Не дзвонив я Музі давно,

Номер стер, але пам’ятаю,

Хоч розлука гірким вином,

Напоїла мене до краю.



Я стою, на межі бажань,

Розриваюсь, спорю с собою,

В чорний кокон, немов кажан,

Заплітаю серце журбою.



Час неспинно своє бере,

Сум з’їдає мою свідомість,

Мов за руку веде мене,

У байдужості невагомість.



Дощ думок, вмиває лице,

І біжу на вогонь надії,

Незабута, зуміє все,

Побороти свій страх зуміє.



В тихий вечір простим дзвінком,

В монотонність думок ввірветься,

Щоб кохання п’янким вінком,

Оповити розбите серце.