Сплелись в єдине біле й чорне,
Не знаю де добро, де зло,
Б’ють барабани ,кличуть горни,
У поетичне ремесло.
Стою в думках на роздоріжжі ,
Майбутнє сховано в туман,
Журба натхненно серце ріже,
І хоче об’явити мат.
Клекоче вітер, б’ється в очі,
Осінній дощ ,мов хижий птах,
І лиш душа мені шепоче,
«Чого бажаєш? Буде так!»

2013

Хоча тебе я не забуду,
Бо не судилось це мені,
Душі римовані етюди,
Я скоро всі спалю в вогні.

Зітру з сторінок Інтернету,
Сліди гарячих почуттів,
Тяжких падінь, високих злетів,
Та не потрібний тобі спів.

Одіну маску та в народі,
Стану «Сонетом» чи « Віршем»,
Напишу тисячі пародій,
І засмію душевний щем.

І вже ніколи не стурбує,
Тебе дзвінок чи єс-ем-ес,
Бо той хто був як вітер буйний,
Буде нести мовчання хрест.

14/10/2013
2013

Не залишай мене на довго,
Покриюсь мохом наче пень,
Запам’ятай що не замовкну,
Шуміти гомоном пісень.

Щирі слова мов листя дуба,
Від бід укриють,захистять,
Повір, ніколи не загублю,
Довіри виданий мандат.

Дзвінкі пісні одній коханій,
Та неповторній на весь світ,
Серце народжує старанно,
Як по весні, дерева цвіт.

Надіюсь що за плодоносить,
Кохання безліччю плодів,
Перш ніж піду у Божі роси,
Під монотонний, тихий спів.

Я не пишу коментарів солодких,
Про те який щемливий вийшов вірш,
Що словом змалювати зміг безодню,
За класиків писемності не гірш.

Я дуже рідко пишу дифірамби,
Частіше гострий всуну коментар,
Розпеченим залізом в серце дами,
Жорсткої критики завдам удар.

Та не вбиваю, тільки закаляю,
Що не вбиває сили додає,
Співати досконалим водограєм,
Шукати слово праведне, своє.

Моя душа – німа,убога, чорна,
Тому я часто бачу у рядках,
Пусті думки словесного «popcorn» у,
Запечені у грішних почуттях.

Проходжу мимо і не помічаю,
Бо сам в таких же почуттях згорів,
Кометою в чужому небокраї,
І як у них, колись звучав мій спів.

Я не пишу коментарі байдужі,
Які не допоможуть підрости,
Я краще в душу, жорстким словом вкушу,
Але зі змістом щирим, не пустим.

По великому рахунку – наплювати,
Хто і що подумає про мене,
Скаже «Світоч» що думки зродив я задом,
Чи назве « малим дитям зеленим».

Не для «світочів» слова убогі пишу,
І підтримки визнаних не прагну,
Я собі знайшов малу закриту нішу,
Там висаджую думки зачахлі.

Бо немає сил нести в людське болото,
Покручів - дітей душі пустої,
Щоб фінансово розкручена сволота ,
Поливала їх словесним гноєм.

По великому рахунку я нікчемний,
Та бездарний у пустих надіях,
Але з покручів розквітне ніжна тема,
І любов, в душі людей засіє.

Наснилось « Навчуся красти,
Та стану шалено багатим,
До вищої вступлю касти,
Полюблять красиві дівчата.

Крізь келих у ресторані,
На світ білий стану дивитись,
Всміхатимуться старанні,
Красиві та юні жар-птиці.

Куплятиму все за гроші ,
І друзів і ласку жіночу,
Ідеї людей хороших,
Коханням наповненні очі.

Великим стану магнатом,
Забуду душевні пориви,
За пивом буду складати,
Надумані речитативи.

Мільйонними тиражами,
Укрию книжкові полиці,
З бездумними «не віршами»,
І треба ж такому наснитись.

Надіюсь лише приснилось,
Що вступлю до вищої касти,
Бо вірю, кохана мила,
Не дасть мені в прірву упасти.

Вип’ю із п’янких очей сльозу,
І печаль з лиця зітру руками,
Та журбу розбивши кам’яну,
Закохаю милу до нестями.

Прокричу через вікно у світ,
Що згорає серце від кохання,
Що ти снів палких солодкий плід,
Що співати милій, це призвання.

Дякую що доля привела,
Шлях тернистих днів до мрії дому,
Я в віршах натхненно мов бджола,
Слів нектар збираю без утоми.

В снігопади спеку чи грозу,
Захищу магічними словами,
Вип’ю із п’янких очей сльозу,
І печаль з лиця зітру руками.

Не лікуйся від мене не треба,
Хай я буду хронічна хвороба,
Бо тебе, наче зоряне небо,
Я душею навіки сподобав.

Не ховайся від мене у смуток,
Не руйнуй кришталеві стосунки,
Хочеш , в полі нарву незабудок,
Подарую палкі поцілунки.

Хочеш в сад ботанічний до квітів,
Хочеш в Гай, де Шевченкові хати,
Щоб думками у небо злетіти,
В почуттях іскристо сіяти.

День сьогодні такий винятковий,
Ти повіриш що я лиш для тебе,
Промовляю закоханим словом,
Не лікуйся від мене, не треба

Тобі бажаю я кохана,
Як сонце ніжитись в росі,
Душі глибокі , чорні рани,
Зцілились в ніжності усі.

Немає сліз,нема тривоги,
Пропали сумнів і журба,
Знайшов в житті свою дорогу,
Вона до тебе привела.

І вітер – брат тихо говорить,
Як щиро заздрить він мені,
Що ти прості, банальні твори,
Сприймаєш як дзвінкі пісні.

І дощ який раніше плакав,
Тепер із радістю кричить,
« Цілуй її як квітку маку,
Цінуй як зоряну блакить».

Словами милу я цілую,
Мов маку ніжні пелюстки,
Сплачу в житті ціну любу я,
Щоб щастя зберегти ростки.

За щастя буду я боротись,
Хоч я лише, із слів роса,
Бо ти думок священне Сонце,
Кохання радісна сльоза.

Я в тобі кохаюсь до нестями ,
Як бджола у квітів в пелюстках,
Обвиваю жадібно думками,
Ритм яких у серці сіє страх.

Та згоріти серце не боїться,
Бо в твоїх обіймах цілий світ,
Сірих днів руйнуються границі,
Миле серце манить мов магніт.

Твій нектар солодка ейфорія,
Саме з нього мед палких пісень,
Що співаю в всесвіт як умію,
Безупинно кожну ніч та день.

Бо інакше б це не було щиро,
Була б грішна пристрасть без вогню,
Безкорисність основне мірило,
Почуттів якими я горю.

Я в тобі кохаюсь до нестями,
Ти натхнення вічне джерело,
З нього п’ю я спраглими губами,
Благодаті Божої вино.

Мені приснилася чарівна,
Казка про мавку лісову,
Вклоняюсь їй немов царівні,
Ї нею у думках живу.

Я із очей магічних трунок,
П’ю наче найсолодший мед,
В спектакль долі за лаштунки,
Придбавши чарівний білет.

Несу букети примадонні ,
Із слів що виросли в душі,
П’янкі, солодкі, невгамовні,
Серцем народженні вірші.

І все сильніше розумію,
Що ось ця казка й є життя,
Зростає у думках надія,
Що вже навіки цей спектакль.

Солодка казка днів минулих,
Ти знов з’явилася мені,
Щоб серце спрагле радість вчуло,
Співало пристрасні пісні.

В чарівні мрії думку манить,
Весни жаданої прихід,
Нема на серці більше рани,
Журби зникає чорний слід.

Квітну в словах гарячим цвітом,
Та все запитую «Чому?»,
Тобі під силу оповити,
Пісні у радість чарівну.

Солодка казка днів майбутніх,
Тобі присвячую пісні,
І вже ніколи чорні пута,
Журба не одягне мені.

Не забувай мене , кохана,
Не залишай мого життя,
Бо у душі горить не рана,
А почуттів священних стяг.

Горить в вогні та не згорає,
На вітрі долі майорить,
І льє пісні за небокраї,
У вічності п’янку блакить.

Черпає сили у коханні,
У щирості магічних рук,
І серце прагне не в останнє,
Напитись щастя з ніжних губ.

Повім тобі кохана чесна,
Піснями в небо голубе,
Святий вогонь мов перевесло,
Зв’язав нас у життя одне.

Не забувай мене кохана,
Не залишай мого життя,
Бо ти моя небесна манна,
Казкова мрія, вічний шлях.

В плині життя ніщо не випадкове,
Доля плете намисто з почуттів,
Я в небеса,жагучим,щирим словом,
П’янкі пісні співати захотів.

Безхмарне небо тішиться, радіє,
Промінням миє душу від журби,
Я в почуття вплітаю ніжні мрії,
І пісня щастя лине навкруги.

Слова у ній прості, та з серця, щирі,
Злітають в небо клином журавлів,
Щоб в миле серце полетіти в вирій,
Летів би й я, та крила замалі.

Тому відкривши душу я співаю,
Слова невипадкових почуттів,
Щоб мій вогонь пісенним водограєм,
Кохане серце ніжністю зігрів.

Я очам співаю волошковим,
Про красу безмежних ніжних плес,
Кличе доля в радості діброви,
Почуттів вогонь в словах воскрес.
Кожна мить безмежна насолода,
Ллється з серця пісні водограй,
Мов наркотик діє божа врода,
І велить душі –« Пісні співай!»

Я співаю пісню про кохання,
Що роки розлуки не уб’ють,
І лунає з вечора до рання,
«Ти одна, душі моєї, суть!»
В небі сонце радісно всміхнеться,
І покличе мрії в вишину,
Почуттями б’ється дзвінко серце,
Тим очам, які лишили сну.

Волошкова пристрасть полонила,
Серце спрагле у тенета мрій,
Їх магічна , життєдайна сила,
Спонукає - «Сміливіше дій!»
Цим очам співати не устану,
Їм молитву щиру сотворю,
Бо вони, думок небесна манна,
Що страждань розвіяли пітьму.

Я очам співаю волошковим,
Їх безодня – вічність чарівна,
У душі, жагуче зрощу слово,
Сповню душу,ніжністю до дна,
І ніколи в серці не погасне,
Волошкове сяйво почуттів,
Очі милі, наче сонце ясне,
Їм одним, кохання щирий спів.

Ні час, ні відстань не зуміють,
Зламати почуттям хребет,
Бо в серці назавжди надії,
Розквітнув радісний букет.

Бджолою я нектар збираю,
Складаю ніжний мед в вірші,
Щоб ти їх вечором , за чаєм,
Засмакувала у душі.

І у солодких ніжних мріях,
До мене подумки пішла,
Кохання щире словом сію,
Щоб щастям сповнилась душа.

Бур’ян розлуки не проб’ється,
Де квіти радості цвітуть,
І лиш для тебе, б’ється серце,
Й життя знаходить справжню суть.

Як добре ранок починати з тебе,
Вдихнути ніжний аромат волосся,
Повірити що все це не здалося,
І з радістю дивитись в синє небо.

Як добре знати що кохана поруч,
І в дійсності до мрії доторкнутись,
Повірити що ти найбільше чудо,
І на думки вдягнути щастя обруч.

Як добре зранку випити бажання,
Наповнити до дна коханням душу,
Повірити що доля не обтрусить,
Кохання цвіт тривалим розтаванням.

Дякую що на кінець в житті,
Доля шлях тобою освітила,
Бо раніше були всі не ті,
Лиш з тобою розпустив я крила.

І тепер думки мої летять,
У безмежність ніжним водограєм,
Сяють в небі щирим почуттям,
Серце дзвінко радістю співає.

Скаже хтось, слова мої пусті,
В них відсутні зміст, краса і сила,
Та я дякую що у житті,
Доля шлях тобою освітила.

Я нікому тебе не віддам,
Із життя не відпущу ніколи,
Заколишу у шелесті трав,
Заведу у кохання діброви.

Не злякають тернисті стежки,
Подолаю розмиті дороги,
Почуття буду в серці нести,
Скрізь життєві тумани вологі.

Почуття не покриє іржа,
Не сплюндрують дощі ніжні мрії,
І розлука,невтішно німа,
Обірвати життя не посміє.

Я нікому тебе не віддам,
Із життя не відпущу ніколи,
Побудую з віршів вічний храм,
Щоб молитись в душі щирим словом

Рук шовкових прохолода манить,
Я живу у світі ніжних дум,
Милі руки,мов небесна манна,
По ночам, у снах , лікують сум .

Просипаюсь радісний,щасливий,
І вклоняюсь небу від душі,
І натхнення непокірна злива,
Виливає почуття в вірші.

Манить рук шовкових прохолода,
Мов оазис, у пустелі мрій,
Почуття свободу в них знаходять,
І палають в пристрасті святій.

Безмежно ніжна,люба таємнице,
Я кожну мить думками із тобою,
Чарівна казка снитись не втомиться,
Зігрівши спраглі почуття весною.

Душа заквітла неповторним щастям,
Привітне сонце мрії обігріло,
Думки рядками пристрасті кружаться,
І виростають у сонети спілі.

Я більшого від долі не благаю,
Як мати радість жити у надії,
Що поведеш в сердечні небокраї,
Коханням щирим душу обігрієш.

Безмежно ніжна,люба таємнице,
Тобі навіки серцем присягаю,
Бо лиш з тобою мріям всім здійснитись,
Душі пізнати насолоду раю.

Палкі обійми, в снах я ними марю,
Ціную мить, коли у них тону,
Думки шалених напилися чарів,
Життя пізнали сутність чарівну.

Всміхаюсь небу,хоч на ньому хмари,
Вклонюся долі за усе що є,
Що небеса тебе мені послали,
Подарувавши щастя неземне.

Чарівні сни,пророчі,віщі сняться,
Я вірю в них, і прагну над усе,
В твоїх обіймах відшукати щастя,
І долі віддаюсь – нехай несе.

Через розлуки. відстані,мовчання,
У райський сад, де тільки - ти і я,
Навіки поєднає там кохання,
Мене і мрію, казку і життя.

В уяві не згасають милі очі,
П’янкі, призивні, як безодні дві,
З м’яким вогнем, нестриманим ,жіночим,
Та з присмаком наркотику на дні.

І вже не в снах, а наяву я марю,
Магічним блиском пристрасних очей,
Живу немов в тенетах ніжних чарів,
Не знаю снів у затишку ночей.

Дарують серцю радісний неспокій,
Два неосяжні плеса, чарівні,
І роблю крок, щоб згинути в глибокій,
Безмежного захоплення пітьмі.

Розчищу сад, старі кущі зрубаю,
Посаджу ніжні паростки віршів,
Щоб через рік, в зеленім пишнім гаї,
Сховати душу, від лихих дощів.

Щоб через рік, в щасливій щедрій кроні,
Гуляли юні, мавки лісові,
А я, мов цар, в заквітчаній короні,
Співав у всесвіт радісні пісні.

Розчищу сад, засію трави – квіти.
Хай з них солодкий мед бере бджола,
А я продовжу піснею дзвеніти,
У пристрасті згораючи до тла.

Весна привітним сонечком стирає,
Печаль і сум, минувшої зими,
Дзвенять пісні птахів в зеленім гаї,
І ніжністю турбують спраглі сни.

Усе в природі тягнеться до сонця,
Зелений колір сповнює життя,
Душа бажає щастя нових порцій,
І радості безмежної звитяг.

Я кожен день всміхаюсь щиро долі,
За всі уроки, радісні й сумні,
Життя тече, то швидко то поволі,
Та не шкодую я минулі дні.

Весні співаю пристрасні вітання,
Нехай душа, заквітне мовби сад,
Зігріта сонцем вічного кохання,
І здійснить мрії , долі зорепад.

П’янка спокуса ходить по кімнаті,
Не стримаюсь і в ліжку понесу,
І буду, очі милі цілувати,
І розплету заквітчену косу.

Лоскоче думку споглядання мрії,
І кров у мозку радісно дзвенить,
Що та, яка бажанням серце гріє,
Знов подарує найсолодшу мить.

П’янка спокуса ходить по кімнаті,
Всміхається бо знає наперед,
Що тигром розірву тонкий халатик,
Ведмедем диким вип’ю ніжний мед.

Сьогодні Ваш настрій не в розмір,
І в цьому не винен сніг,
Не треба в римований простір,
Кидати слова на сміх.

Бо я слідкуватиму далі,
Без спину, навіть на мить,
На всіх Інтернету скрижалях,
Невтомно Вас буду вчить.

Шукати слова досконалі,
Щоб в розмір, як книжка вчить,
І краще втікайте подалі,
Бо гнів мій уже бринить.

Колись ви повчати хотіли,
Як вчитель мале дитя,
І били словами щосили,
Топтали моє життя.

Тепер Вам, за Ваші «творіння»,
Хай буде гіркий урок,
Бездарність з Вас вирву з корінням,
Помічу Ваш кожен крок.

Казав же, ніщо не забуду,
Змиріться й прийміть удар,
Достатньо словесного бруду,
Пролилось в запалі чвар.

Заглянути в дзеркало раджу,
Признатись хоча б собі,
Що пишете зараз не краще,
Ніж курка сільська в багні.

Сьогодні Ваш настрій не в розмір,
І в цьому не винен дощ,
Що в Вас у думках мутний розчин,
Що треба Вам йти до прощ..

Кохана , я все пам’ятаю,

Як сяйво лилось з волосся,

Та двері замкнути до раю,

Згораючи довелося.



Осінні у спогадах ночі,

Березових тіней розлив,

Хоч дні тоді були коротші,

Та місяць яскраво світив.



А ще ти мені говорила:

Блакитні роки проминуть,

Забудеш мене мій милий,

Із іншою вирушиш в путь.



Знов липа квітуча сьогодні,

Збудила мої почуття,

В очей незабутих безодню,

На жаль, не найти вороття.



І серце вже майже холодне,

Коханою іншу вже зве,

В печалі своєї безодні,

Із нею, тобою живе.



Текст оригіналу



Я помню, любимая, помню

Сиянье твоих волос.

Не радостно и не легко мне

Покинуть тебя привелось.



Я помню осенние ночи,

Березовый шорох теней,

Пусть дни тогда были короче,

Луна нам светила длинней.



Я помню, ты мне говорила:

"Пройдут голубые года,

И ты позабудешь, мой милый,

С другою меня навсегда".



Сегодня цветущая липа

Напомнила чувствам опять,

Как нежно тогда я сыпал

Цветы на кудрявую прядь.



И сердце, остыть не готовясь,

И грустно другую любя.

Как будто любимую повесть,

С другой вспоминает тебя.

На руках у ліжко занесу
Розпаливши поцілунком тіло
Ти одна, моя навіки суть,
Прошепчу тобі на вушко сміло.

Ти одна і радість і печаль,
Божий дар і серця мого трунок,
І моїх віршів жива скрижаль,
І життя найкращий подарунок.

А якби розвалювався світ,
То твої животворящі губи,
Що мене спасли від різних бід,
Порятують й від такої згуби.

Бо якщо повинен вже прийти,
Покарання час для всього людства,
Лиш тобі під силу вберегти,
Мою душу й розум від безумства.

Бо у тобі є святий вогонь,
Саме ним мене ти запалила,
Відігрівши у теплі долонь,
Дарувала білосніжні крила.

Ми тепер з тобою є одне,
Замислу Всевишнього творіння,
І ні град,ні сніг не замете,
Незгасаюче в душі горіння.

Через те так тягнуться тіла,
Поєднати душі воєдино,
Щоб безслідно зникнула стіна,
Що між нас існує ще незримо.

Занесу у ліжко на руках,
І віддам своє тепло і ніжність,
І тоді ,вже наяву , не в снах,
Ми з тобою рушимо у вічність.

Поезія у всьому знає міру,

У розмірі, у ритмі, у словах,

І той, котрий бере у руки ліру,

Повинен бути чистим у думках.



Він не повинен прагнути наживи,

А світло чисте у думках нести,

І відкидаючи слово фальшиве,

В віршах в майбутнє зводити мости.



Жити для того щоби говорити,

Яке чарівне та п’янке життя

Що рідна мова це безцінний злиток,

І як кохати до «не забуття».



Зразковим бути в вчинках та ідеях,

І для людей світити в темноті

Відомості не прагнути своєї,

Палаючи в словесному вогні.



Горіти так як в Сонце в небі світить,

Промінцями кохаючи усіх.

Тоді думки розквітнуть наче квіти,

І він у них залишиться навік.



И лиш тоді назвуть його Поетом,

Наступні покоління все поймуть,

А ті котрі кличуть себе " Сонетом",

Зовсім не знають в чому правди суть.



Поезія у всьому знає міру,

У розмірі, у ритмі, у словах,

І той, котрий бере у руки ліру,

Повинен бути чистим у думках.

Не віриться що проминув вже рік,

Мені здавалось тиждень, два від сили,

Коли я Твій переступив поріг,

І Ти душі подарувала крила.



Ти розпалила у думках вогонь,

Він в небеса в катренах виривався,

Я танув у теплі п’янких долонь,

І в щирому коханні зізнавався.



Катрени в небесах влились в дощі,

Сльозами промовляючи до тебе,

А Ти мої відторгнула вірші,

Сказала просто « не пиши, не треба..»



Я знаю в світі є за все ціна,

Душа літала в небесах захмарних,

Грааль розлуки випивши до дна,

Вона згоріла у надіях марних.



І почорніли крила від журби,

Та віднайду жадану чарівницю

Що їх коханням вмиє від золи,

Запалить знов, згасаючі зіниці.

Життя доволі невеселий шлях

По лабіринту сумнівів й тривог,

На цьому світі ми тільки в гостях,

І час для нас уже відміряв Бог.



Ми всі підемо у останній шлях,

І той хто розуміє не спішить,

Летіти на неспинних швидкостях,

А пізнає, як вічність , кожну мить.



Бо тільки в цих, коротких,митях суть,

В промінні сонця, в холоді зірок,

Щоб перш ніж нас у вічність понесуть,

Знайти свою, у безлічі стежок.



Всміхається дитя своїм батькам,

Молитву творить старець перед сном

А я вклонюся прожитим рокам,

За те, що на кінець себе знайшов.

Я не ґвалтую Риму,
Бездушно у пітьмі,
Про неї, як про Приму,
Співаю я пісні.
В словесному театрі,
У кожного є роль,
Ми всі чогось, та варті ,
І бідний, і король.
Хтось з кафедри говорить,
За покликом душі,
А хтось натхненно творить,
Довершенні вірші.
Хтось пише так як вміє,
Іще з юнацьких літ,
Неологізми сіє,
В літературний світ.
І Критику, вороже,
Немов це фінський ніж,
За критику охоче,
Засуне гострий вірш.
Ще й скаже що бездушний,
Цей Критик у душі,
А потім словом гучним,
Утопить у багні.
Не спробує почути,
Поставить зразу штамп,
Словесної облуди,
«Душевний Арештант».
Та кажуть - кожен судить,
Собою цілий світ,
І той хто словом блудить,
Іще зазнає бід.
Бо кажуть - що посієш,
То тільки і пожнеш,
Якщо співати вмієш,
Душа не знає меж.
А отже у темниці,
Душа в того сидить,
Хто у чужій зіниці,
Сміття знаходить вмить.
Бо в дзеркало дивитись,
Немає в нього сил,
Не визнає що змити,
Пора зірковий пил.

кину душу мов кістку собакам.

хай її словами порвуть,

Бо в людей ,безпричинна є жага,

проявляти звірину лють.



а душі вже не вперше терпіти,

голослівність людських думок

вона стерпить образи і біди,

перейде мов дрібний струмок



і не зверне ні каплі уваги

на людей, що у слід кричать,

не здолати своєї їм жаги,

безпричинно усіх повчать

Я навчився прощатись навіки,

Невесела гірка наука,

Головою об стіну з розбігу,

Щоб в думках настала розруха.



Щоб в думках не зростали гадюки,

Не сичали в серці щоночі,

Щоби душу, мов падаль , два круки,

Не клювали жаданні очі.



Не клювали колишні надії,

Обгорілу дощенту душу,

Умертвити кохання і мрії,

Хоч не хочу, та видно мушу.



Хоч не хочу , та тільки повіки,

Не народять вже сльози журби,

Я навчився прощатись навіки,

Досконало, так само, як Ти

Я чорний, пречорний ворон,

Сиджу у зеленому гаю,

Дівчат, що співають хором,

Скрізь гілля дерев споглядаю.



Дівчата співають дивно,

Ще мить, і досягнуть екстазу,

А я все крехчу противно,

Одну замусолену фразу.



Що в співі дівчата ріжуть,

Як хочуть, довершену мову,

І бачу, що тільки тішу,

Співачок,пташиним словом.



І навіть в місячній тиші,

В зірок мовчазному склепінні,

Мов вітер у вуха свище

Моє непотрібне уміння.



Я чорний, пречорний ворон,

І вмію одне лиш – крехтіти,

Хоч в кожного є свій гонор,

Та сонце одне в небі світить.

Я не вчу Вас вірші писати,
В мене зовсім інша освіта,
Для віршів мова - рідна мати,
Ну а нам - оберіг із квітів.

Якщо в нього вплітати штучні,
То можливо щось вийде схоже,
Хто шукає лиш рими гучні,
Той ллє воду в вино хороше.

Дехто ріже слова під розмір,
Бо йому лінь шукати риму,
І дзвенить штучним словом простір
Інтернету, без всякого спину.

Скоро в мовних полях засяють
Назавжди тільки штучні квіти,
І ніхто уже не згадає,
Як цвіли мови рідні діти

Нам сумно без суперечок,
Такі ми вже, видно, люди,
Вчимо, як садити гречку,
Того, хто солі півпуда
Вже з’їв на селянській справі
і знає, як це робити,
Ми прагнемо вперто слави,
бо як нам інакше жити.
Себе назвали зірками,
Щоб всі навкруги хвалили,
Нікчемні, пусті думками,
Рядками ллємось щосили.
Про Риму давно забули,
Мерщій біжимо на Парнас,
У Музи завжди відгули,
Безкрилий старіє Пегас.
Такі ми вже, видно, люди,
Ну що ще сказати про нас,
Нам справжнім суддею буде
Бездумно потрачений час.

Не дзвонив я Музі давно,

Номер стер, але пам’ятаю,

Хоч розлука гірким вином,

Напоїла мене до краю.



Я стою, на межі бажань,

Розриваюсь, спорю с собою,

В чорний кокон, немов кажан,

Заплітаю серце журбою.



Час неспинно своє бере,

Сум з’їдає мою свідомість,

Мов за руку веде мене,

У байдужості невагомість.



Дощ думок, вмиває лице,

І біжу на вогонь надії,

Незабута, зуміє все,

Побороти свій страх зуміє.



В тихий вечір простим дзвінком,

В монотонність думок ввірветься,

Щоб кохання п’янким вінком,

Оповити розбите серце.

Коли життя засмічене до краю,

І до імен, спустився пошук рим,

Неологізми всюди так і сяють,

І назавжди забуте слово – ритм,

То висновок один в думку приходить,

Твої вірші, бездарні як сміття,

І критика нікому не зашкодить,

А тільки приведе до каяття.

Шкода тебе, та жалем не поможу,

Ти сам себе загнав у темний кут,

Та твого віслюка, я все ж стриножу,

На час недовгий,до словесних пут.

Бо твій порив, пора вже зупиняти,

Ти скоро мову знищиш нанівець,

Скажи мені ,невже не вчила мати,

Слова шукати в глибині сердець?

Коли життя засмічене до краю,

У мови джерело ти не сміти,

Історія за все з тебе спитає,

І вітер літ, зітре твої сліди.

За поетів пише душа,
Виливає себе у слово,
Щоби в звучних рядках вірша,
Прославлялася рідна мова.

Бо поет це лишень ріка,
По якій витікає думка,
Олівець,щоб Боже Рука,
Описала свої задумки.

І якщо не хватає рим,
Олівець підточити треба,
Шліфувати щосили ритм,
І думками злітати в небо.


Гола думка іще не вірш,
У віршах вона бездоганна,
В прозі можна зовсім не гірш,
Описати душі шукання.

Я такий же, як Ви графоман,
Безпричинно невпинно щасливий,
Десь і в чомусь, в душі хуліган,
Про кохання співаю грайливо.

Сперечаюсь з собою в думках,
Але з ним, сперечатись не смію,
І живу у житті , а не снах,
Хоч римую банально, як вмію.

Я такий же , як Ви графоман,
Не вважаю себе я поетом,
Через те, поетичний наган,
Мій стріляє, стандартним куплетом.

Осінь, осінь, сестра безталанна,
То сумна, то весела й п’янка,
Мого смутку коханка жадана,
Затягнула мене, мов ріка.

У магічні, словесні тенета,
І по слову висмоктуєш кров,
Видно доля сумна у поета,
Безроздільну пізнати любов.

У словеснім мовчанні горіти,
Щоб згорівши воскреснути знов,
Знов в примарне кохання летіти,
Не втрачаючи віру в любов.

Я банальною римою знову,
Про кохання писати зачну,
І простим ,не надуманим словом,
Намалюю зимою весну.

Безтурботну, веселу, грайливу,
Із волоссям солодким, п’янким,
До безтями спокуси щасливу,
І кохання примарного дим.

Бо весною, в осінньому листі,
Догорить, вже минулий смуток,
І краса, у барвистім намисті,
Зацвіте вогнем незабудок.

Майбутнє твориш ти сьогодні,
Таким, яким його напишеш,
Вершин досягнеш чи безодні,
Чи вчують, голос твій у тиші.

Чи згинеш у роках безслідно ,
Стежина заросте травою,
І все що написав ти плідно,
Стане нікчемною золою.

Вирішуй сам, ким хочеш стати,
Просто писати, чи творити,
Душею небо розірвати,
І серцем темряву спалити.

Майбутнє твориш ти сьогодні,
Його з руки годуєш словом,
Щоб душі, спраглі та голодні,
Не позабули рідну мову.

Ви себе вважаєте поступом,
Що розширить мовні границі,
Не пробачить Вам мова дослідів,
У словесній, чистій криниці.

Ви нічого зовсім не створите,
Бо творити значить любити,
Як глибоко землю не зорете,
То на ній не заквітнуть квіти.

І тоді Україна вкриється
Будяками неологізмів,
А гординя Ваша прикриється,
Філософією софістів.

І виходячи з творчої кризи,
Не спотворюйте рідну мову,
Філологічні, красиві ризи,
Не врятують від суду слова.

Мова рідна за все з Вас спитає,
Покоління людські розсудять,
Бо історія тих лиш згадає,
Що митці ,а не словоблуди.

Я ніколи, ніщо не забуду,
Не плекайте марно ілюзій,
Я обличчя відчищу від бруду,
Відповім усім по заслузі.

Як під ранок в зеленім гаю,
Солов’ї співають красиво,
Люди в слові себе виражають,
І душа злітає на крилах.

Та з’являється в небі шуліка,
Й солов’ї дружно б’ють на сполох,
Бо бездушний ,моральний каліка,
На поетів наводить морок.

Він усіх навкруги критикує,
Всіх повчає, бо він філолог,
Сам при цьому бездарно римує,
Бо мистецтву він справжній ворог

Без диплома немає поета
Такий лозунг собі повісить,
І вкладає в катрени й куплети,
Слів надуманих штучний бісер.

Ні, філологів всіх я не сварю,
Серед них є талановиті,
Ті ж , що мову свою викривляють
Знайте - будете словом биті.

На кущах і деревах під осінь,
появляються знову бруньки,
А в душі, що сказала вже досить,
Несміливо зростають думки.

Про оте, вже забуте кохання,
Що цвіло і давало плоди,
Від якого зосталось страждання,
Що втекло, не лишивши сліди.

Що ж, біжи, я тобі вслід всміхаюсь,
Бо я знаю, повернешся знов,
У житті, ні за що я не каюсь,
Як й за те, що я стратив любов.

Бо це я. виніс вирок безжальний,
І під корінь кохання зрубав,
В Інтернету холодних скрижалях,
Вірш – прощання, тобі написав.

Як досвідчені, гілля рубають,
Так я душу, розчистив мов сад,
Бо по справжньому ті лиш кохають,
Що знаходять дорогу назад…

Чому ти так зі мною чиниш,
У чому завинив тобі,
То знов покличеш, то покинеш,
А я горю немов в вогні.

Невже живеш моїм ти болем,
Що виливаю у віршах,
Навмисно мої рани солиш,
Щоб плакала моя душа.

Невже настільки ти байдужа,
Самозакохана й пуста,
Невже в твоєму серці стужа,
І кам’яна твоя душа.

Тоді скажи із ким кохався,
Із ким горів в ночах вогнем,
Кому навічно я віддався,
Опавши цвітом хризантем.

Хто до Львова приїжджав, той знає,
Каву тут готують запашну,
І львів’янин нею пригощує,
Подругу сховавшись від дощу.

Сонце й дощ, одвічне поєднання,
Тихих вулиць, затишних кафе,
Тут повітря сповнене коханням,
Дух поезії в ньому живе.

Всі тут люблять каву готувати,
Душу заложивши в ритуал,
Щоб повільно потім коштувати,
Запаху солодкий ареал.

Посміхатись, душу відкривати,
Під дощем, брущаткою іти,
І одне бажання загадати,
" Завжди разом, тільки я і ти"