Хвилина на зупинці біля церкви,
І ця розмова чотирьох очей
Мені назавжди вкрала спокій серця,
Лишивши біль стривожених ночей.

Ви їхали в трамваї, що навпроти
Моєму йшов. Це було навесні.
Чарівна і коротка наша зустріч
Тривала мить і зникла, ніби в сні.

Ви усміхались і немов шептали,
Немов питали мовчки- це любов?
Немов знайомі були й розставались,
Щоб вже ніколи не зустрітись знов.

І очі відчували цю розлуку,
Плекав взаємний погляд цю любов,
Обоє зносили мовчання муку,
Ми лиш дивились. Ваш трамвай ішов.

Я слухав тихий перстук трамваю,
Не міг очей відвести ні на мить,
Одне лиш слово вимовляв - кохаю,
Та ви не знали, як мене болить

Те почуття, що вам не міг сказати,
Той стан душі- і щастя, і жалю,
Той поклик- без надії покохати,
І не могти промовити- люблю.

Ви наче сон розтали на світанні,
Неначе привид ніжний, чарівний,
Неначе перший сніг розтанув, ранній,
Щоб я кохав щасливий і сумний.

Трамвай пішов, лишив на площі церкву,
Лиш образ ваш в моїх очах стояв,
За вас молився ні живий, ні мертвий,
В дорогу тричі вас благословляв.

Поплівся в дім, як у сумну пустелю,
Прийшов, неначе в інший світ попав,
В руках тримав палітру акварелі
І образ ваш чарівний малював.

На вишиванці райдужне намисто,
Прекрасні лінії дівочих рук,
Чорняві коси, очі променисті,
Ті очі, що завдали стільки мук.

Пройшла зима і промайнуло літо,
Я вас шукав усюди, та дарма.
В лікарні трапилось мені хворіти,
Де знов побачив вас. То йшла зима.

Коли Шевченків Гай покрився інеєм,
Лежав в операційній на столі,
Я називав вас вашим власним іменем,
Яке вгадав в любовному хмелі.

Яке земне і неземне водночас,
Із всіх воно єдине на землі,
Мені його сказали ваші очі-
Чарівне й загадкове- Наталі.

Ви у пов'язці. Очі ж усміхались,
Впізнав тоді я вас в єдину мить.
Мене ви від недуги лікували,
Та від кохання не могли зцілить.

А потім зникли, так як появились,
І знов збудили приспану любов.
У дальній світ несли кохання крила
Мене, та там вас знову не знайшов.

Я часто в снах вас бачив в тім трамваї,
Ви мов виходили мене стрічать,
Мов купував улюблені конвалії,
А в серці ніс розлуки злу печать...
* * *
Вже пролетіло три десятки весен.
Я повертаюсь в Львів, де храм стоїть,
На ту зупинку, де старезний ясен,
В Шевченків Гай, що листям шелестить.

Де лист летить в осінній каруселі,
Моя ж бо доля- лист лиш цілувать,
Ваш образ сполядати в акварелі,
Бо вас саму не дала доля знать.

Якби ж то знав, за що страждав на площі,
Не в той, мабуть, вас шлях благословляв,
Не випрошу собі ніколи прощі,
Що втратив вас тоді... Якби ж то знав...
/Морейра-да-Майя, Португалія, 2003р. /