СОНЕТ ДО ДЖЕНЕРВИ

Твій лик блідий від дум, не від печалі,
Й так люб мені він, що якби колись
Рум'янцем роз ці щоки налились --
Я б прагнув, щоб і рози білі стали;
Й щоб очі ці не блиск холодний слали
Моїм, а так, як звеселяє вись
Веселка, де всі кольори сплелись, --
Щоб ласка і тепло їх осявали.
Й хоч довгі й темні заслоняють вії,
Та ніжності душі їм не затьмить,
Що всім, мов серафим, дає надію,
Хоч сам скорбот не відає й на мить.
Й такий в тобі чар, що благоговію
Ще більш, але й не можу не любить.

СОНЕТ ДО ОЗЕРА ЛЕМАН

Руссо, Вольтер, де Сталь, наш Гіббон -- ймення,
Леман, достойні берегів твоїх
Й ти житимеш в віках у славі їх --
Не дасть уже подібних сьогодення.
Втішала їх чарівність небуденна
Цих вод -- й від цього нам ще більше втіх:
Стають так вже священними для всіх
Й руїни, як торкалась їх блаженна
Рука героя. Завдяки тобі,
Краси оазо, коли споглядаєм
Твої прозорі води голубі, --
В вітрів бринінні запал їх вчуваєм,
Безсмертним спадком гордимось в собі
Й так явно подих слави відчуваєм.

СОНЕТ ШІЛЬОНУ

Дух вічний думки, що не зна оков,
Свободо! Найяскравіш ти сяйнеш
В тюрмі похмурій, бо в серцях живеш,
Що їх до тебе приверта любов.
Й коли твої сини в кайданах знов
За мурами, де сирість і пітьма,
Приреченості в муках їх нема --
Геройством їх люд рабство вже зборов.
Шільоне! Святість і в тобі не вмре
З тих пір, як Бонівар настил топтав
Холодний твій -- його сліди вбере
Він так, немов би камінь дерном став;
І їх уже повік ніхто не стре --
Бо зов це, що з тиранства Богу слав.