На кущах і деревах під осінь,
появляються знову бруньки,
А в душі, що сказала вже досить,
Несміливо зростають думки.

Про оте, вже забуте кохання,
Що цвіло і давало плоди,
Від якого зосталось страждання,
Що втекло, не лишивши сліди.

Що ж, біжи, я тобі вслід всміхаюсь,
Бо я знаю, повернешся знов,
У житті, ні за що я не каюсь,
Як й за те, що я стратив любов.

Бо це я. виніс вирок безжальний,
І під корінь кохання зрубав,
В Інтернету холодних скрижалях,
Вірш – прощання, тобі написав.

Як досвідчені, гілля рубають,
Так я душу, розчистив мов сад,
Бо по справжньому ті лиш кохають,
Що знаходять дорогу назад…