшого горя ніж те, коли матір ховає свою єдину дитину! А вона перенесла і це! Потім її викинули із власної квартири. Півроку тинялася вона по своїх колишніх учнях. Та видно Бог змилувався над нею. Тут у цьому містечку, де тепер мешкала старенька, померла її далека родичка і свою квартирку заповіла їй. Попрощалася Софія Михайлівна зі своїм рідним містом, з найдорожчою у світі могилкою і поїхала у чужу сторону. Та хіба може старе дерево прижитися у чужій землі? Так і вона. З кожним днем усе більше і більше чахла. А по-ночах з глибини пам'яті виринав давній образ дідуся, що тяжко кашляв і згинув забутий усіма, неначе викинута непотрібна нікому річ.

- Йо-мойо! - у пів голоса скрикнув я від болю, що коли-не-коли, наче прошивав мене наскрізь і, видохнувши, підтримав свого співрозмовника.
- Ви праві, життя пішло - ні тобі жити, ні тобі вмерти… Вмерти дорожче! Самі порахуйте: труна тисяча гривнів, а по дрібницях - свічки там, місце - все ж гроші коштує, та й ще які? А поминки, а священик? Поминки справ, священику дай. Що, думаєте, задарма відчитувати буде?
- Ой, йо-мойо! - знову застогнав я і мій співрозмовник співчутливо запитав: «Що так болить?»
- Болить, хай йому чорт! - І щоб не збитися з думки, я поспішив продовжити далі.
- Років п'ять тому вирішив освятити квартиру. Бари там, різні ресторани освячують, а що, думаю, моя квартира гірша? Ну пішов до священика знайомого, ми колись з ним у клубі в хорі співали. Та не просто співали, а після хору частенько по чарці собі могли дзьобнути. Думав знайомий дешевше візьме, а може і так обійдеться. По старій пам'яті хильнемо по чарці, тим більше, що жінка налагодила вечерю, гостей накликала, щоб після освячення, так би мовити, нове життя одразу зі свята почати. Ну прийшов я до нього, колись-то ми з ним на «ти» були і так собі - «привіт, привіт», а тут, думаю, якось не зручно. Виходить він такий увесь… Ой, йо-мойо! - знову, наче голкою, штрикнуло мене, аж піт виступив на потилиці. Я обтерся хустинкою і продовжив далі.
- Бачу змінився він таки досить, просто святий, хіба ореолу немає. У мене аж душа затріпотіла. Привітався я з ним, як годиться, і навіть руку поцілував. Розповів що до чого. Він так поважно, ніби ми з ним ніколи разом «того»… Ой, йо-мойо!
- А може сядете, - запропонував мені мій співрозмовник, навіть, не здогадуючись, що сидіти мені з моєю хворобою це найгірше, що можна вигадати.
- Дякую, я краще постою,- відповів я і продовжив далі філософствувати з приводу ціни на життя: - Коротше, прийшлось мені найняти ще й машину, щоб привезти його до хати, хоча здається, зовсім недавно він частенько пішки до мене приходив. Ну, привіз я його, стіл великий у кімнаті накритий, аж вгинається від різних страв. Щоб обличчям у багно не впасти перед гостями, гроші позичили. Гості стоять хто де, чекають, коли почнеться обряд освячування. А священик мене питає чи маю я свячену олію? Я йому кажу, що не маю. Хіба що свячена вода є. Жінка на Водохрестя притарабанила цілий збанок.
Він мені каже: «Ну добре, несіть звичайну олію і свячену воду теж. Я, як він сказав, свячену воду приніс, а жінка з кухні притягла трилітрову пляшку олії. Він покропив усе водою і олією почав робити позначки по кутах, а олія ж то дешева, базарна, ну, хоч би тобі «Чумак» або «Олейна»… Ой, йо-мойо!.. Ну, думаю, дешеве життя у нас почнеться!.. Як у воду дивився. Коротше, освятив він хату та й питаю у нього: - Скільки? - А він: «Скільки дасте. Це ж святе діло.» А я звідки знаю скільки оте святе діло коштує? Бачу, за так не вийде, колишня дружба - дружбою, а служба - службою! Думаю, дам йому п'ятдесятку. От добре, що жінка у кількох сусідів на оцю дефеляду гроші позичила, то о ту п'ятдесятку дам мілкими купюрами, може по старій дружбі якусь п'ятірку і скине. А він задер оте своє чорне довге плаття і оту мою кровну п'ятдесятку спокійнісінько до кишені і поклав, а потім ще добряче до чарки приклався. А ви кажете, відчитувати покійника задарма вам буде! - Сказав я своєму співрозмовнику, зовсім забувши, що цю фразу я сам же й висловив.
- Ні-ні-ні! Не кажіть, - запротестував мій співрозмовник, -все-таки вмерти коштує куди дешевше, ніж лікуватися!
- А може ви і праві? - Йо-мойо!..- від болю я аж зуби стиснув, правда зубів у мене залишилось хіба одна четверта частина. - Коли я захворів оцією моєю хворобою, - продовжив я по паузі, яка супроводжувалася співчутливими поглядами,- то кинувся до лікаря. Ціни на ліки самі знаєте які, а де гроші взяти? Зарплати платять, одні сльози, бюджет ще досі не затвердили. Не знаю, як то там «вгорі» у них виходе, що перші пів року уся країна без бюджету на святому дусі живе. А мені хоч плач! Тут на моє щастя, чи скоріше нещастя, прийшла сусідка, а моя, знаєте, баба є баба, отак усе взяла їй про мою хворобу і вивалила. А сусідка, візьми та порадь моїй зводити мене до екстрасенса, він якраз у нашому клубі проводив сеанси, і, що саме головне, безкоштовні. І я на оте «безкоштовні» і клюнув. Ой, йо-мойо!.. так мені закрутило цього разу, що аж сльози на очах виступили.
Якась бабуся, що сиділа навпроти в черзі до невропатолога, не витримала і запитала:
- А що у тебе, синку, за хвороба така?
Я знітився. Ну як скажеш старенькій де у мене болить, якось не зручно, та й не відповісти також не пасує. Я так трохи подумав та й кажу:
- Розумієте, бабусю, хвороба моя називається, щось подібно до «гаймориту», тільки не в тому місці.
- Ой знаю, знаю! Бідний, синочку, - забідкалась бабуся, - це ж так боляче, наче усі зуби одразу болять, як би б вони там росли!
- Правда, бабусю, правда! - зрадів я, що бабуся так точно вгадала про ті зуби, та й ще щиро поспівчувала. І я, наповнений енергією добре обізнаного слухача в образі бабусі й мого попереднього співрозмовника, продовжував своє оповідання
- В зал на оті безкоштовні сеанси набилося стільки людей, що яблуку не було де впасти. Я якось примостився на одній нозі, бо сидіти все одно не міг. Якийсь бородатий дядько розповідав зі сцени про чуда, які він витворяв, ну просто тобі другий Месія. Не повірите, але оті всі його чуда підтверджувались записками з подякою, які передавали з залу якісь люди. Оті писульки одразу й зачитувалися, я думаю, асистентом того бородатого дядьки. Потім отой бородатий екстрасенс читав лекцію про те, хто на якому небі опиниться після смерті. Моя професія там не згадувалась, але я добре запам'ятав, що артисти житимуть на сьомому небі. Пам'ятаю, що я тоді подумав: - А може і я до артистів належу, все-таки в клубі у хорі співав? Було б не погано, хоч після смерті потрапити на сьоме небо!.. Мрії мріями, а мені все-таки болить… Ой, йо-мойо!.. Отак саме, як зараз. Коли ж то, думаю, почне він лікування? А він візьми та й закінчи! Весь народ повалив у фойє і стали у чергу. Я питаю: - За чим черга? А мені кажуть: - За амулетами.
- А, що оті амулети також безкоштовні? –питаю, а мені мій сусіда по черзі з такою образою в голосі, наче я його рідну жінку образив, каже: - За кого ви його приймаєте? Він такий відомий екстрасенс! - І раптом я своїм тонким слухом хориста вловив у його голосі майже гордість: - Його амулети коштують дуже дорого!
Настрій у мене, самі розумієте, бабусю, геть чисто впав,- звернувся я до співчутливої бабусі, бо мій попередній співрозмовник вже дано зник за дверима терапевтичного кабінету і навколо мене сиділи вже зовсім нові люди.
- Знаєте, бабусю, продовжив я, - гроші мені жінка дала оплатити за комунальні послуги, хоча яка там оплата, хіба щоб якось сумління заспокоїти: на те п'ять, на те десять - сміх! Про таку оплату вже давно забули, але де ж взяти оті гроші, коли і з такою оплатою нам на хліб іноді не вистачає?.. Ой, йо-мойо!.. - а мені отак само, як зараз, а може й ще гірше, крутить. Що робити? А тут і черга моя підійшла. Дивлюсь сидить отой самий асистент і продає хрестики, фотографії екстрасенса і щось таке в маленьких пакетиках. Та без окулярів я не бачу що, хіба бачу ціна такими великими цифрами написана -100 гривнів, хрестик і фотографії трохи дешевші. Кажу асистентові: - Ви мені пробачте, я бачу погано, а що то у вас у пакетиках?
- Цілющий волос із бороди. Якщо його прикласти до хворого місця, людина одразу виздоровлює, - безапеляційно відповів асистент.
Йо-мойо!..- знову занило мені так, аж подих перетнуло.
- А ти, синочку, зіщулься так, зіщулься, - порадила мені бабуся. Я прислухався до її поради і мені здається трохи полегшало. А бабуся, бачу, вже й зацікавилася та й питає мене: «Ну, а що далі, синку?» Я трохи передихнув і кажу: - Ви знаєте, на мене з заду натовп напирає, а я стою і не знаю що робити - і грошей шкода, а болить же! В черзі вже на мене почали викрикати. Ну, думаю, була не була, все одно грошей на квартиру не вистачає і так боргу повно. Але знову ж таки питання переді мною
постало - що ж купити? Жінка мені видала 99 гривень і 80 копійок. Якщо взяти один з двох перших амулетів, то нібито я ще й у виграші, бо 1 гривня 80копієк мені ще залишається, але ж місце у мене самі розумієте,.. ну як їх туди прикладеш? А на волосок 20 копійок не вистачає. Я прошу отого асистента скинути мені трохи, а він ніяк! Каже…ой. йо-мойо!.. зіщулився я, як і порадила мені бабуся, а коли трохи попустило, продовжив: - Так той асистент каже: «Це ж універсальні ліки, ми їх і так задарма віддаємо!» Пам'ятаю я ще подумав: - Вам може і задарма, а мені навіть не вистачає! Черга мене вже і по-матері, і по-батькові обізвала, а один таки не витримав і своїми двадцятьма копійками перед носом отого асистента об стіл, як грюкне, наче «козла» забив, і каже: «Візьміть за нього оті двадцять копійок і нехай він віється звідси,..і знову по оті матері пройшовся.
- Ну прийшов я додому і кажу: - Жінко, ти мене не лай, за квартиру я не заплатив, зате вже ніколи не буду хворіти. Я ліки купив, що від усіх хвороб одразу виліковують. Бери пінцета, зараз будеш мене лікувати. Йо-мойо!.. ота біль мене вже, аж до мозку дістала. Віддихався я трохи та й продовжую: - Ліг я на ліжко, а простирадло у нас старе вже, латка на латці, жінка моя, чи від того, що ліки такі цінні, чи від того, що дорогі, почала так хвилюватися, ну, той волосок і впав. Шукали, шукали, так і не знайшли. Може десь у якусь латку заліз?
Прокинувся я ранком, ви знаєте, бабцю, перестало у мене боліти. Видно такі вночі я вмостився на отой волосок, але взяла мене біда друга - зуби мені почали так боліти, що помчав я у лікарню. Дочекався своєї черги… Йо-мойо!
- Зіщулься, зіщулься, синочку, - нагадала мені бабуся.
Так от, заходжу я до кабінету, а там вже не так, як колись. Лікар зовсім молоденька з довгими ногами і в такому коротенькому халатику, отут все відкрито, а отут до очей маска зав'язана, каже мені: « Сідайте», а сама біля столу стоїть. Я глянув і не бачу куди сідати. А вона до мене так невдоволено: «Ви що, глухі? Сідайте, кажу, в крісло!» - Крісла я не побачив, хіба якась тахта не тахта, щось тому подібне. Я навмання туди й ліг і таки вгадав. Підходить до мене лікар, сіла, отак наставила ноги і каже: «Відкрийте рота!»
- Ви знаєте,- звернувся я до бабці, - в отому кріслі на мене нервовий тік нападає завжди. У старих кріслах хоч є за що триматися ій я хапався за крісло з такою силою, що потім два дні руки боліли, а тут немає за що вхопитися. Повірте мені, - постукав я себе по грудях, - що то вийшло чисто інстинктивно! Я з того переляку… ой, йо-мойо!..- видихнув з болю і продовжив, - я з того переляку схопив оту докторку трохи вище колін, якраз там, де халат закінчувався, а вона, як завищить: «Хам!» і до головного. Той прибіг, правда, мужик він нормальний виявився і все вірно зрозумів. Сам сів на місце отієї докторки і почав рахувати скільки за мої зуби йому в кишеню накапає? Вийшла така сума, що за оті гроші можна чотири похорони з поминками, священиком і навіть з оркестром зробити. Ну, а зараз самі міркуйте, що вигідніше?
Тут моя бабця, нарешті, діждавшись своєї черги, зникла за дверима невропатолога, а я так свого лікаря і не дочекався. Він на виклик поїхав. У когось там застрягла велика кістка з риби, так він до кінця зміни її витягав. Може на моє щастя. Я зараз порадою отієї бабусі тільки і рятуюся. Ой, йо-мойо!

- А, шляк би тебе трафив! Вона ще буде мені вказувати? - ніяк не могла заспокоїтися Мариська, гримаючи нервово баняками. Зоська, геть сплакана і зашмаркана сиділа на старому бамбетлі, підобгавши під себе ноги, і тільки раз-по-раз шморгала носом. ЇЇ сьогодні прийняли до комсомолу. Хоча комсомол вже був не такий, як колись, (приймали туди одразу усім класом "для галочки"), але ж Зоська того не знала. Наповнена почуттям гордості і надихана закликами партії, і комсомолу, вирішила вона матір повчити, як на світі жити.
Мариська була одинока жінка. Чоловіка ніколи не мала, хіба двойко дівчаток, яких, якимось чудом, послав їй Господь. Зоська у неї була молодша, а старша поїхала до Львова вчитися на медсестру. Працювала Мариська у колгоспі тяжко, заробляла копійки, а дівчаток і нагодувати, й одягнути треба. Та й у що-небудь не одягнеш, це ж тобі не післявоєнні роки? Мусила тримати господарку. Та на ту господарку, самі знаєте, чоловічі руки потрібні. Хто тобі задарма що допоможе? А гроші де взяти? Поки молода була, то якось обходилось… Правда, за те «якось обходилось» частенько її баби з навколишніх сіл на базарі за волосся тягали. Зі своїми сільськими вона – ні-ні! А тепер вже роки не ті, та й соромно перед дівчатками. З тієї безвихідності мусила Мариська зайнятися самогоноварінням. На той час то була протизаконна справа. Та де правду діти, коли по всій «необ'ятной Родінє» по селах, що не хата, жили протизаконники? Самогон, у порівнянні з дерев'яними карбованцями, був твердою валютою, за валюту, самі знаєте, по голівці не гладили!
Так от Мариська, за той самогон, через Зоську не раз у халепу потрапляла.
Зоська ще малою була. Якось наварила Мариська міцного самогону і тільки апарат попрятала, і зібралася вже по пляшках розливати, як на подвір'ї пес загавкав. Вона до вікна, а біля воріт дільничний з якимись двома хлопами стоїть. Мариська хлюп воду у ночви, а горілку у відро та й дерев'яною покришкою накрила і кухля зверху поставила. А у кухні ж самогоном смердить! То вона, не довго думаючи, рушника на п'єца між баняками кинула та й до воріт. Заходять ті, а у кухні диму повно і ганчір'ям смаленим самогонний дух забило. Дільничний до Мариськи: - Що ти така розтелепа? Ще пожару наробиш!-
А ті двоє на пляшки поглядають. - «Чєво ето ви, Марися, сталько бутилок повиставлялі?» - Питає один.
- Та, то я здавати на склотару приготувала. - А сама, дякує Господу, що не встигла порозливати самогон у пляшки. Ну та вони пошукали, пошукали - нічого не знайшли і вже збиралися геть іти, а тут Зоська нагодилася. Дільничний її по кісках потріпав, до носа «піпікнув» і каже: «Зосю, а збігай-но на кухню і принеси мені водички, бо так пити хочу!» Мариська стерпла. Хіба про себе «Отче наш» читає. Притарабанила Зоська мало не цілий кухоль. Той до рота - і подих йому перебило! А Мариська безперестанку «Отче наш» читає. Ті двоє вже до воріт дійшли. Дільничний на ганку стоїть, очі з лоба, а від кухля не відривається. Досмоктав таки до кінця, крякнув, впхнув кухля Марисьці і мовчки почалапав до воріт. До кінця вулиці його вже коливало, як човна на хвилях. Після того він майже не щовечора до Мариськи заглядати почав. По селу вже почали пліткувати, що знов Мариська за старе узялася. Жінка дільничного у магазині її «хвойдою» обізвала і погрожувала вікна побити. Та якось обійшлося!
А то другого разу, Зоська вже більша була, з дівками по чорні ягоди щодня до лісу ходила збирати, а потім мати налаштує їй сметани, сиру і тих ягід, та й на базар пошле.
Зоська тільки з лісу ягід принесла і збанок на стіл поставила. А Мариська якраз трохи самогону вигнала. Літру усього. За сіно треба було заплатити. Тут, як на лихо, знову з обшуком прийшли. Вона той слоїк з самогоном у пустий збанок і накрила газетою «Правда», та зверху ягід насипала. Ті пошукали і геть пішли. Мариська заклопоталася господаркою, та за той збанок геть забула. Клопочеться на подвір'ї і кричить до Зоськи, щоб на базар збиралася, мов, вже все на столі приготовано. Зоська узяла сметану, дивиться, якісь два збанки з ягодами стоять: один повний, а другого половина. Ну, то й узяла той, що повний. Йде і гадає: «Чого він, до холери, такий тяжкий?»
Прийшла на базар, порозкладалася і на покупця чекає. Та тут нагодився сам начальник районної міліції. «Почьом, дєточка, ягоди?» - питає. А Зоська йому, стільки-то і стільки.
- Сипь в ету баночку. - Наставив їй трьохлітровий слоїк. Зоська і трусонула ягоди із збанка. Слоїк з самогоном, як тарахне по трьохлітровому слоїку великого начальника, аж бризки по усьому прилавку розлетілися. Ой, що ж тут почалося!.. Потім Мариська ще довго розхльобувала ту пригоду! А скільки грошей пішло!
І сьогодні ще прителіпалася зі школи, начепила на ті свої дві дульки значка і випнула їх, як маршал на плацу, та й починає матір соромити: «Ви, мамо, несвідомий елемент. Гнати самогон - це сором для комуністичного суспільства!» Ох, вже і відшмагала Мариська свою Зоську мокрим шматтям та ще й пригрозила, що на випускний їй пошиє нове плаття оте комуністичне суспільство! Зоська, щось у тому дуже засумнівалася!

«КУРОРТНИЙ РОМАН»
Вона приїздила сюди вже вдруге. Пансіонат, загублений у горах - це було саме те, про що мріяла цілих півроку. Спокій, природа і книги…
Вже три дні насолоджувалася тишею і краєвидом. Перший раз була тут взимку, а зараз осінь геть зачарувала її. Бродила ліском, вишукуючи у притоптаній траві шапочки грибів, зривала з наїжачених кущів ожини достиглі чорні солодкі ягоди, зовсім, не переймаючись тим, що на руках і губах лишалися чорнильні плями.
- Добрий день! - Несподівано почула м’який баритон. Вона аж здригнулася. – Заради Бога, тільки не лякайтеся! - Зарослі ліщини розсунулися, й у пролазі з’явилася спочатку рука з повним кошиком козарів, а вже потім постать господаря голосу. Заляпані болотом чоботи і куртка не першої свіжості відбили бажання розглядати незнайомця, зате повний кошик червоноголових козариків привабив її погляд. Вона присіла навпочіпки: «Ось і мої три козаки друзів знайшли» - поклала до кошика грибочки, що сама не знати для чого зірвала.
- Ну, якщо ви вже зробили свій вклад у мій кошик, то мушу вас запросити на вечерю. Ви ж тут у пансіонаті відпочиваєте?
- Так! - Вона навіть не поглянула на нього, а тільки подумала: «Не вистачало мені вечері з тобою!»
- Значить домовилися! Я прийду за вами. – Він пірнув у пролаз за зелені зарослі.
«Отакої! Дивак якийсь! Навіть не запитав, як звати.»- Посміхнулася сама до себе і подалася у сторону пансіонату. Там примостилася в дальньому куточку між багряних кущів калини з книжкою.
- Ой, а я вас кругом обшукала! - Почула раптом голос своєї напарниці по номеру, пишногрудої білявої молодиці.
«За вами приїхали! І хто б ви думали? Сам генерал! Ми тут всі в нього закохані!»- Безперестанку щебетала білявка.
- Генерал? За мною?
- Ой-ой, тільки не робіть вигляду, що нічого не розумієте! Тут усі в нього по вуха! Такий мужчина! А шо? Ми ж усі сюди приїхали відпочити від своїх ахламонів. А шо ми бачимо вдома? А тут такий мужчина, тільки ах! Він оселився в селі, а до нас приходить іноді їсти й на танці. Та ви йдіть, ідіть! - Дріботіла жінка ззаду, не замовкаючи ні на хвилину.
Біля воріт стояла чорна машина і він, обпершись на капот, посміхався. Вона стала, наче прибита громом.
- Ну, от я ж казала, що приведу її. А ви ж не забувайте, що сьогодні танці. Перший танець мій. – Гомоніла білявка, кидаючи зацікавленим оком то на неї, то на нього.
А вони мовчки дивилися один на одного. Першим порушив мовчанку він: «Я впізнав тебе одразу!»
- Боже мій! Тридцять п’ять років.
- Ти поїхала не залишивши адреси, а я тебе шукав! Я так тебе шукав!
Білявка витягнула губи трубочкою, наче зібралася свиснути і тихенько подалася в напрямок корпусу пансіонату.
- Чому ти поїхала так несподівано?
- До тебе ж приїхала дружина.
- Дружина? Хто тобі сказав?
- Твій друг.
- Вітька? Та то була моя сестра. Я хотів вас познайомити, а тебе вже не було!
Жмут колючих сліз, аж до болю стиснув їй горло. «Тільки не плакати, не плакати!.. Я ж актриса.» - Наказала собі і крізь усмішку тихо промовила: - Хіба це тепер має значення! Розказуй, як ти? Сім’я? Діти?
- І Афган був, і сім’я є, і діти, тільки не було тебе, не стало молодості і справжнє щастя залишилося там на прибалтійському курорті.
- Ну-ну! Не прибіднюйся! Кажуть, ти генерал та ще й серцеїд? То везіть мене, генерале, пригощати смаженими грибами! Здається, ви це хочете мені запропонувати?
Потім у номері вона тихо ридала, покусуючи подушку, щоб не почула сусідка. А та таки почула.
- Господи! Ви шо, плачете? От я вам зараз крапельок накрапаю. Нате, випийте! Випийте, випийте! А то, краще вискажіть. Поділіться. Одразу полегшає. Нам, бабам, шо? Ото тільки язиком душу розв’яжеш, то й одразу і горе - не горе!
Та що вона могла сказати цій чужий жінці? Що тридцять п’ять років тому на прибалтійському курорті юна дівчина без тями закохалася в молоденького курсанта й вся до крапельки віддалася йому? Чи те, що повірила наговорам і не могла перебороти свою гордість? А може те, що її син, як дві краплі води схожий на цього генерала; такий же статний, благородний? Нікому вже це не потрібно: ні сину, якого виховав інший батько, ні генералу, що має свою сім’ю, ні ій, що так і не змогла знову полюбити, ні тим більше цій чужій жінці. Вона відвернулася до стіни, натягнула на голову ковдру та так і пролежала до самого світанку. Потім піднялася і щоб не збудити сусідку тихенько зібрала речі, викликала таксі і поїхала додому, навіть не оглядаючись на ще сплячий пансіонат. Тільки біля будинку, де він зупинився, озирнулася і побачила його: він сидів на сходинках і курив. Вона дивилася на нього доти, поки машина не завернула за ріг. Чи здогадався він, що таксі, яке зникло за поворотом, назавжди увозило їх мрії, молодість і любов, залишивши лише спогади про давній курортний роман?

ВІДДАНІСТЬ

Їй було тяжко бігти, але вона щосили намагалася не відставати
від рикаючого звіра, що уносив її господаря, випускаючи клуби задушливого диму. Лапи її кровоточили та болі вона вже не відчувала. Затупіла біль відбивалася тільки в тяжкому животі, в якому пручалося нове життя. Часом, коли силует господаря раптово зникав на крутому повороті, серце у неї стискалося від жаху загубити його і той жах з останніх сил гнав її вперед. На останньому повороті різка біль в животі заставила її зупинитися. Вона лягла на колючий замерзлий гравій просто на дорозі. Часто дихала, намагаючись вгамувати біль, не перестаючи прислухатися до рику звіра. Чутке її вухо вловило, як там, за поворотом звір раптом загарчав якось натужно і замовк. Тепер вона знала, звір також стомився. Вона закрила очі і лежала недвижно кілька хвилин, а потім повільно стала і побрела на звук, який ще тримався в її пам’яті. Спочатку вона відчула запах такий рідний, самий чудовий запах на світі. Вона знала його з дитинства, з того моменту, коли ще сліпим щеням хтось кинув її в озеро і вона захлиналась і пищала від страху, а потім почула цей його запах і тепло його рук, що тулили її до грудей. З того часу вона не покидала його ні на хвилинку. Усюди ходила за ним, як прив’язана і він ніколи не лишав її саму. Іноді садовив з собою на звіра, якого вона недолюблювала, але терпіла за ради господаря. А сьогодні він не взяв її з собою…
- Рижка! – Почула вона рідний голос, що пролунав з-за зачиненої залізної хвіртки, але у неї не було сили, навіть підняти голови, щоб глянути на господаря, що зазирав зверху хвіртки. Вона тільки замахала хвостом.
-Ах ти, дурненька! Тобі вже час народжувати, а не такі прогулянки влаштовувати. Ну, нічого, зараз обладнаємо тобі місце. От тут буде добре. Лягай, моя хороша. Прийдеться тобі деньок- другий побути тут, а потім я заберу тебе з твоїм потомством.
Під ранок, коли вона безсило облизувала трьох таких же кремових щенят, що утикалися носиками в її набряклі соски, господар приніс їй миску з молоком. Вона лизнула йому руку і щаслива затулила очі. Тепер вона могла відпочити… Дрімала під тихе попискування щеняток, як раптом голосний рик звіра примусив її серце стиснутись. Вона прислухалася до того віддаляючого звуку і безсило стулила очі. Серце її розривалось між материнською любов’ю і відданістю до того, хто став часткою її життя.
Вона цілий день не доторкалася до їжі. З очей її збігали струмочки сліз, а вночі взяла одне щенятко в зуби, а двох обгорнула рядниною, щоб не порозлазилися, і побігла назад додому…
Ранком вражений господар на своєму порозі побачив трьох тремтячих щеняток, що повзали по застигаючому тілу матері.
2010 рік.