- Йо-мойо! - у пів голоса скрикнув я від болю, що коли-не-коли, наче прошивав мене наскрізь і, видохнувши, підтримав свого співрозмовника.
- Ви праві, життя пішло - ні тобі жити, ні тобі вмерти… Вмерти дорожче! Самі порахуйте: труна тисяча гривнів, а по дрібницях - свічки там, місце - все ж гроші коштує, та й ще які? А поминки, а священик? Поминки справ, священику дай. Що, думаєте, задарма відчитувати буде?
- Ой, йо-мойо! - знову застогнав я і мій співрозмовник співчутливо запитав: «Що так болить?»
- Болить, хай йому чорт! - І щоб не збитися з думки, я поспішив продовжити далі.
- Років п'ять тому вирішив освятити квартиру. Бари там, різні ресторани освячують, а що, думаю, моя квартира гірша? Ну пішов до священика знайомого, ми колись з ним у клубі в хорі співали. Та не просто співали, а після хору частенько по чарці собі могли дзьобнути. Думав знайомий дешевше візьме, а може і так обійдеться. По старій пам'яті хильнемо по чарці, тим більше, що жінка налагодила вечерю, гостей накликала, щоб після освячення, так би мовити, нове життя одразу зі свята почати. Ну прийшов я до нього, колись-то ми з ним на «ти» були і так собі - «привіт, привіт», а тут, думаю, якось не зручно. Виходить він такий увесь… Ой, йо-мойо! - знову, наче голкою, штрикнуло мене, аж піт виступив на потилиці. Я обтерся хустинкою і продовжив далі.
- Бачу змінився він таки досить, просто святий, хіба ореолу немає. У мене аж душа затріпотіла. Привітався я з ним, як годиться, і навіть руку поцілував. Розповів що до чого. Він так поважно, ніби ми з ним ніколи разом «того»… Ой, йо-мойо!
- А може сядете, - запропонував мені мій співрозмовник, навіть, не здогадуючись, що сидіти мені з моєю хворобою це найгірше, що можна вигадати.
- Дякую, я краще постою,- відповів я і продовжив далі філософствувати з приводу ціни на життя: - Коротше, прийшлось мені найняти ще й машину, щоб привезти його до хати, хоча здається, зовсім недавно він частенько пішки до мене приходив. Ну, привіз я його, стіл великий у кімнаті накритий, аж вгинається від різних страв. Щоб обличчям у багно не впасти перед гостями, гроші позичили. Гості стоять хто де, чекають, коли почнеться обряд освячування. А священик мене питає чи маю я свячену олію? Я йому кажу, що не маю. Хіба що свячена вода є. Жінка на Водохрестя притарабанила цілий збанок.
Він мені каже: «Ну добре, несіть звичайну олію і свячену воду теж. Я, як він сказав, свячену воду приніс, а жінка з кухні притягла трилітрову пляшку олії. Він покропив усе водою і олією почав робити позначки по кутах, а олія ж то дешева, базарна, ну, хоч би тобі «Чумак» або «Олейна»… Ой, йо-мойо!.. Ну, думаю, дешеве життя у нас почнеться!.. Як у воду дивився. Коротше, освятив він хату та й питаю у нього: - Скільки? - А він: «Скільки дасте. Це ж святе діло.» А я звідки знаю скільки оте святе діло коштує? Бачу, за так не вийде, колишня дружба - дружбою, а служба - службою! Думаю, дам йому п'ятдесятку. От добре, що жінка у кількох сусідів на оцю дефеляду гроші позичила, то о ту п'ятдесятку дам мілкими купюрами, може по старій дружбі якусь п'ятірку і скине. А він задер оте своє чорне довге плаття і оту мою кровну п'ятдесятку спокійнісінько до кишені і поклав, а потім ще добряче до чарки приклався. А ви кажете, відчитувати покійника задарма вам буде! - Сказав я своєму співрозмовнику, зовсім забувши, що цю фразу я сам же й висловив.
- Ні-ні-ні! Не кажіть, - запротестував мій співрозмовник, -все-таки вмерти коштує куди дешевше, ніж лікуватися!
- А може ви і праві? - Йо-мойо!..- від болю я аж зуби стиснув, правда зубів у мене залишилось хіба одна четверта частина. - Коли я захворів оцією моєю хворобою, - продовжив я по паузі, яка супроводжувалася співчутливими поглядами,- то кинувся до лікаря. Ціни на ліки самі знаєте які, а де гроші взяти? Зарплати платять, одні сльози, бюджет ще досі не затвердили. Не знаю, як то там «вгорі» у них виходе, що перші пів року уся країна без бюджету на святому дусі живе. А мені хоч плач! Тут на моє щастя, чи скоріше нещастя, прийшла сусідка, а моя, знаєте, баба є баба, отак усе взяла їй про мою хворобу і вивалила. А сусідка, візьми та порадь моїй зводити мене до екстрасенса, він якраз у нашому клубі проводив сеанси, і, що саме головне, безкоштовні. І я на оте «безкоштовні» і клюнув. Ой, йо-мойо!.. так мені закрутило цього разу, що аж сльози на очах виступили.
Якась бабуся, що сиділа навпроти в черзі до невропатолога, не витримала і запитала:
- А що у тебе, синку, за хвороба така?
Я знітився. Ну як скажеш старенькій де у мене болить, якось не зручно, та й не відповісти також не пасує. Я так трохи подумав та й кажу:
- Розумієте, бабусю, хвороба моя називається, щось подібно до «гаймориту», тільки не в тому місці.
- Ой знаю, знаю! Бідний, синочку, - забідкалась бабуся, - це ж так боляче, наче усі зуби одразу болять, як би б вони там росли!
- Правда, бабусю, правда! - зрадів я, що бабуся так точно вгадала про ті зуби, та й ще щиро поспівчувала. І я, наповнений енергією добре обізнаного слухача в образі бабусі й мого попереднього співрозмовника, продовжував своє оповідання
- В зал на оті безкоштовні сеанси набилося стільки людей, що яблуку не було де впасти. Я якось примостився на одній нозі, бо сидіти все одно не міг. Якийсь бородатий дядько розповідав зі сцени про чуда, які він витворяв, ну просто тобі другий Месія. Не повірите, але оті всі його чуда підтверджувались записками з подякою, які передавали з залу якісь люди. Оті писульки одразу й зачитувалися, я думаю, асистентом того бородатого дядьки. Потім отой бородатий екстрасенс читав лекцію про те, хто на якому небі опиниться після смерті. Моя професія там не згадувалась, але я добре запам'ятав, що артисти житимуть на сьомому небі. Пам'ятаю, що я тоді подумав: - А може і я до артистів належу, все-таки в клубі у хорі співав? Було б не погано, хоч після смерті потрапити на сьоме небо!.. Мрії мріями, а мені все-таки болить… Ой, йо-мойо!.. Отак саме, як зараз. Коли ж то, думаю, почне він лікування? А він візьми та й закінчи! Весь народ повалив у фойє і стали у чергу. Я питаю: - За чим черга? А мені кажуть: - За амулетами.
- А, що оті амулети також безкоштовні? –питаю, а мені мій сусіда по черзі з такою образою в голосі, наче я його рідну жінку образив, каже: - За кого ви його приймаєте? Він такий відомий екстрасенс! - І раптом я своїм тонким слухом хориста вловив у його голосі майже гордість: - Його амулети коштують дуже дорого!
Настрій у мене, самі розумієте, бабусю, геть чисто впав,- звернувся я до співчутливої бабусі, бо мій попередній співрозмовник вже дано зник за дверима терапевтичного кабінету і навколо мене сиділи вже зовсім нові люди.
- Знаєте, бабусю, продовжив я, - гроші мені жінка дала оплатити за комунальні послуги, хоча яка там оплата, хіба щоб якось сумління заспокоїти: на те п'ять, на те десять - сміх! Про таку оплату вже давно забули, але де ж взяти оті гроші, коли і з такою оплатою нам на хліб іноді не вистачає?.. Ой, йо-мойо!.. - а мені отак само, як зараз, а може й ще гірше, крутить. Що робити? А тут і черга моя підійшла. Дивлюсь сидить отой самий асистент і продає хрестики, фотографії екстрасенса і щось таке в маленьких пакетиках. Та без окулярів я не бачу що, хіба бачу ціна такими великими цифрами написана -100 гривнів, хрестик і фотографії трохи дешевші. Кажу асистентові: - Ви мені пробачте, я бачу погано, а що то у вас у пакетиках?
- Цілющий волос із бороди. Якщо його прикласти до хворого місця, людина одразу виздоровлює, - безапеляційно відповів асистент.
Йо-мойо!..- знову занило мені так, аж подих перетнуло.
- А ти, синочку, зіщулься так, зіщулься, - порадила мені бабуся. Я прислухався до її поради і мені здається трохи полегшало. А бабуся, бачу, вже й зацікавилася та й питає мене: «Ну, а що далі, синку?» Я трохи передихнув і кажу: - Ви знаєте, на мене з заду натовп напирає, а я стою і не знаю що робити - і грошей шкода, а болить же! В черзі вже на мене почали викрикати. Ну, думаю, була не була, все одно грошей на квартиру не вистачає і так боргу повно. Але знову ж таки питання переді мною
постало - що ж купити? Жінка мені видала 99 гривень і 80 копійок. Якщо взяти один з двох перших амулетів, то нібито я ще й у виграші, бо 1 гривня 80копієк мені ще залишається, але ж місце у мене самі розумієте,.. ну як їх туди прикладеш? А на волосок 20 копійок не вистачає. Я прошу отого асистента скинути мені трохи, а він ніяк! Каже…ой. йо-мойо!.. зіщулився я, як і порадила мені бабуся, а коли трохи попустило, продовжив: - Так той асистент каже: «Це ж універсальні ліки, ми їх і так задарма віддаємо!» Пам'ятаю я ще подумав: - Вам може і задарма, а мені навіть не вистачає! Черга мене вже і по-матері, і по-батькові обізвала, а один таки не витримав і своїми двадцятьма копійками перед носом отого асистента об стіл, як грюкне, наче «козла» забив, і каже: «Візьміть за нього оті двадцять копійок і нехай він віється звідси,..і знову по оті матері пройшовся.
- Ну прийшов я додому і кажу: - Жінко, ти мене не лай, за квартиру я не заплатив, зате вже ніколи не буду хворіти. Я ліки купив, що від усіх хвороб одразу виліковують. Бери пінцета, зараз будеш мене лікувати. Йо-мойо!.. ота біль мене вже, аж до мозку дістала. Віддихався я трохи та й продовжую: - Ліг я на ліжко, а простирадло у нас старе вже, латка на латці, жінка моя, чи від того, що ліки такі цінні, чи від того, що дорогі, почала так хвилюватися, ну, той волосок і впав. Шукали, шукали, так і не знайшли. Може десь у якусь латку заліз?
Прокинувся я ранком, ви знаєте, бабцю, перестало у мене боліти. Видно такі вночі я вмостився на отой волосок, але взяла мене біда друга - зуби мені почали так боліти, що помчав я у лікарню. Дочекався своєї черги… Йо-мойо!
- Зіщулься, зіщулься, синочку, - нагадала мені бабуся.
Так от, заходжу я до кабінету, а там вже не так, як колись. Лікар зовсім молоденька з довгими ногами і в такому коротенькому халатику, отут все відкрито, а отут до очей маска зав'язана, каже мені: « Сідайте», а сама біля столу стоїть. Я глянув і не бачу куди сідати. А вона до мене так невдоволено: «Ви що, глухі? Сідайте, кажу, в крісло!» - Крісла я не побачив, хіба якась тахта не тахта, щось тому подібне. Я навмання туди й ліг і таки вгадав. Підходить до мене лікар, сіла, отак наставила ноги і каже: «Відкрийте рота!»
- Ви знаєте,- звернувся я до бабці, - в отому кріслі на мене нервовий тік нападає завжди. У старих кріслах хоч є за що триматися ій я хапався за крісло з такою силою, що потім два дні руки боліли, а тут немає за що вхопитися. Повірте мені, - постукав я себе по грудях, - що то вийшло чисто інстинктивно! Я з того переляку… ой, йо-мойо!..- видихнув з болю і продовжив, - я з того переляку схопив оту докторку трохи вище колін, якраз там, де халат закінчувався, а вона, як завищить: «Хам!» і до головного. Той прибіг, правда, мужик він нормальний виявився і все вірно зрозумів. Сам сів на місце отієї докторки і почав рахувати скільки за мої зуби йому в кишеню накапає? Вийшла така сума, що за оті гроші можна чотири похорони з поминками, священиком і навіть з оркестром зробити. Ну, а зараз самі міркуйте, що вигідніше?
Тут моя бабця, нарешті, діждавшись своєї черги, зникла за дверима невропатолога, а я так свого лікаря і не дочекався. Він на виклик поїхав. У когось там застрягла велика кістка з риби, так він до кінця зміни її витягав. Може на моє щастя. Я зараз порадою отієї бабусі тільки і рятуюся. Ой, йо-мойо!