«КУРОРТНИЙ РОМАН»
Вона приїздила сюди вже вдруге. Пансіонат, загублений у горах - це було саме те, про що мріяла цілих півроку. Спокій, природа і книги…
Вже три дні насолоджувалася тишею і краєвидом. Перший раз була тут взимку, а зараз осінь геть зачарувала її. Бродила ліском, вишукуючи у притоптаній траві шапочки грибів, зривала з наїжачених кущів ожини достиглі чорні солодкі ягоди, зовсім, не переймаючись тим, що на руках і губах лишалися чорнильні плями.
- Добрий день! - Несподівано почула м’який баритон. Вона аж здригнулася. – Заради Бога, тільки не лякайтеся! - Зарослі ліщини розсунулися, й у пролазі з’явилася спочатку рука з повним кошиком козарів, а вже потім постать господаря голосу. Заляпані болотом чоботи і куртка не першої свіжості відбили бажання розглядати незнайомця, зате повний кошик червоноголових козариків привабив її погляд. Вона присіла навпочіпки: «Ось і мої три козаки друзів знайшли» - поклала до кошика грибочки, що сама не знати для чого зірвала.
- Ну, якщо ви вже зробили свій вклад у мій кошик, то мушу вас запросити на вечерю. Ви ж тут у пансіонаті відпочиваєте?
- Так! - Вона навіть не поглянула на нього, а тільки подумала: «Не вистачало мені вечері з тобою!»
- Значить домовилися! Я прийду за вами. – Він пірнув у пролаз за зелені зарослі.
«Отакої! Дивак якийсь! Навіть не запитав, як звати.»- Посміхнулася сама до себе і подалася у сторону пансіонату. Там примостилася в дальньому куточку між багряних кущів калини з книжкою.
- Ой, а я вас кругом обшукала! - Почула раптом голос своєї напарниці по номеру, пишногрудої білявої молодиці.
«За вами приїхали! І хто б ви думали? Сам генерал! Ми тут всі в нього закохані!»- Безперестанку щебетала білявка.
- Генерал? За мною?
- Ой-ой, тільки не робіть вигляду, що нічого не розумієте! Тут усі в нього по вуха! Такий мужчина! А шо? Ми ж усі сюди приїхали відпочити від своїх ахламонів. А шо ми бачимо вдома? А тут такий мужчина, тільки ах! Він оселився в селі, а до нас приходить іноді їсти й на танці. Та ви йдіть, ідіть! - Дріботіла жінка ззаду, не замовкаючи ні на хвилину.
Біля воріт стояла чорна машина і він, обпершись на капот, посміхався. Вона стала, наче прибита громом.
- Ну, от я ж казала, що приведу її. А ви ж не забувайте, що сьогодні танці. Перший танець мій. – Гомоніла білявка, кидаючи зацікавленим оком то на неї, то на нього.
А вони мовчки дивилися один на одного. Першим порушив мовчанку він: «Я впізнав тебе одразу!»
- Боже мій! Тридцять п’ять років.
- Ти поїхала не залишивши адреси, а я тебе шукав! Я так тебе шукав!
Білявка витягнула губи трубочкою, наче зібралася свиснути і тихенько подалася в напрямок корпусу пансіонату.
- Чому ти поїхала так несподівано?
- До тебе ж приїхала дружина.
- Дружина? Хто тобі сказав?
- Твій друг.
- Вітька? Та то була моя сестра. Я хотів вас познайомити, а тебе вже не було!
Жмут колючих сліз, аж до болю стиснув їй горло. «Тільки не плакати, не плакати!.. Я ж актриса.» - Наказала собі і крізь усмішку тихо промовила: - Хіба це тепер має значення! Розказуй, як ти? Сім’я? Діти?
- І Афган був, і сім’я є, і діти, тільки не було тебе, не стало молодості і справжнє щастя залишилося там на прибалтійському курорті.
- Ну-ну! Не прибіднюйся! Кажуть, ти генерал та ще й серцеїд? То везіть мене, генерале, пригощати смаженими грибами! Здається, ви це хочете мені запропонувати?
Потім у номері вона тихо ридала, покусуючи подушку, щоб не почула сусідка. А та таки почула.
- Господи! Ви шо, плачете? От я вам зараз крапельок накрапаю. Нате, випийте! Випийте, випийте! А то, краще вискажіть. Поділіться. Одразу полегшає. Нам, бабам, шо? Ото тільки язиком душу розв’яжеш, то й одразу і горе - не горе!
Та що вона могла сказати цій чужий жінці? Що тридцять п’ять років тому на прибалтійському курорті юна дівчина без тями закохалася в молоденького курсанта й вся до крапельки віддалася йому? Чи те, що повірила наговорам і не могла перебороти свою гордість? А може те, що її син, як дві краплі води схожий на цього генерала; такий же статний, благородний? Нікому вже це не потрібно: ні сину, якого виховав інший батько, ні генералу, що має свою сім’ю, ні ій, що так і не змогла знову полюбити, ні тим більше цій чужій жінці. Вона відвернулася до стіни, натягнула на голову ковдру та так і пролежала до самого світанку. Потім піднялася і щоб не збудити сусідку тихенько зібрала речі, викликала таксі і поїхала додому, навіть не оглядаючись на ще сплячий пансіонат. Тільки біля будинку, де він зупинився, озирнулася і побачила його: він сидів на сходинках і курив. Вона дивилася на нього доти, поки машина не завернула за ріг. Чи здогадався він, що таксі, яке зникло за поворотом, назавжди увозило їх мрії, молодість і любов, залишивши лише спогади про давній курортний роман?