З ПОЕМИ "ПАЛОМНИЦТВО ЧАЙЛЬД ГАРОЛЬДА"

Прощай, прощай! Вже вдалині
Мій рідний берег зник;
Зітхання вітру, й буруни,
Й морської чайки крик.
Пливем за сонцем, що між хвиль
Вже біг спиняє свій.
Прощай же й дню, спіши в постіль;
Добраніч, краю мій!

Годин лиш кілька -- й осія
Знов сонце небокрай;
Побачу море вранці я,
Але не отчий край.
Мій дім -- за пустку йому стать,
Й вогню в нім не горіть,
Й двору бур'яном заростать,
Й вить псу біля воріт.

СОНЦЕ НЕСПЛЯЧИХ

Несплячих сонце! Смутності зоре!
Блиск, повний сліз, твій вдалині замре
В пітьмі, яку тобі не розігнать:
Це -- мов минулу радість споминать.

З далеких днів сяйне вона на мить,
Та блиск її не здатен вже зігріть;
Нічна печаль в цім промені сумнім:
Ясний -- та даль і холод які в нім!

СПОМИН

Це все! -- В майбутнім для мене
Надії промінь чи ж сяйне?
Короткі щастя дні усе ж:
Тремчу під вітром злим зими,
Життя світанок мій в пітьмі;
Любов, надія, радість -- де ж?
То хай би зник і спомин теж!

* * *

В душі пітьма -- скоріш торкнись
Струн арфи, що їм ще радію,
І ніжно пальцями пройдись
По них: їх співом біль розвію.
Як в серці цім є ще надія --
Ввіллє знов звук цей в нього чар;
Як є сльоза ще на цих віях --
Впаде й думок остудить жар.

В струні хай пристрасть, шал бринить,
Щоб не веселощів це звуки
Були: вже сльози не спинить,
Бо розірветься серце з муки;
Відчай в нім довгих днів розлуки
Й безсонні ночі -- німувать;
Й тепер чекає лиш спонуки,
Щоб розірватись -- чи співать.