Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.07
15:27
Чорний сніг і попелястий світанок
Контраст цієї ночі розколов місто навпіл. На римських барикадах легіонери, втомлені, брудні від сажі та кіптяви, дивилися на заграву з полегшенням. Вони витирали піт з чола і міцніше стискали руків'я своїх гладіусів.
2026.08.07
12:05
оса влітає
лупиться у скло
минають спаси
вицвітають квіти
не спиться
радше умирається
в це літо
усе для того
лупиться у скло
минають спаси
вицвітають квіти
не спиться
радше умирається
в це літо
усе для того
2026.08.07
11:54
Холодний вітер люто свище
Із потойбіччя, з царства снів,
Роздмухуючи попелище
Старих ідей, старих вождів.
Ніхто цей епос не напише.
Перо - у реготі вогнів.
Холодний вітер продиктує
Із потойбіччя, з царства снів,
Роздмухуючи попелище
Старих ідей, старих вождів.
Ніхто цей епос не напише.
Перо - у реготі вогнів.
Холодний вітер продиктує
2026.08.07
07:27
Лука вогка та зелена,
Різнотравна і м'яка, -
Досі зваблює натхненням
Чуйну душу письмака.
Тут найлегше зрозуміти
Нині можете і ви
Всю безкраю ніжність квітів
Та піддатливість трави.
Різнотравна і м'яка, -
Досі зваблює натхненням
Чуйну душу письмака.
Тут найлегше зрозуміти
Нині можете і ви
Всю безкраю ніжність квітів
Та піддатливість трави.
2026.08.06
20:14
Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
2026.08.06
17:39
Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
2026.08.06
15:33
Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
2026.08.06
15:09
У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-про
2026.08.06
14:28
Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
2026.08.06
14:27
Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Алла Грабинська (1947) /
Проза
«ЛАПОЧКА»
Це була маленька дівчинка. Худенька з тоненькими, як мишачі хвостики, косичками, а очка у неї були карі-карі і великі, наче дві вишеньки. Такі самі, як ті вишні, що вона завжди приносила в двох долоньках складених човником для прителепкуватої Вальки. Не знаю чого її так називали? Була то добра, тиха і шляхетна старенька. Любила дітей і вони крутилися завжди біля неї. Подейкували, що у Громадянську над нею поглумилися червоноармійці, а була вона чи-то вчителька, чи якась панянка? Того вже не можу сказати. Особливо та Валька тягнулася до тієї маленької дівчинки. Називала її Лапочкою. Те «лапочка» так і причепилося до дівчиська. І Лапочка тягнулася до старої. Цілими днями сиділа вона біля Вальки. Мати на роботу, а вона до старенької. Кімната, яку винаймала стара, була малесенька, хоча кімнатою її назвати тяжко, скоріше комірчина без вікон, двері якої виходили просто на вулицю і були завжди відчинені, щоб хоч якесь денне світло зазирнуло до того закамарка. За два кроки від дверей стояло ліжко, а навпроти старий комод з безліччю таємничих великих і малих шухлядок, які притягали до себе усіх дітлахів нашої вулиці, наче магнітом. Які тільки байки не розповідала дітлашня про оті шухлядки: і, що там повно скарбів, що їх Валька приховала ще від самої революції, і що там якісь шпигунські документи з Вітчизняної війни - усякі такі дурниці балакали. Лапочку геть замучили своїми розпитами, скажи, та скажи, що там у тих шухлядах?
«Не знаю!» - відмовляла дівчинка. - Як-то не знаєш? Ти все знаєш. Хитра ти! Цілими днями там ушиваєшся і не знаєш? Брехуха! - Від образи на очі Лапочки набігали сльози і не стікали, а тільки застилали поволокою. Вона всміхалася, бо вже здавна навчилася за тією посмішкою приховувати оті зрадливі росинки.
Вже кінчалося літо і Лапочка мала йти до першого класу. Вона так чекала того дня. Старенька навчила її багато віршів і Фєта, і Тютчева, а найбільшою її гордістю був «Заповіт» Шевченка. Лапочка читала його з таким почуттям, що мама аж заплескала у долоні: «Артисточко ти моя!» - пригорнула до себе дівчинку. - Може хоч у тебе буде щастя? - Пригортала і пестила матір свою донечку дуже рідко. Коли їй було пестити? День і ніч на роботі. Пізно приходить, ледве ногами перебирає, а ще ж треба чогось зварити, та попрати – дітей ж двойко. Хоч син вже й до армії збирається, а все одно матері потребує. Ті мамині обійми так зворушили дитяче серденько, що той «Заповіт» і Шевченко прикипіли до її душі на усе життя.
Бабця Валька приготувала для Лапочки подарунок - з тонкого мережива білий комірчик. - Це тобі, Лапочко, буде до форми. - Приклала старенька до тоненької шийки дівчинки.
- Мені його також для форми моя бабуся зв'язала, коли я йшла до першого класу гімназії. Йому вже багато років, а все, як новий. Поглянь я у ньому на фотографії. - Бабуся відкрила верхню шухляду і витягла товстий, обшитий чорним бархатом з золотими куточками по краях, альбом. – Це усе моє багатство. Цей альбом і брошка. Я їх через усі тортури пронесла і зберегла. -
- Бабусю, а що таке «тортури»?
- Не дай тобі, Боже, Лапочко, узнати, що то таке!
Дівчинка зрозуміла, що ті «тортури» - це щось страшне і болюче. Її маленьке серденько стиснулося від жалю, аж з оченят бризнули сльози. Рученятами вона обхопила стареньку і притулилася до неї, наче хотіла захистити оту нещасну, усіма покинуту і обсміяну стару.
- Ну, що ти, що ти, Лапочко? Яка я глупа! Ти подивись краще сюди. Оце я. Я була тоді така сама, як ти.- З пожовклої фотографії, зробленої на товстій картонці, дивилася великими очима худенька дівчинка з двома тоненькими косичками, у довгому платтячку з білим комірчиком і у пишному фартусі. Старенька була зовсім не подібна на оту дівчинку.
- Це не ви. Це я! - сказала Лапочка і засміялася дзвіночком. Розсміялася і стара: - Як ти здогадалася? Дійсно, я тут подібна на тебе, така ж худенька і кіски мишачі. -
- А це хто? - З фотографії посміхалася красуня в довгому платті, піднятий догори комір якого, прикрашала велика гарна брошка.
- Це моя матуся. - Старенька тяжко зітхнула і знову почала порпатися у шухляді. Витягла звідти маленький пакуночок і обережно його розгорнула. На червоному у білу крапочку шовковому клаптику горіла райдугою брошка, аж на стінах і на стелі відбилися різнокольорові бризки. У Лапочки аж подих перехопило.
- Вона буде твоя після моєї смерті. Крім тебе у мене нікого не має. Альбом і брошку я заповім тобі!
- Не треба, не треба! Тільки не вмирайте, бабусю! - Лапочка знову обхопила її рученятами і притулилася щічкою до зморщеної щоки старої.
- Та що ти, дитятко, я іще не скоро помру!
Під вечір, коли розпечене сонце скотилося і зависло над самим лиманом, усі дітлахи з вулиці побігли купатися. Побігла і Лапочка. Фонтани бризок, піднятих дітьми, у сонячних променях заграли і заіскрилися. Лапочка розвела рученята і закружляла у воді.
- Ці бризки так само міняться, як бабусина брошка.
На другий день була неділя. Лапочка прокинулася, коли сонце промінчиком ковзнуло по подушці, нишком підкралося і впало на самі очка. На дверцятах шафи на вішаку висіла новенька форма з пришитим бабусиним комірчиком і білим фартушком. «Завтра до школи!» - аж усе співало у ній. Мама поралася на кухні. Погукала сусідка і мама вийшла на подвір'я, а Лапочка усе ще лежала в ліжку і мріяла про школу. Потім ввійшла мама до кімнати. – Підіймайся! - наказала вона. Голос у неї був чужий, аж у серці похололо. Дівчинка миттю зіскочила з ліжка і швидко натягнула на себе платтячко. Вона не знала в чому провинилася? Хотіла побігти до кухні митися, але мама схопила її за руку. – Помиєшся потім! Пішли! - Вони йшли по вулиці і мовчали. З сусідської хвіртки визирнуло кирпатеньке дівча і дзвінко прокричало у слід: «Злодійка, злодійка!» Мама тільки ще міцніше стисла руку. І Лапочка зрозуміла, що сталося щось страшне, але, що саме, вона навіть не здогадувалася.
Бабуся сиділа на ліжку розпатлана і запухла від сліз, мовчала і все хиталася. Її запитували, а вона мовчала і все хиталася! Сусіди і мама розпитували і Лапочку. Мовчала і Лапочка тільки з великих карих оченят струмочками бігли сльози. Вона дивилася на бабусю і серденько її розривалося з жалю до неї. Розгнівана мама вдарила дівчинку по щоці. Лапочка вирвалася і побігла до лиману. Сховалася у яру зарослому тереном і дикою маслиною. Там і сиділа цілий день, аж до ночі, поки не знайшли її солдати з військової частини, що стояла біля лиману. А ранком першого вересня відвезли Лапочку до лікарні. Пролежала вона там довго. Лікували їй серце. Коли повернулася, то бабці вже не було. Кажуть забрали її до божевільні. У ту її кімнатку хазяї поскладали усякий мотлох.
Пройшло вже багато часу. Якось Лапочка зайшла до сусідської дівчини по книжки, а там її молодша сестра лялькою бавиться. На ляльці хусточка зав'язана з червоного шовку у білу крапочку…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«ЛАПОЧКА»
Це була маленька дівчинка. Худенька з тоненькими, як мишачі хвостики, косичками, а очка у неї були карі-карі і великі, наче дві вишеньки. Такі самі, як ті вишні, що вона завжди приносила в двох долоньках складених човником для прителепкуватої Вальки. Не знаю чого її так називали? Була то добра, тиха і шляхетна старенька. Любила дітей і вони крутилися завжди біля неї. Подейкували, що у Громадянську над нею поглумилися червоноармійці, а була вона чи-то вчителька, чи якась панянка? Того вже не можу сказати. Особливо та Валька тягнулася до тієї маленької дівчинки. Називала її Лапочкою. Те «лапочка» так і причепилося до дівчиська. І Лапочка тягнулася до старої. Цілими днями сиділа вона біля Вальки. Мати на роботу, а вона до старенької. Кімната, яку винаймала стара, була малесенька, хоча кімнатою її назвати тяжко, скоріше комірчина без вікон, двері якої виходили просто на вулицю і були завжди відчинені, щоб хоч якесь денне світло зазирнуло до того закамарка. За два кроки від дверей стояло ліжко, а навпроти старий комод з безліччю таємничих великих і малих шухлядок, які притягали до себе усіх дітлахів нашої вулиці, наче магнітом. Які тільки байки не розповідала дітлашня про оті шухлядки: і, що там повно скарбів, що їх Валька приховала ще від самої революції, і що там якісь шпигунські документи з Вітчизняної війни - усякі такі дурниці балакали. Лапочку геть замучили своїми розпитами, скажи, та скажи, що там у тих шухлядах?
«Не знаю!» - відмовляла дівчинка. - Як-то не знаєш? Ти все знаєш. Хитра ти! Цілими днями там ушиваєшся і не знаєш? Брехуха! - Від образи на очі Лапочки набігали сльози і не стікали, а тільки застилали поволокою. Вона всміхалася, бо вже здавна навчилася за тією посмішкою приховувати оті зрадливі росинки.
Вже кінчалося літо і Лапочка мала йти до першого класу. Вона так чекала того дня. Старенька навчила її багато віршів і Фєта, і Тютчева, а найбільшою її гордістю був «Заповіт» Шевченка. Лапочка читала його з таким почуттям, що мама аж заплескала у долоні: «Артисточко ти моя!» - пригорнула до себе дівчинку. - Може хоч у тебе буде щастя? - Пригортала і пестила матір свою донечку дуже рідко. Коли їй було пестити? День і ніч на роботі. Пізно приходить, ледве ногами перебирає, а ще ж треба чогось зварити, та попрати – дітей ж двойко. Хоч син вже й до армії збирається, а все одно матері потребує. Ті мамині обійми так зворушили дитяче серденько, що той «Заповіт» і Шевченко прикипіли до її душі на усе життя.
Бабця Валька приготувала для Лапочки подарунок - з тонкого мережива білий комірчик. - Це тобі, Лапочко, буде до форми. - Приклала старенька до тоненької шийки дівчинки.
- Мені його також для форми моя бабуся зв'язала, коли я йшла до першого класу гімназії. Йому вже багато років, а все, як новий. Поглянь я у ньому на фотографії. - Бабуся відкрила верхню шухляду і витягла товстий, обшитий чорним бархатом з золотими куточками по краях, альбом. – Це усе моє багатство. Цей альбом і брошка. Я їх через усі тортури пронесла і зберегла. -
- Бабусю, а що таке «тортури»?
- Не дай тобі, Боже, Лапочко, узнати, що то таке!
Дівчинка зрозуміла, що ті «тортури» - це щось страшне і болюче. Її маленьке серденько стиснулося від жалю, аж з оченят бризнули сльози. Рученятами вона обхопила стареньку і притулилася до неї, наче хотіла захистити оту нещасну, усіма покинуту і обсміяну стару.
- Ну, що ти, що ти, Лапочко? Яка я глупа! Ти подивись краще сюди. Оце я. Я була тоді така сама, як ти.- З пожовклої фотографії, зробленої на товстій картонці, дивилася великими очима худенька дівчинка з двома тоненькими косичками, у довгому платтячку з білим комірчиком і у пишному фартусі. Старенька була зовсім не подібна на оту дівчинку.
- Це не ви. Це я! - сказала Лапочка і засміялася дзвіночком. Розсміялася і стара: - Як ти здогадалася? Дійсно, я тут подібна на тебе, така ж худенька і кіски мишачі. -
- А це хто? - З фотографії посміхалася красуня в довгому платті, піднятий догори комір якого, прикрашала велика гарна брошка.
- Це моя матуся. - Старенька тяжко зітхнула і знову почала порпатися у шухляді. Витягла звідти маленький пакуночок і обережно його розгорнула. На червоному у білу крапочку шовковому клаптику горіла райдугою брошка, аж на стінах і на стелі відбилися різнокольорові бризки. У Лапочки аж подих перехопило.
- Вона буде твоя після моєї смерті. Крім тебе у мене нікого не має. Альбом і брошку я заповім тобі!
- Не треба, не треба! Тільки не вмирайте, бабусю! - Лапочка знову обхопила її рученятами і притулилася щічкою до зморщеної щоки старої.
- Та що ти, дитятко, я іще не скоро помру!
Під вечір, коли розпечене сонце скотилося і зависло над самим лиманом, усі дітлахи з вулиці побігли купатися. Побігла і Лапочка. Фонтани бризок, піднятих дітьми, у сонячних променях заграли і заіскрилися. Лапочка розвела рученята і закружляла у воді.
- Ці бризки так само міняться, як бабусина брошка.
На другий день була неділя. Лапочка прокинулася, коли сонце промінчиком ковзнуло по подушці, нишком підкралося і впало на самі очка. На дверцятах шафи на вішаку висіла новенька форма з пришитим бабусиним комірчиком і білим фартушком. «Завтра до школи!» - аж усе співало у ній. Мама поралася на кухні. Погукала сусідка і мама вийшла на подвір'я, а Лапочка усе ще лежала в ліжку і мріяла про школу. Потім ввійшла мама до кімнати. – Підіймайся! - наказала вона. Голос у неї був чужий, аж у серці похололо. Дівчинка миттю зіскочила з ліжка і швидко натягнула на себе платтячко. Вона не знала в чому провинилася? Хотіла побігти до кухні митися, але мама схопила її за руку. – Помиєшся потім! Пішли! - Вони йшли по вулиці і мовчали. З сусідської хвіртки визирнуло кирпатеньке дівча і дзвінко прокричало у слід: «Злодійка, злодійка!» Мама тільки ще міцніше стисла руку. І Лапочка зрозуміла, що сталося щось страшне, але, що саме, вона навіть не здогадувалася.
Бабуся сиділа на ліжку розпатлана і запухла від сліз, мовчала і все хиталася. Її запитували, а вона мовчала і все хиталася! Сусіди і мама розпитували і Лапочку. Мовчала і Лапочка тільки з великих карих оченят струмочками бігли сльози. Вона дивилася на бабусю і серденько її розривалося з жалю до неї. Розгнівана мама вдарила дівчинку по щоці. Лапочка вирвалася і побігла до лиману. Сховалася у яру зарослому тереном і дикою маслиною. Там і сиділа цілий день, аж до ночі, поки не знайшли її солдати з військової частини, що стояла біля лиману. А ранком першого вересня відвезли Лапочку до лікарні. Пролежала вона там довго. Лікували їй серце. Коли повернулася, то бабці вже не було. Кажуть забрали її до божевільні. У ту її кімнатку хазяї поскладали усякий мотлох.
Пройшло вже багато часу. Якось Лапочка зайшла до сусідської дівчини по книжки, а там її молодша сестра лялькою бавиться. На ляльці хусточка зав'язана з червоного шовку у білу крапочку…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
