Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.25
05:33
Тиша стелиться в кімнаті,
Тьмяно блимає свіча, -
Присипляє співом мати
Неслухняне дитинча.
Усміхаючись щасливо,
І не змінюючи тон, -
Навіває тихим співом
На свою дитину сон.
Тьмяно блимає свіча, -
Присипляє співом мати
Неслухняне дитинча.
Усміхаючись щасливо,
І не змінюючи тон, -
Навіває тихим співом
На свою дитину сон.
2026.03.25
03:43
Незнану, невідому серцю тугу
Благий зимовий вечір переміг.
Вікно. Старий будинок. Поверх другий.
Світильник чийсь для мене - оберіг.
Віддати найсвятіше на наругу?
Забути світ фантазій чарівних?
Писав листи уявному я другу -
Благий зимовий вечір переміг.
Вікно. Старий будинок. Поверх другий.
Світильник чийсь для мене - оберіг.
Віддати найсвятіше на наругу?
Забути світ фантазій чарівних?
Писав листи уявному я другу -
2026.03.24
20:26
Як палає в небесних коморах
І освітлює звідти пітьму
Піроманом підпалений порох,
Я не знаю навіщо й чому!
Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
І освітлює звідти пітьму
Піроманом підпалений порох,
Я не знаю навіщо й чому!
Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
2026.03.24
18:05
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятл
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятл
2026.03.24
15:07
о шторм іде убити
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
2026.03.24
14:43
І
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
2026.03.24
11:59
Я залишу усі двері навстіж
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.
Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.
Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
2026.03.24
06:25
Сонця подихи гарячі
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
2026.03.23
21:20
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2026.03.23
15:48
Михайло Рудерман (1905-1984; народився й провів юність в Україні)
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
2026.03.23
13:23
Вони у згадах не для втіхи –
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
2026.03.23
11:25
Я так хотів
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
2026.03.23
09:36
Допоки є мама у сина,
він ще дитина.
Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.
…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
він ще дитина.
Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.
…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
2026.03.23
07:25
Мене зустріли, як належить
Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
2026.03.22
23:00
замість ПІСЛЯМОВИ)
Тепер вони троє – мати та її соколи – спочивають у безіменних могилах, але їхні душі щоночі повертаються до Свято-Іллінської церкви, де колись Розанда присягала Тимошеві на вірність.
2026.03.22
17:34
Старий шинок над дорогу недалік Полтави.
Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Алла Грабинська (1947) /
Проза
«ЛАПОЧКА»
Це була маленька дівчинка. Худенька з тоненькими, як мишачі хвостики, косичками, а очка у неї були карі-карі і великі, наче дві вишеньки. Такі самі, як ті вишні, що вона завжди приносила в двох долоньках складених човником для прителепкуватої Вальки. Не знаю чого її так називали? Була то добра, тиха і шляхетна старенька. Любила дітей і вони крутилися завжди біля неї. Подейкували, що у Громадянську над нею поглумилися червоноармійці, а була вона чи-то вчителька, чи якась панянка? Того вже не можу сказати. Особливо та Валька тягнулася до тієї маленької дівчинки. Називала її Лапочкою. Те «лапочка» так і причепилося до дівчиська. І Лапочка тягнулася до старої. Цілими днями сиділа вона біля Вальки. Мати на роботу, а вона до старенької. Кімната, яку винаймала стара, була малесенька, хоча кімнатою її назвати тяжко, скоріше комірчина без вікон, двері якої виходили просто на вулицю і були завжди відчинені, щоб хоч якесь денне світло зазирнуло до того закамарка. За два кроки від дверей стояло ліжко, а навпроти старий комод з безліччю таємничих великих і малих шухлядок, які притягали до себе усіх дітлахів нашої вулиці, наче магнітом. Які тільки байки не розповідала дітлашня про оті шухлядки: і, що там повно скарбів, що їх Валька приховала ще від самої революції, і що там якісь шпигунські документи з Вітчизняної війни - усякі такі дурниці балакали. Лапочку геть замучили своїми розпитами, скажи, та скажи, що там у тих шухлядах?
«Не знаю!» - відмовляла дівчинка. - Як-то не знаєш? Ти все знаєш. Хитра ти! Цілими днями там ушиваєшся і не знаєш? Брехуха! - Від образи на очі Лапочки набігали сльози і не стікали, а тільки застилали поволокою. Вона всміхалася, бо вже здавна навчилася за тією посмішкою приховувати оті зрадливі росинки.
Вже кінчалося літо і Лапочка мала йти до першого класу. Вона так чекала того дня. Старенька навчила її багато віршів і Фєта, і Тютчева, а найбільшою її гордістю був «Заповіт» Шевченка. Лапочка читала його з таким почуттям, що мама аж заплескала у долоні: «Артисточко ти моя!» - пригорнула до себе дівчинку. - Може хоч у тебе буде щастя? - Пригортала і пестила матір свою донечку дуже рідко. Коли їй було пестити? День і ніч на роботі. Пізно приходить, ледве ногами перебирає, а ще ж треба чогось зварити, та попрати – дітей ж двойко. Хоч син вже й до армії збирається, а все одно матері потребує. Ті мамині обійми так зворушили дитяче серденько, що той «Заповіт» і Шевченко прикипіли до її душі на усе життя.
Бабця Валька приготувала для Лапочки подарунок - з тонкого мережива білий комірчик. - Це тобі, Лапочко, буде до форми. - Приклала старенька до тоненької шийки дівчинки.
- Мені його також для форми моя бабуся зв'язала, коли я йшла до першого класу гімназії. Йому вже багато років, а все, як новий. Поглянь я у ньому на фотографії. - Бабуся відкрила верхню шухляду і витягла товстий, обшитий чорним бархатом з золотими куточками по краях, альбом. – Це усе моє багатство. Цей альбом і брошка. Я їх через усі тортури пронесла і зберегла. -
- Бабусю, а що таке «тортури»?
- Не дай тобі, Боже, Лапочко, узнати, що то таке!
Дівчинка зрозуміла, що ті «тортури» - це щось страшне і болюче. Її маленьке серденько стиснулося від жалю, аж з оченят бризнули сльози. Рученятами вона обхопила стареньку і притулилася до неї, наче хотіла захистити оту нещасну, усіма покинуту і обсміяну стару.
- Ну, що ти, що ти, Лапочко? Яка я глупа! Ти подивись краще сюди. Оце я. Я була тоді така сама, як ти.- З пожовклої фотографії, зробленої на товстій картонці, дивилася великими очима худенька дівчинка з двома тоненькими косичками, у довгому платтячку з білим комірчиком і у пишному фартусі. Старенька була зовсім не подібна на оту дівчинку.
- Це не ви. Це я! - сказала Лапочка і засміялася дзвіночком. Розсміялася і стара: - Як ти здогадалася? Дійсно, я тут подібна на тебе, така ж худенька і кіски мишачі. -
- А це хто? - З фотографії посміхалася красуня в довгому платті, піднятий догори комір якого, прикрашала велика гарна брошка.
- Це моя матуся. - Старенька тяжко зітхнула і знову почала порпатися у шухляді. Витягла звідти маленький пакуночок і обережно його розгорнула. На червоному у білу крапочку шовковому клаптику горіла райдугою брошка, аж на стінах і на стелі відбилися різнокольорові бризки. У Лапочки аж подих перехопило.
- Вона буде твоя після моєї смерті. Крім тебе у мене нікого не має. Альбом і брошку я заповім тобі!
- Не треба, не треба! Тільки не вмирайте, бабусю! - Лапочка знову обхопила її рученятами і притулилася щічкою до зморщеної щоки старої.
- Та що ти, дитятко, я іще не скоро помру!
Під вечір, коли розпечене сонце скотилося і зависло над самим лиманом, усі дітлахи з вулиці побігли купатися. Побігла і Лапочка. Фонтани бризок, піднятих дітьми, у сонячних променях заграли і заіскрилися. Лапочка розвела рученята і закружляла у воді.
- Ці бризки так само міняться, як бабусина брошка.
На другий день була неділя. Лапочка прокинулася, коли сонце промінчиком ковзнуло по подушці, нишком підкралося і впало на самі очка. На дверцятах шафи на вішаку висіла новенька форма з пришитим бабусиним комірчиком і білим фартушком. «Завтра до школи!» - аж усе співало у ній. Мама поралася на кухні. Погукала сусідка і мама вийшла на подвір'я, а Лапочка усе ще лежала в ліжку і мріяла про школу. Потім ввійшла мама до кімнати. – Підіймайся! - наказала вона. Голос у неї був чужий, аж у серці похололо. Дівчинка миттю зіскочила з ліжка і швидко натягнула на себе платтячко. Вона не знала в чому провинилася? Хотіла побігти до кухні митися, але мама схопила її за руку. – Помиєшся потім! Пішли! - Вони йшли по вулиці і мовчали. З сусідської хвіртки визирнуло кирпатеньке дівча і дзвінко прокричало у слід: «Злодійка, злодійка!» Мама тільки ще міцніше стисла руку. І Лапочка зрозуміла, що сталося щось страшне, але, що саме, вона навіть не здогадувалася.
Бабуся сиділа на ліжку розпатлана і запухла від сліз, мовчала і все хиталася. Її запитували, а вона мовчала і все хиталася! Сусіди і мама розпитували і Лапочку. Мовчала і Лапочка тільки з великих карих оченят струмочками бігли сльози. Вона дивилася на бабусю і серденько її розривалося з жалю до неї. Розгнівана мама вдарила дівчинку по щоці. Лапочка вирвалася і побігла до лиману. Сховалася у яру зарослому тереном і дикою маслиною. Там і сиділа цілий день, аж до ночі, поки не знайшли її солдати з військової частини, що стояла біля лиману. А ранком першого вересня відвезли Лапочку до лікарні. Пролежала вона там довго. Лікували їй серце. Коли повернулася, то бабці вже не було. Кажуть забрали її до божевільні. У ту її кімнатку хазяї поскладали усякий мотлох.
Пройшло вже багато часу. Якось Лапочка зайшла до сусідської дівчини по книжки, а там її молодша сестра лялькою бавиться. На ляльці хусточка зав'язана з червоного шовку у білу крапочку…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«ЛАПОЧКА»
Це була маленька дівчинка. Худенька з тоненькими, як мишачі хвостики, косичками, а очка у неї були карі-карі і великі, наче дві вишеньки. Такі самі, як ті вишні, що вона завжди приносила в двох долоньках складених човником для прителепкуватої Вальки. Не знаю чого її так називали? Була то добра, тиха і шляхетна старенька. Любила дітей і вони крутилися завжди біля неї. Подейкували, що у Громадянську над нею поглумилися червоноармійці, а була вона чи-то вчителька, чи якась панянка? Того вже не можу сказати. Особливо та Валька тягнулася до тієї маленької дівчинки. Називала її Лапочкою. Те «лапочка» так і причепилося до дівчиська. І Лапочка тягнулася до старої. Цілими днями сиділа вона біля Вальки. Мати на роботу, а вона до старенької. Кімната, яку винаймала стара, була малесенька, хоча кімнатою її назвати тяжко, скоріше комірчина без вікон, двері якої виходили просто на вулицю і були завжди відчинені, щоб хоч якесь денне світло зазирнуло до того закамарка. За два кроки від дверей стояло ліжко, а навпроти старий комод з безліччю таємничих великих і малих шухлядок, які притягали до себе усіх дітлахів нашої вулиці, наче магнітом. Які тільки байки не розповідала дітлашня про оті шухлядки: і, що там повно скарбів, що їх Валька приховала ще від самої революції, і що там якісь шпигунські документи з Вітчизняної війни - усякі такі дурниці балакали. Лапочку геть замучили своїми розпитами, скажи, та скажи, що там у тих шухлядах?
«Не знаю!» - відмовляла дівчинка. - Як-то не знаєш? Ти все знаєш. Хитра ти! Цілими днями там ушиваєшся і не знаєш? Брехуха! - Від образи на очі Лапочки набігали сльози і не стікали, а тільки застилали поволокою. Вона всміхалася, бо вже здавна навчилася за тією посмішкою приховувати оті зрадливі росинки.
Вже кінчалося літо і Лапочка мала йти до першого класу. Вона так чекала того дня. Старенька навчила її багато віршів і Фєта, і Тютчева, а найбільшою її гордістю був «Заповіт» Шевченка. Лапочка читала його з таким почуттям, що мама аж заплескала у долоні: «Артисточко ти моя!» - пригорнула до себе дівчинку. - Може хоч у тебе буде щастя? - Пригортала і пестила матір свою донечку дуже рідко. Коли їй було пестити? День і ніч на роботі. Пізно приходить, ледве ногами перебирає, а ще ж треба чогось зварити, та попрати – дітей ж двойко. Хоч син вже й до армії збирається, а все одно матері потребує. Ті мамині обійми так зворушили дитяче серденько, що той «Заповіт» і Шевченко прикипіли до її душі на усе життя.
Бабця Валька приготувала для Лапочки подарунок - з тонкого мережива білий комірчик. - Це тобі, Лапочко, буде до форми. - Приклала старенька до тоненької шийки дівчинки.
- Мені його також для форми моя бабуся зв'язала, коли я йшла до першого класу гімназії. Йому вже багато років, а все, як новий. Поглянь я у ньому на фотографії. - Бабуся відкрила верхню шухляду і витягла товстий, обшитий чорним бархатом з золотими куточками по краях, альбом. – Це усе моє багатство. Цей альбом і брошка. Я їх через усі тортури пронесла і зберегла. -
- Бабусю, а що таке «тортури»?
- Не дай тобі, Боже, Лапочко, узнати, що то таке!
Дівчинка зрозуміла, що ті «тортури» - це щось страшне і болюче. Її маленьке серденько стиснулося від жалю, аж з оченят бризнули сльози. Рученятами вона обхопила стареньку і притулилася до неї, наче хотіла захистити оту нещасну, усіма покинуту і обсміяну стару.
- Ну, що ти, що ти, Лапочко? Яка я глупа! Ти подивись краще сюди. Оце я. Я була тоді така сама, як ти.- З пожовклої фотографії, зробленої на товстій картонці, дивилася великими очима худенька дівчинка з двома тоненькими косичками, у довгому платтячку з білим комірчиком і у пишному фартусі. Старенька була зовсім не подібна на оту дівчинку.
- Це не ви. Це я! - сказала Лапочка і засміялася дзвіночком. Розсміялася і стара: - Як ти здогадалася? Дійсно, я тут подібна на тебе, така ж худенька і кіски мишачі. -
- А це хто? - З фотографії посміхалася красуня в довгому платті, піднятий догори комір якого, прикрашала велика гарна брошка.
- Це моя матуся. - Старенька тяжко зітхнула і знову почала порпатися у шухляді. Витягла звідти маленький пакуночок і обережно його розгорнула. На червоному у білу крапочку шовковому клаптику горіла райдугою брошка, аж на стінах і на стелі відбилися різнокольорові бризки. У Лапочки аж подих перехопило.
- Вона буде твоя після моєї смерті. Крім тебе у мене нікого не має. Альбом і брошку я заповім тобі!
- Не треба, не треба! Тільки не вмирайте, бабусю! - Лапочка знову обхопила її рученятами і притулилася щічкою до зморщеної щоки старої.
- Та що ти, дитятко, я іще не скоро помру!
Під вечір, коли розпечене сонце скотилося і зависло над самим лиманом, усі дітлахи з вулиці побігли купатися. Побігла і Лапочка. Фонтани бризок, піднятих дітьми, у сонячних променях заграли і заіскрилися. Лапочка розвела рученята і закружляла у воді.
- Ці бризки так само міняться, як бабусина брошка.
На другий день була неділя. Лапочка прокинулася, коли сонце промінчиком ковзнуло по подушці, нишком підкралося і впало на самі очка. На дверцятах шафи на вішаку висіла новенька форма з пришитим бабусиним комірчиком і білим фартушком. «Завтра до школи!» - аж усе співало у ній. Мама поралася на кухні. Погукала сусідка і мама вийшла на подвір'я, а Лапочка усе ще лежала в ліжку і мріяла про школу. Потім ввійшла мама до кімнати. – Підіймайся! - наказала вона. Голос у неї був чужий, аж у серці похололо. Дівчинка миттю зіскочила з ліжка і швидко натягнула на себе платтячко. Вона не знала в чому провинилася? Хотіла побігти до кухні митися, але мама схопила її за руку. – Помиєшся потім! Пішли! - Вони йшли по вулиці і мовчали. З сусідської хвіртки визирнуло кирпатеньке дівча і дзвінко прокричало у слід: «Злодійка, злодійка!» Мама тільки ще міцніше стисла руку. І Лапочка зрозуміла, що сталося щось страшне, але, що саме, вона навіть не здогадувалася.
Бабуся сиділа на ліжку розпатлана і запухла від сліз, мовчала і все хиталася. Її запитували, а вона мовчала і все хиталася! Сусіди і мама розпитували і Лапочку. Мовчала і Лапочка тільки з великих карих оченят струмочками бігли сльози. Вона дивилася на бабусю і серденько її розривалося з жалю до неї. Розгнівана мама вдарила дівчинку по щоці. Лапочка вирвалася і побігла до лиману. Сховалася у яру зарослому тереном і дикою маслиною. Там і сиділа цілий день, аж до ночі, поки не знайшли її солдати з військової частини, що стояла біля лиману. А ранком першого вересня відвезли Лапочку до лікарні. Пролежала вона там довго. Лікували їй серце. Коли повернулася, то бабці вже не було. Кажуть забрали її до божевільні. У ту її кімнатку хазяї поскладали усякий мотлох.
Пройшло вже багато часу. Якось Лапочка зайшла до сусідської дівчини по книжки, а там її молодша сестра лялькою бавиться. На ляльці хусточка зав'язана з червоного шовку у білу крапочку…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
