* * *

О, вже більше не бродити
Нам опівночі в полях,
Хоч в душі жага любити
Й місяць знов осяяв шлях.

Піхви меч переживе
І душа бентежні груди;
До спочинку серце зве,
То й любові хай він буде.

І хоча ніч, щоб любити,
Й осяйнувсь молочно шлях --
Вже нам більше не бродити
В сяйві місяця в полях.

* * *

Коли ми розстались
В сльозах і мовчанні,
Серця настраждались
Й навік вже печальні.
Щока твоя стала,
Мов лід -- й такі ж губи:
Ця мить віщувала
Майбутні всі згуби.

Нічних рос волога
Мій лоб оросила --
Немов засторога,
Що відчай звістила.
Ти клятви зламала,
Щоб інші мать блага,
Й хула за це впала
На тебе й зневага.

Для мене цей поголос --
Дзвін похоронний;
Тремчу, бо те сповнилось,
В чім безборонний.
Що знав я, не відать
Тим, хто це вітає;
Хотів би повідать --
Та слів не хватає.

Таємно ми стрілись
І мовчки розстались --
Та як нажурились
Серця й настраждались!
Й коли б нам послала
Знов доля стрічання, --
Що ти б з того мала?
Лиш сльози й мовчання.

* * *

Вона в красі йде, що в пітьмі
Розлита, в зоряних ночах,
Й все краще з тіні й світла ми
Стрічаєм знов в її очах:
Без цього блиску в сяйв каймі
Й день найясніший би зачах.

Ще б тінь -- і вже б, як не було,
Принаймні половини чар
З пасм, що як ворона крило;
Й рум'янцю вже б не той був жар,
Й не осявав би так чоло
Високих помислів ліхтар.

Й на цій щоці й на згині брів
Все в ній про ніжність промовля,
Й ця посмішка, яка й без слів
В печалі й смутку звеселя;
Й душа, що мир би в ній лиш зрів;
Й любов лиш серце виявля.

РЯДКИ, ЗАПИСАНІ В АЛЬБОМ НА МАЛЬТІ

Як напис на плиті могильній
Спиняє погляд мандрівця,
Колись твій зір меланхолійний
Привабить так сторінка ця.

Й коли ім'я це прочитаєш
Ти в суєті прийдешніх днів,
То, може, знов мене згадаєш,
Що тут я серце схоронив.