Моторошно. Глупа ніч опустилася на місто. Ліхтарі, від яких падало примарливе світло, і хоч якось відганяло отой липкий страх, загасли. Їй залишалося тільки молитися, щоби вгамувати в собі цей страх. Молитись доти, поки тяжкий, тривожний сон не зажене її у забуття. Але те забуття приходило не завжди.
Звали її Софією Михайлівною. Було їй років сімдесят п'ять, а виглядала вона набагато старшою. Хвороба не прикрашає людину. Вдень ледве пересувалася стара по своїй маленький квартирці, тремтячими руками готувала собі вівсяні пластівці, що раз на тиждень приносила їй миловидна жіночка з комітету соціального забезпечення. Вона чекала її приходу, як визволення від того страху. Крім неї стареньку ніхто не навідував.. Коли наближався день її приходу, Софія Михайлівна робилась жвавішою і отой страх, померти самотньо, відступав. Її не лякала сама смерть. З нею вона вже давно домовилась з того самого дня, коли дізналась про свій діагноз. Її страхало те давнє видіння. Тоді вона була зовсім молоденька вчителька. Жила в своєму рідному місті у багатоповерховому будинку, що здалеку нагадував величезний вулик, в якому за перегородками тіснилися маленькі щільники-квартири, в яких жили чужі одні одним люди. За стіною її квартири мешкав старенький одинокий дідусь. Крізь тонкі стіни вона чула, як по ночах старий заходився тяжким кашлем. Як дратував її той кашель! Потім стало тихо. Дідусь перестав кашляти і вона полегшено зітхнула: «Слава богу, що старий шкарбун перестав будити по-ночах своїм диким кашлем!» А потім той сморід, той жахливий сморід, який, здається, увібрали в себе навіть стіни… Тоді усі сусіди бідкалися і картали себе, за те що зачерствіли і не помічали навколо себе нікого.
Пройшло багато років. Все забулося. І раптом, життя повернулося до неї своєю чорною стороною. Все, що було їй найдорожче зруйнувалося в одну мить.
Дев'яності роки були для багатьох тяжкими. Особливо дісталося інтелігенції. Багато хто залишився без роботи. Ледве тягла вона з сином на свою вчительську пенсію. Син змучений безкінечними пошуками роботи, вирішив зайнятися бізнесом. А звідки ж взяти гроші на той бізнес? Прийшлося закласти квартиру… То був найстрашніший день у її житті.
Немає більшого горя ніж те, коли матір ховає свою єдину дитину! А вона перенесла і це! Потім її викинули із власної квартири. Півроку тинялася вона по своїх колишніх учнях. Та видно Бог змилувався над нею. Тут у цьому містечку, де тепер мешкала старенька, померла її далека родичка і свою квартирку заповіла їй. Попрощалася Софія Михайлівна зі своїм рідним містом, з найдорожчою у світі могилкою і поїхала у чужу сторону. Та хіба може старе дерево прижитися у чужій землі? Так і вона. З кожним днем усе більше і більше чахла. А по-ночах з глибини пам'яті виринав давній образ дідуся, що тяжко кашляв і згинув забутий усіма, неначе викинута непотрібна нікому річ.