..слова є..
……………………………
Слова мають свою цноту. Свій первісний смисл,сенс,буття. Водночас вони ж є дороговказом у царині смислів, сенсів, що окреслюють моє власне, приватне буття: ілюструють його, наповнюють, організують, створюють затишок і порушують рівновагу, позначають межі допусту і дозволу. Принесена мною сенсовість смислів по суті є відображенням моєї ж особи для світу, моїм соціальним обличчям. Чари фізичної вроди розсіюються чи набувають іншого звучання , коли людина починає говорити, мовити, промовляти..Саме тому здебільшого волію мовчати.
Слова є виявом довіри. При наймі для мене. Ти проектуєш до співрозмовника часинку власного світу. Відкриваєш свій простір. І від того, чи почують тебе - залежить подальше спілкування. Зрештою перестаєш говорити і лише слухаєш. Тобі охоче розповідають про все, розповідають мабуть тому, що ти дійсно намагаєшся чути і це помітно. Здебільшого не питають поради, не потребують коментарів, а просто прагнуть, або утримати твою увагу, чи то скинути з себе власний тягар невимовленого. Відчуваєш себе словесним абсорбентом, губкою. Що здатна вибирати, утримувати і знешкоджувати біль, відчай, тривоги, надмірну радість, заклопотаність - всі ці емоційні нашарування інших. Людині стає вільніше, вона відчуває полегшення, часом у неї виникає приязнь до тебе. І ти добре пам’ятаєш, що твоє бачення ситуації, про яку йшла мова – не потрібно висловлювати, не варто втручатися, ти не будеш почутою, а от внести роздратування і невдоволення – можеш дуже легко. Тому слухай, просто слухай, споглядай світ через призму світосприйняття іншого. І заради всього, не починай говорити.
Слова мають вагу. Важкими є довгі монологи, нагромадження слів і понять, і те, що вони уособлюють, створюють, нагадують, відкривають, висвітлюють, до чого повертають і у що занурюють… Такі мовленнєві потоки час від часу, в залежності від тематики, обраного для розмови часу, місця і т.ін., пригнічують можливість вбирання інформації, сприйняття. Від надлишку, надміру, над можливості, над доречності, над сенсовості починаєш захлинатися почутим: спочатку напружуєш слух і затримуєш дихання. Щоби не пропустити, не впустити тієї чергової зв’язки, повороту чи ухилу думки; потім вимикається зовнішній зір - сприйняття оточуючого ландшафту, місцини, натомість напружується зір внутрішній, і десь на межі між ними виникають образи почутого: схеми подій, розгалуження думок, і ця павутинка слово і мислеобразів стає все щільнішою і щільнішою. Чи то від напруження, чи у наслідок стишення дихання починає паморочитися голова, виникає слабкість у тілі. І ти вже не можеш ані сприймати, ані відчувати, ані осмислювати. Відчуваєш безпорадність і пекучий сором, що збільшується пропорційно до важливості теми і бажання промовця у такий спосіб чимось тобі зарадити.
Слова є доторком:звучання, вібрації, сили вимови і промов. І саме доторком звучання до моєї свідомості, надаючи і розставляючи акценти у говорінні, спілкуванні, сприйнятті, створюється те, що є моїм же, власне моїм розумінням звучання слова. Як виникає, трансформуються, усталюється це сприйняття? Первісно, на жаль, а чи не єдиним способом – багаторазовим повторенням. Тоді крик несе в собі лише негатив, тихий голос- заспокоює, швидкий тем мови- збуджує і дратує, повільність-дратує не менш. І лише потім, з часом доторки звучання набувають відтінків. Крик загрози стає криком відчаю , чи то радощів. Тихий глос містить часом найлютішу погрозу і збудження. А неквапливість темпу-заколисує, або створює затишок невимушеності. Варіацій безліч…Але кожного разу, з доторком до звучання слів, виникають ті перші, сталі асоціації сприйняття, відтінки відчуваються опісля.
Слова є ставленням. Кожного разу коли чую вигуки на кшталт «бай..хай....» фізично відчуваю свист у повітрі, що нагадує холодний і протяжно-різкий наприкінці посвист прута, нагайки, батога, ременя. Вони торкаються звучанням до моєї свідомості і залишають після себе відкриті тонкі рани. Нічого не можу вдіяти. Ця сленгово-фамільярна манера «баяти..хаяти..упсати..блінати..» неприйнятна. Адже і колорит, і її вжитковість притаманна певним групам, колам, віку з якими себе не асоціюю. Врешті є словесним сміттям, якщо потрапляє у мову людини, що не належить до жодної з вказаних формацій. І, як на мене - ілюстрацією її ставлення до співрозмовника. Відразу заперечу - ці всі «баї і хаї» не є ознакою довіри, це швидше демонстрація власної «незакомплексованності вихованням» у ставленні до співрозмовника.
Слова є потребою мовчання. Від довготривалих розмов втомлюєшся, виснажуєшся, перенасичуєшся і єдиними ліками від цього для мене є тиша мовчання. Щоби відпочити, набратися снаги, осмислити почуте і сказане, тим самим дати можливість словам досягти того, заради чого вони були вимовлені. Нажаль все частіше виникає відчуття перенасичення словами, що так і не мають свого дієвого осмислення, що так і залишаються теоретичними розробками відірваними від практики життя, що так і не мали свого часу, з часом перетворюючись на шафу з…. «одягом». Ти знаєш призначення, сезонність, відповідність часу і місцю кожної «речі», ти навіть сам придбав їх відповідно до…але так жодного разу і не вдягнув, не використав, не скористався…. І саме мовчання, це певне табу на «придбання» слів може створити, відтворити, витворити можливість впорядкувати, розсортувати, позбутися, уникнути накопичення мотлоху проектів, тем, думок, розмов, слів, текстів, версій, ідей. І віднайти те, що не втратило актуальності, життєвості, значущості. Що є поза часом і модою, що, врешті, є тим, що окреслює твій життєвий вибір і, певною мірою, вимір.
Слова є………
2011
Коментарі (2)
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-