ПОРАЗКА СЕННАХЕРІБА

Ассирієць явивсь, наче вовк до кошар,
Й з ним когорт його золота й пурпуру жар;
Й від списів їх сіяння вночі звідусіль,
Мов від зір галілейских у дзеркалі хвиль.

Наче листя дібров в росах літа й теплі --
Так вони красувались в вечірній імлі;
Наче листя дібров на осінніх вітрах --
Вранці так вже лежали, повергнуті в прах.

Це спустивсь ангел смерті до них з вишніх сфер
І в обличчя дихнув їм, як крила простер;
Й сон мертвецький торкнувсь їх застиглих повік,
Й, раз тріпнувшись, серця їх завмерли навік.

Й глянь, он там кінь, розширивши ніздрі, лежить,
Та вже буйство гордині із них не пашить;
Й, наче бризки холодні на скелях морських,
Передсмертна так піна біліє на них.

Й поряд вершник його розпластавсь на землі,
Й вже в іржі його лати й роса на чолі;
Й наче пустка -- намет, стяг самотньо стримить,
І не здійнятий спис, і труба не сурмить.

І Ассирії вдів плач над світом здійнявсь,
Й храм Ваала від ідолів спішно звільнявсь;
І язичницький люд, хто в бою не поліг,
У сіянні Господнім розтанув, як сніг.

ВАЛТАСАРУ

О Валтасаре! Ти з юрбою
Шукаєш втіх знов у вині.
Глянь! Вже горять перед тобою
Слова зловісні на стіні.
Царі ж були й більш видатні,
Та не уникли кари й смерті;
А ти грішив і ночі, й дні --
Чи ж це не вість, що маєш вмерти?

Зірви з чола вінок, де рози, --
Їх сивиною не ганьби;
Не вернеш юності -- то ж сльози
Не лий в благаннях і мольбі;
Тьмяніють всі твої скарби
Й тавро презирства їм не стерти;
Щоб не кляли тебе й раби --
В героїв вчись достойно вмерти.

На долі терезах неждано,
Й легким занадто, опинивсь;
Душа твоя зів'яла рано
Й сам в прах земний перетворивсь --
Вже посміховищем зробивсь.
То ж сльози лий хоча б тепер ти,
Що взагалі на світ з'явивсь,
Не здатний править, жить чи вмерти.

БІЛЯ ВОД ВАВИЛОНСЬКИХ

Ми в сльозах біля вод Вавилону
Сиділи й нам день той згадавсь,
Як злий ворог зім'яв оборону
Й наш Єрусалим гордий здавсь,
Й вам -- о! -- дочки його, звук прокльону
Й вигнання гіркий хліб діставсь!

Й коли в смутку на річку дивились,
Як вільно текла внизу там,
Грать звеліли нам -- та чи б згодились
Й на мить радість дать ворогам?
Якби арфу взять знов спокусились --
Хай краще б рука всохла нам!

На вербі хай та арфа дрімає
Й о, Єрусалиме, сповна --
Хоч вже слави твоєї й немає --
Її збереже нам вона,
Й хай загарбника спів не приймає
В тони свої ніжні струна!

СТАНСИ

З дочок Вроди всіх з тобою
Не зрівнятись ні одній
Й, музика мов над водою,
Мені голос ніжний твій;
Й такі чари в собі має,
Що і море задрімає,
Й лиш хитаються ледь в штилі,
Тихо зблискуючи, хвилі.

Й сяйво місяця вже всюди --
Спалахне і в глибині
Вод, чиї здіймуться груди,
Мов дитячі, ніжно в сні.
Й дух в розлуці так з журбою,
Як любуюсь я тобою,
Повний ніжністю й привітом,
Мов дрімотне море літом.

* * *

Прощай! Як небо всі бере
Молитви й сповнює колись --
Й моя в повітрі не замре
Й твоє ім'я здійме у вись.
Просить, зітхать, ридать дарма:
Чи щось це змінить? Буде хай,
Що й у сльозі того нема,
У слові цім: -- Прощай! Прощай!

Вже й сліз нема, й уста німі,
Хоч від страждань не продихнуть,
Що будяться в ночей пітьмі,
Бо туга не дає заснуть.
Все ж нарікань в душі нема,
Хоч там ще пристрасть і відчай;
Кохання -- й те було дарма:
Й лиш це взамін: -- Прощай! Прощай!

ТОМАСУ МУРУ

Поки що мій човен дома,
Та буть в морі кораблю;
То ж, перш ніж відчалю, Томе,
За твоє здоров'я п'ю.

Друзям шлю своє зітхання
Й усміхаюсь ворогам;
Поки ніч ця не остання --
Долі гнуть себе не дам.

Хай бушують хвилі в морі --
Легко я по них пройду;
Хай в пустелі неозорій --
Й там криницю я знайду.

А на висохлу натраплю,
Що вже лиш краплина в ній --
Випив би й останню краплю
Я за тебе, друже мій.

Слово це вже більш вагоме,
Свячене в воді й вині:
За твоє здоров'я, Томе!
Мир тобі і мир мені!

НА СМЕРТЬ ДЖОНА КІТСА

Хто вбив Джона Кітса?
"Я, -- промовив журнал, --
Хоч і раз на квартал,
Та цим можу гордиться."

Хто слав в нього стріли?
"Мілмен, Сауті й Борроу --
Віддубасять здорово
Всіх, кого б не стріли."

ЕПІТАФІЯ ВІЛЬЯМУ ПІТТУ

Тут, під плитою цією,
Ліг той, хто встиг пастві
Набриднути лжою своєю
Й вже ложе має в Аббатстві.

СОНЕТ ДО ДЖЕНЕРВИ

Твій лик блідий від дум, не від печалі,
Й так люб мені він, що якби колись
Рум'янцем роз ці щоки налились --
Я б прагнув, щоб і рози білі стали;
Й щоб очі ці не блиск холодний слали
Моїм, а так, як звеселяє вись
Веселка, де всі кольори сплелись, --
Щоб ласка і тепло їх осявали.
Й хоч довгі й темні заслоняють вії,
Та ніжності душі їм не затьмить,
Що всім, мов серафим, дає надію,
Хоч сам скорбот не відає й на мить.
Й такий в тобі чар, що благоговію
Ще більш, але й не можу не любить.

СОНЕТ ДО ОЗЕРА ЛЕМАН

Руссо, Вольтер, де Сталь, наш Гіббон -- ймення,
Леман, достойні берегів твоїх
Й ти житимеш в віках у славі їх --
Не дасть уже подібних сьогодення.
Втішала їх чарівність небуденна
Цих вод -- й від цього нам ще більше втіх:
Стають так вже священними для всіх
Й руїни, як торкалась їх блаженна
Рука героя. Завдяки тобі,
Краси оазо, коли споглядаєм
Твої прозорі води голубі, --
В вітрів бринінні запал їх вчуваєм,
Безсмертним спадком гордимось в собі
Й так явно подих слави відчуваєм.

СОНЕТ ШІЛЬОНУ

Дух вічний думки, що не зна оков,
Свободо! Найяскравіш ти сяйнеш
В тюрмі похмурій, бо в серцях живеш,
Що їх до тебе приверта любов.
Й коли твої сини в кайданах знов
За мурами, де сирість і пітьма,
Приреченості в муках їх нема --
Геройством їх люд рабство вже зборов.
Шільоне! Святість і в тобі не вмре
З тих пір, як Бонівар настил топтав
Холодний твій -- його сліди вбере
Він так, немов би камінь дерном став;
І їх уже повік ніхто не стре --
Бо зов це, що з тиранства Богу слав.

З ПОЕМИ "ПАЛОМНИЦТВО ЧАЙЛЬД ГАРОЛЬДА"

Прощай, прощай! Вже вдалині
Мій рідний берег зник;
Зітхання вітру, й буруни,
Й морської чайки крик.
Пливем за сонцем, що між хвиль
Вже біг спиняє свій.
Прощай же й дню, спіши в постіль;
Добраніч, краю мій!

Годин лиш кілька -- й осія
Знов сонце небокрай;
Побачу море вранці я,
Але не отчий край.
Мій дім -- за пустку йому стать,
Й вогню в нім не горіть,
Й двору бур'яном заростать,
Й вить псу біля воріт.

СОНЦЕ НЕСПЛЯЧИХ

Несплячих сонце! Смутності зоре!
Блиск, повний сліз, твій вдалині замре
В пітьмі, яку тобі не розігнать:
Це -- мов минулу радість споминать.

З далеких днів сяйне вона на мить,
Та блиск її не здатен вже зігріть;
Нічна печаль в цім промені сумнім:
Ясний -- та даль і холод які в нім!

СПОМИН

Це все! -- В майбутнім для мене
Надії промінь чи ж сяйне?
Короткі щастя дні усе ж:
Тремчу під вітром злим зими,
Життя світанок мій в пітьмі;
Любов, надія, радість -- де ж?
То хай би зник і спомин теж!

* * *

В душі пітьма -- скоріш торкнись
Струн арфи, що їм ще радію,
І ніжно пальцями пройдись
По них: їх співом біль розвію.
Як в серці цім є ще надія --
Ввіллє знов звук цей в нього чар;
Як є сльоза ще на цих віях --
Впаде й думок остудить жар.

В струні хай пристрасть, шал бринить,
Щоб не веселощів це звуки
Були: вже сльози не спинить,
Бо розірветься серце з муки;
Відчай в нім довгих днів розлуки
Й безсонні ночі -- німувать;
Й тепер чекає лиш спонуки,
Щоб розірватись -- чи співать.

* * *

О, вже більше не бродити
Нам опівночі в полях,
Хоч в душі жага любити
Й місяць знов осяяв шлях.

Піхви меч переживе
І душа бентежні груди;
До спочинку серце зве,
То й любові хай він буде.

І хоча ніч, щоб любити,
Й осяйнувсь молочно шлях --
Вже нам більше не бродити
В сяйві місяця в полях.

* * *

Коли ми розстались
В сльозах і мовчанні,
Серця настраждались
Й навік вже печальні.
Щока твоя стала,
Мов лід -- й такі ж губи:
Ця мить віщувала
Майбутні всі згуби.

Нічних рос волога
Мій лоб оросила --
Немов засторога,
Що відчай звістила.
Ти клятви зламала,
Щоб інші мать блага,
Й хула за це впала
На тебе й зневага.

Для мене цей поголос --
Дзвін похоронний;
Тремчу, бо те сповнилось,
В чім безборонний.
Що знав я, не відать
Тим, хто це вітає;
Хотів би повідать --
Та слів не хватає.

Таємно ми стрілись
І мовчки розстались --
Та як нажурились
Серця й настраждались!
Й коли б нам послала
Знов доля стрічання, --
Що ти б з того мала?
Лиш сльози й мовчання.

* * *

Вона в красі йде, що в пітьмі
Розлита, в зоряних ночах,
Й все краще з тіні й світла ми
Стрічаєм знов в її очах:
Без цього блиску в сяйв каймі
Й день найясніший би зачах.

Ще б тінь -- і вже б, як не було,
Принаймні половини чар
З пасм, що як ворона крило;
Й рум'янцю вже б не той був жар,
Й не осявав би так чоло
Високих помислів ліхтар.

Й на цій щоці й на згині брів
Все в ній про ніжність промовля,
Й ця посмішка, яка й без слів
В печалі й смутку звеселя;
Й душа, що мир би в ній лиш зрів;
Й любов лиш серце виявля.

РЯДКИ, ЗАПИСАНІ В АЛЬБОМ НА МАЛЬТІ

Як напис на плиті могильній
Спиняє погляд мандрівця,
Колись твій зір меланхолійний
Привабить так сторінка ця.

Й коли ім'я це прочитаєш
Ти в суєті прийдешніх днів,
То, може, знов мене згадаєш,
Що тут я серце схоронив.