Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.24
20:26
Як палає в небесних коморах
І освітлює звідти пітьму
Піроманом підпалений порох,
Я не знаю навіщо й чому!
Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
І освітлює звідти пітьму
Піроманом підпалений порох,
Я не знаю навіщо й чому!
Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
2026.03.24
18:05
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятл
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятл
2026.03.24
15:07
о шторм іде убити
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
2026.03.24
14:43
І
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
2026.03.24
11:59
Я залишу усі двері навстіж
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.
Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.
Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
2026.03.24
06:25
Сонця подихи гарячі
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
2026.03.23
21:20
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2026.03.23
15:48
Михайло Рудерман (1905-1984; народився й провів юність в Україні)
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
2026.03.23
13:23
Вони у згадах не для втіхи –
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
2026.03.23
11:25
Я так хотів
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
2026.03.23
09:36
Допоки є мама у сина,
він ще дитина.
Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.
…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
він ще дитина.
Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.
…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
2026.03.23
07:25
Мене зустріли, як належить
Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
2026.03.22
23:00
замість ПІСЛЯМОВИ)
Тепер вони троє – мати та її соколи – спочивають у безіменних могилах, але їхні душі щоночі повертаються до Свято-Іллінської церкви, де колись Розанда присягала Тимошеві на вірність.
2026.03.22
17:34
Старий шинок над дорогу недалік Полтави.
Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи
Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи
2026.03.22
15:33
Поки наша колегіальна система не працює, перед "амбразурою" доводиться бути мені, і вихідними днями я маю право на свої маневри у переміщенні.
Сьогодні закінчується тижневе коло, а якими справами буду зайнятий завтра, сказати складно. С
2026.03.22
13:41
То як забути? Чи можливо?
В душі щось дзенькало, лилось.
Твій шепіт доторкавсь сяйливо,
Аж соняшник підняв чоло.
Жагуча спрага розбирала.
Сховався вітерець легкий.
Пташина лопотіла зграя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В душі щось дзенькало, лилось.
Твій шепіт доторкавсь сяйливо,
Аж соняшник підняв чоло.
Жагуча спрага розбирала.
Сховався вітерець легкий.
Пташина лопотіла зграя.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Алла Грабинська (1947) /
Проза
«САМОТНІСТЬ»
Моторошно. Глупа ніч опустилася на місто. Ліхтарі, від яких падало примарливе світло, і хоч якось відганяло отой липкий страх, загасли. Їй залишалося тільки молитися, щоби вгамувати в собі цей страх. Молитись доти, поки тяжкий, тривожний сон не зажене її у забуття. Але те забуття приходило не завжди.
Звали її Софією Михайлівною. Було їй років сімдесят п'ять, а виглядала вона набагато старшою. Хвороба не прикрашає людину. Вдень ледве пересувалася стара по своїй маленький квартирці, тремтячими руками готувала собі вівсяні пластівці, що раз на тиждень приносила їй миловидна жіночка з комітету соціального забезпечення. Вона чекала її приходу, як визволення від того страху. Крім неї стареньку ніхто не навідував.. Коли наближався день її приходу, Софія Михайлівна робилась жвавішою і отой страх, померти самотньо, відступав. Її не лякала сама смерть. З нею вона вже давно домовилась з того самого дня, коли дізналась про свій діагноз. Її страхало те давнє видіння. Тоді вона була зовсім молоденька вчителька. Жила в своєму рідному місті у багатоповерховому будинку, що здалеку нагадував величезний вулик, в якому за перегородками тіснилися маленькі щільники-квартири, в яких жили чужі одні одним люди. За стіною її квартири мешкав старенький одинокий дідусь. Крізь тонкі стіни вона чула, як по ночах старий заходився тяжким кашлем. Як дратував її той кашель! Потім стало тихо. Дідусь перестав кашляти і вона полегшено зітхнула: «Слава богу, що старий шкарбун перестав будити по-ночах своїм диким кашлем!» А потім той сморід, той жахливий сморід, який, здається, увібрали в себе навіть стіни… Тоді усі сусіди бідкалися і картали себе, за те що зачерствіли і не помічали навколо себе нікого.
Пройшло багато років. Все забулося. І раптом, життя повернулося до неї своєю чорною стороною. Все, що було їй найдорожче зруйнувалося в одну мить.
Дев'яності роки були для багатьох тяжкими. Особливо дісталося інтелігенції. Багато хто залишився без роботи. Ледве тягла вона з сином на свою вчительську пенсію. Син змучений безкінечними пошуками роботи, вирішив зайнятися бізнесом. А звідки ж взяти гроші на той бізнес? Прийшлося закласти квартиру… То був найстрашніший день у її житті.
Немає більшого горя ніж те, коли матір ховає свою єдину дитину! А вона перенесла і це! Потім її викинули із власної квартири. Півроку тинялася вона по своїх колишніх учнях. Та видно Бог змилувався над нею. Тут у цьому містечку, де тепер мешкала старенька, померла її далека родичка і свою квартирку заповіла їй. Попрощалася Софія Михайлівна зі своїм рідним містом, з найдорожчою у світі могилкою і поїхала у чужу сторону. Та хіба може старе дерево прижитися у чужій землі? Так і вона. З кожним днем усе більше і більше чахла. А по-ночах з глибини пам'яті виринав давній образ дідуся, що тяжко кашляв і згинув забутий усіма, неначе викинута непотрібна нікому річ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«САМОТНІСТЬ»
Моторошно. Глупа ніч опустилася на місто. Ліхтарі, від яких падало примарливе світло, і хоч якось відганяло отой липкий страх, загасли. Їй залишалося тільки молитися, щоби вгамувати в собі цей страх. Молитись доти, поки тяжкий, тривожний сон не зажене її у забуття. Але те забуття приходило не завжди.
Звали її Софією Михайлівною. Було їй років сімдесят п'ять, а виглядала вона набагато старшою. Хвороба не прикрашає людину. Вдень ледве пересувалася стара по своїй маленький квартирці, тремтячими руками готувала собі вівсяні пластівці, що раз на тиждень приносила їй миловидна жіночка з комітету соціального забезпечення. Вона чекала її приходу, як визволення від того страху. Крім неї стареньку ніхто не навідував.. Коли наближався день її приходу, Софія Михайлівна робилась жвавішою і отой страх, померти самотньо, відступав. Її не лякала сама смерть. З нею вона вже давно домовилась з того самого дня, коли дізналась про свій діагноз. Її страхало те давнє видіння. Тоді вона була зовсім молоденька вчителька. Жила в своєму рідному місті у багатоповерховому будинку, що здалеку нагадував величезний вулик, в якому за перегородками тіснилися маленькі щільники-квартири, в яких жили чужі одні одним люди. За стіною її квартири мешкав старенький одинокий дідусь. Крізь тонкі стіни вона чула, як по ночах старий заходився тяжким кашлем. Як дратував її той кашель! Потім стало тихо. Дідусь перестав кашляти і вона полегшено зітхнула: «Слава богу, що старий шкарбун перестав будити по-ночах своїм диким кашлем!» А потім той сморід, той жахливий сморід, який, здається, увібрали в себе навіть стіни… Тоді усі сусіди бідкалися і картали себе, за те що зачерствіли і не помічали навколо себе нікого.
Пройшло багато років. Все забулося. І раптом, життя повернулося до неї своєю чорною стороною. Все, що було їй найдорожче зруйнувалося в одну мить.
Дев'яності роки були для багатьох тяжкими. Особливо дісталося інтелігенції. Багато хто залишився без роботи. Ледве тягла вона з сином на свою вчительську пенсію. Син змучений безкінечними пошуками роботи, вирішив зайнятися бізнесом. А звідки ж взяти гроші на той бізнес? Прийшлося закласти квартиру… То був найстрашніший день у її житті.
Немає більшого горя ніж те, коли матір ховає свою єдину дитину! А вона перенесла і це! Потім її викинули із власної квартири. Півроку тинялася вона по своїх колишніх учнях. Та видно Бог змилувався над нею. Тут у цьому містечку, де тепер мешкала старенька, померла її далека родичка і свою квартирку заповіла їй. Попрощалася Софія Михайлівна зі своїм рідним містом, з найдорожчою у світі могилкою і поїхала у чужу сторону. Та хіба може старе дерево прижитися у чужій землі? Так і вона. З кожним днем усе більше і більше чахла. А по-ночах з глибини пам'яті виринав давній образ дідуся, що тяжко кашляв і згинув забутий усіма, неначе викинута непотрібна нікому річ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
