1.
Вашингтон. Весна. Синє небо.
Оптимізм перехожих облич.
І, здавалось, чого б ще треба,
Та вкраїнців мільйон кинув клич-

Зведемо монумент Тарасу
Хай шанує його Новий Світ,
Хай народам Америк і Азії
Принесе Кобзар "Заповіт".

Як задумалось, так і сталось-
Над найкращим централь-авеню
Гордо постать у небо здійнялась.
В думці й я тут чоло клоню.

В далині від нашого дому
Індіанець із Андських гір
Й негр читає "Кобзар" малому.
Не повіриш? А ти повір.

І щезають расизму окови,
Мури гетто спадають в сміття,
І хоч повнять ефір різні мови,
Вільне всім настає буття.

І Шевченкові внуки тут мають
Свої школи, ліцеї, церкви,
Інститути, коледжі тримають,
Те не мають вкраїнці Москви.

Велич духу, ідея свободи
По планеті Тарасова йде,
В майбуття провадить народи,
Свою правду знайти веде.

2.
Третій Рим. Москва. Як завгодно,
Чи Великий, мовляв, Вавилон.
Тут пророчій вклонитись безодні
Від життя я отримав талон.

Кат червоний звелів встановити
Тобі пам'ятник з радим лицем,
Та не вдалось усмішки звити,-
Вийшов гнів під фальшивим різцем.

То ж усмішка твоя не стрічала
Земляків, котрих гнали в Сибір,
В мерзлоті їм кінець призначали.
Не повіриш? А ти повір.

То ж усмішка не посилала
Твоїх внуків на війни чужі,
І лиш горстка героїв встала
Освятити за волю ножі.

То ж усмішка не проваджала
Наркомголоду ревних катюг
На Вкраїну з отруєним жалом
Дітовбивців і партбандюг.

Що ж рабів мовчазних примусить
Твій, пророче, розвіяти сум,
Заспокоїть змучену душу,
Прожене темноту тяжких дум?

Доки ж будуть гетьмани -сміття
Зустрічати очей твоїх гнів,
Чи скінчиться ганьба в цім столітті,
Осуд щезне до них з-під брів?

3.
Київ. Осінь. Падає листя.
У граніт запитання шлю.
Я дивлюсь тобі в очі зблизька
І думки твої мов ловлю.

Твій пронизує погляд землю,
Палить листя гнівний взір,
Що зробили нащадки мерзенні-
Не повіриш! А ти повір.

Чи подумав би ти, Тарасе,
Що народ твій так низько впав?
Він, пророче /хрестися три рази/,
За гетьманів злодюг обрав.

Край розрухи, шалені злидні,
Жебраків всюди плач з дітьми,
А гетьмани п'яні з жидами
Бенкетують, мов в час чуми.

Все розкрали, народній волі
Вже до горла приставили ніж,
Залишилось продати землю,
По якій ти ходив босоніж.

Ось і маємо "те, що маєм",
Запустіння, розбиті ночви,
Курс із гіршого в гірше тримаєм,
Кожен другий бажа булави.

То ж вкажи нам стежу, Тарасе,
І в уста вклади каяття,
Щоб народ не пропав завчасу,
Збудував собі краще життя.
2001

Оранжеве сідало сонце
Й між скелями, як крізь віконце,
Мигтіло в очі, мов жар-птиця
Михальді - молодій цариці.

За царським скакуном красуні,
Долаючи піщані дюни,
Плівся поволі караван
Й мав за маяк її тюрбан**.

Стомилися мандрівні люди,
Причахли коні і верблюди.
У світло-синій висоті
Піднявся місяць в самоті.

В час першої зорі на небі,
Пройшовши дюни гострий гребінь,
Внизу побачили одразу
Чудову пальмову оазу.

Нікого спереду не чуть,
Й вони продовжили свій путь
До бистрого ріки потоку,
Що милував цариці око.

Вечірний молодик вгорі
Всміхавсь лукаво до зорі,
В стрімкій виблискував ріці,
Мов сипав перли-камінці.

Пашіло в спину, наче з пічки,
Темнів оази рідколіс,
І звав до себе струмінь річки,
Немов велику тайну ніс.

А далі поперек струмка
Дубова кладка нелегка
Обидва береги єднала,
Та щось царицю не пускало.

Враз перед кладкою-містком
Раптово щось коня спинило,
Михальді дух перехопило.
Й видіння у очах проплило:

Немов далеко на узгір'ї
Місток отой як хрест стояв,
І Син Людський в вінці терновім
За людський рід на нім страждав.

Аж спам'яталась, як лежала
Вже довго перед тим містком,
Хрестом упавши вниз лицем
І ревно плакала - ридала.

З пустелі жаровій дихнув,
Немов у душу зазирнув.
І нагадав про путь-дорогу
До храму істинного Бога.

Михальда міст поцілувала,
Коня гнідого осідлала.
Свій жестом караван підняла.
Минула кладку й вбрід пішла

В Єрусалим до Соломона,
Дари цареві дарувати.
І мудрі Соломона речі
Почуть й про кладку***розказати.
* Сибілла - (арабськ.) пророчиця ** Тюрбан - ошатний жіночий головний убір
в деяких народів Азії.***Ця кладка через кілька століть стане хрестом розп'яття.
2009

За перського й мідійського владики.
За Ксеркса - імператора, давно,
Зібрали на бенкет князів великих.
Де подавали в золоті вино.

Казкової краси там полотнища
Тримались на вісонових шнурках,
На срібних і на золотих стовпищах
І відбивались в дзеркалах-плитках.

А на підлогах, з плиток мармурових,
Із срібла-злота в ложах дорогих -
Князі у самоцвітах кольорових,
И народ простий з великих до малих.

Бенкетували в Сузах вже з півроку,
І прославляли перського царя,
Іще не бачило такого око,
З тих пір, як твердь існує і моря.

Коли ж цареві звеселилось серце,
Він дав наказ послати за Вашті,
Царицею, то жінка була «з перцем»,
Немолода, та вельми в красоті,

Щоб показати всім князям й народу.
Вона ж його не чула вже тепла
Давно. То ж відповіла в нагороду –
На царський виклик взяла й не прийшла.

Тут охопила Ксеркса дика лютість.
Із гніву того він Вашті прогнав.
Князі ж порадили йому натомість,
Щоби царицю собі іншу взяв.

І ось дівчат вродливих в Сузи кличуть,
Щоб вибрав собі Ксеркс із них одну,
Та ж, що найкраща станом буде й личком,
Владиці Ксерксу піде за жону.

В ту пору жив собі у Сузах в замку
Один з юдеїв йменням Мордехай
Й взяв за дочку сирітку-полонянку
Естер, племінницю, вродливу вкрай.

Так доля обернулась в сиротини,
Що з всіх дівчат лише її одну
За красоту із бідної хатини
Взяли в палати Ксерксу за жону.

Тих днів князь Гаман був у
славі в Ксеркса,
Лиш Мордехай не бив йому чолом,
То ж за зневагу захотів він смерті
Усім юдеям й жив у серці з злом.

Є серед нас народ, — промовив Гаман, —
Який вчинив тут тяжкую вину,
І щоб не стало вже його між нами,
Я десять тисяч віддаю в казну.

Тож вигубити дав усіх юдеїв.
І розіслав у всі міста листи
Князям владика Ксеркс, зять Мордехая,
Почать сказав з приходом темноти.

Естер від дядька це лише почула,
Три дні веліла землякам постить.
Сама ж пішла до Ксеркса у палати
Двох з Гаманом у гості попросить.

Цей князь задумав винищить народ мій, -
Естер сказала Ксерксу, —- то ж нехай
Я першою загину, дорогий мій,
А другим згине дядько Мордехай.

Той Мордехай, що взнав про підлу змову
Тебе убити, й тих убивць розкрив.
Це Ксерксу мало не відняло мову -
Листами жах він був би натворив.

Розлютивсь цар і наказав скарати
Лихого Гамана із родом його всім.
Естер вдалось юдеїв врятувати,
Відтоді свято зветься в них Пурім.
***
О, як страждаєш, наша Україно,
Від Гаманів., що правлять в нас тепер,
Прийди ж скоріш, новітня Роксолано,
Врятуй вкраїнців, о нова Естер!
2003

Хвилина на зупинці біля церкви,
І ця розмова чотирьох очей
Мені назавжди вкрала спокій серця,
Лишивши біль стривожених ночей.

Ви їхали в трамваї, що навпроти
Моєму йшов. Це було навесні.
Чарівна і коротка наша зустріч
Тривала мить і зникла, ніби в сні.

Ви усміхались і немов шептали,
Немов питали мовчки- це любов?
Немов знайомі були й розставались,
Щоб вже ніколи не зустрітись знов.

І очі відчували цю розлуку,
Плекав взаємний погляд цю любов,
Обоє зносили мовчання муку,
Ми лиш дивились. Ваш трамвай ішов.

Я слухав тихий перстук трамваю,
Не міг очей відвести ні на мить,
Одне лиш слово вимовляв - кохаю,
Та ви не знали, як мене болить

Те почуття, що вам не міг сказати,
Той стан душі- і щастя, і жалю,
Той поклик- без надії покохати,
І не могти промовити- люблю.

Ви наче сон розтали на світанні,
Неначе привид ніжний, чарівний,
Неначе перший сніг розтанув, ранній,
Щоб я кохав щасливий і сумний.

Трамвай пішов, лишив на площі церкву,
Лиш образ ваш в моїх очах стояв,
За вас молився ні живий, ні мертвий,
В дорогу тричі вас благословляв.

Поплівся в дім, як у сумну пустелю,
Прийшов, неначе в інший світ попав,
В руках тримав палітру акварелі
І образ ваш чарівний малював.

На вишиванці райдужне намисто,
Прекрасні лінії дівочих рук,
Чорняві коси, очі променисті,
Ті очі, що завдали стільки мук.

Пройшла зима і промайнуло літо,
Я вас шукав усюди, та дарма.
В лікарні трапилось мені хворіти,
Де знов побачив вас. То йшла зима.

Коли Шевченків Гай покрився інеєм,
Лежав в операційній на столі,
Я називав вас вашим власним іменем,
Яке вгадав в любовному хмелі.

Яке земне і неземне водночас,
Із всіх воно єдине на землі,
Мені його сказали ваші очі-
Чарівне й загадкове- Наталі.

Ви у пов'язці. Очі ж усміхались,
Впізнав тоді я вас в єдину мить.
Мене ви від недуги лікували,
Та від кохання не могли зцілить.

А потім зникли, так як появились,
І знов збудили приспану любов.
У дальній світ несли кохання крила
Мене, та там вас знову не знайшов.

Я часто в снах вас бачив в тім трамваї,
Ви мов виходили мене стрічать,
Мов купував улюблені конвалії,
А в серці ніс розлуки злу печать...
* * *
Вже пролетіло три десятки весен.
Я повертаюсь в Львів, де храм стоїть,
На ту зупинку, де старезний ясен,
В Шевченків Гай, що листям шелестить.

Де лист летить в осінній каруселі,
Моя ж бо доля- лист лиш цілувать,
Ваш образ сполядати в акварелі,
Бо вас саму не дала доля знать.

Якби ж то знав, за що страждав на площі,
Не в той, мабуть, вас шлях благословляв,
Не випрошу собі ніколи прощі,
Що втратив вас тоді... Якби ж то знав...
/Морейра-да-Майя, Португалія, 2003р. /

І полотно з замученого Сина
Її найпершої і любої дитини
Марія розстелила на столі.
Кровавий терня слід на милому чолі
І ран сліди перевертали душу,
Зніміле тіло не могла вже зрушить
В тяжкій самотності, і лиш в думках
Летіла чайкою по всіх Його роках
І їх на полотні мов розстеляла.
Вже стільки сліз гірких пролляла,
І очі в того полотна питали -
Чи так маленьким пестила-плекала,
А чи дарма від Ірода втікала
Ночами по пустелях у Ашшур?
І голосила вранці й перед сном,
Й так засинала з ним ,з тим полотном,
І снились їй Його дитячі роки,
І Вифлеємський хлів ,і перші кроки,
Малого милого Ісуса-немовляти.
-За що,о люде,Син мій розіп'ятий?
Нікому ж на дорозі не стояв.
Чи лиш за те,мабуть,що Сином Бога
Себе жорстокому Пилатові назвав,
Але ж хіба усе не так було?
Та ж Йосип знав своє лиш ремесло,
І в праведності виросла небога.
Не знала до пологів ще нікого,
Їй Ангел білим сяйвом засвітив,
Про те Дитятко Боже сповістив
Її,благословенну між жінками,
Ще юну,тими давніми роками...
І заяснів багрянець на Сіоні,
І зорі зникли в полум'ї червонім
Зі сходом сонця.Й голоси людей
Почулись.І тулила до грудей
Вже не Його,дитя-Ісуса,що наснився,
Поглянувши нехотячи в вікно,
Поцілувала теє полотно
У промінцях ранкової зірниці
Те полотно,Святую Плащаницю.
*****
На полотно святеє жовто-синє
І гілочку червоної калини
Дивлюсь не на своїй старій стіні,
Далеко у чужинській стороні,
Й здається одинокому мені,
Що синій колір - рідний небозвід,
Що покриває наш козацький рід,
А колір жовтий - ярая пшениця,
З калиною,мов тая Плащаниця,
І я німію,і молюсь,молюсь
За праведників,що лягли за волю,
За грішників,за їхню тяжку долю,
Й питаю сам себе, - за що
Ти,земле рідна, кров'ю так полита,
Рабів так рясно плодиш посполитих,
Героїв - лиш одного-двох на еру
Таких,як наш Шевченко і Бандера,
І в Господа все пробую питати-
За що,народе мій,ти розіп'ятий?
Нікому ж на дорозі не стояв,
Чужих земель,скарбів чужих не крав,
Дітей чужих в ясир не полонив,
Коліна перед Господом клонив,
І голодом чужинців не морив...
І там,де Первозванний окропив
Печерський пагорб,дзвін Господній плив
Над водами цілющого Славути,
Й полегшував рабам їх тяжкі пута.
І я в думках вже там.І уві сні
На найшвидкішому арабськім скакуні
Вже мчу,щоб раз ще довелось мені
Торкнутись пальцями до колосків пшениці,
І цілувати землю-плащаницю.

Мої емігрантські зошити (Португалія)


2009