•  Втеча

Всесвіт від мене тікає
Білим рогатим оленем,

•  Споглядання очерету

Якийсь старий у подертій свиті
З бородою, що обшарпана колючками

•  Вихор

А ви любите літати
Там, де кружляє вихор?

•  Бачити

Бачити – це значить хотіти,
Жадати: споглядати шматочок вічності

•  На стежках Наварри

Королю Наварри Генріху IV.
Щиро.

•  Свічада світу

Що ми шукаємо
У нетрях диких своєї свідомості?

•  Згасле вогнище вовка

Ти – виноград стиглий,
Якому ще судилося стати

•  Ключ і двері

З прозорих цеглин повітря
Збудував собі дім вічний:

•  Крук очікує

Старий як осінній дощ
Крук з білою хусткою в пазурах:

•  Веретено Лахесіс

Вітрильно
І спрагло.

•  Всесвіт-яблуко

А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,

•  Ріка імен

Вічність – там, за дверима,
За порогом, що встелений шовком

•  Замуровані двері

Заратустра замуровує двері –
Замуровує браму «завтра»,

•  Наче

Наче пивниця пам’яті
Важке

•  Споглядання шпаків

Споглядання поцяткованих шпаків-пересмішників
Нагадує сині квіти гонорової гортензії

•  Тягарець

Годинник, що вимірює епохи
Замість циферблату має лише порожнечу

•  Епоха заліза

В часи давніх номадів
Коли замість дзвонів

•  Сірі плазуни

Весняні тіні людей білого міста
Плазують між квітучими сакурами

•  Зорі дивляться вниз

Зорі глипають вниз – на твердь,
Миготять, наче вицвілі літери

•  Крапля води

У краплю води
Наче в кавалок свічада

•  Тінь мого капелюха

Я люблю затінок
Як птах з сірим пір’ям

•  Подерта свита світу

Філософи-жебраки епохи зневіри
Одягають подерте на шмаття Небо

•  Тягар смутку

Я блукав серед натовпу
Людей, що не слухають

•  Сурма

Сурма босоногого ангела
Зроблена з синього повітря:

•  Очерет

Очерет озера моїх снів
Шепоче мені про спокій:

•  Загублене Сонце

Сонце важким яблуком
Падає в зелену траву виднокраю,

•  Танець ящірок

Метелики, які сідають на мій капелюх
Розказують мені пошепки,

•  Осінній мед

Наповнимо келих:
Всесвіт інакший співає хорал

•  Різати хліб

Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
Що лежить на дерев’яному столі буття

•  Тінь півонії

Коли падолист довершується,
Коли хризантеми стають скляними

•  Плащ пошитий з дощу

Краще пошити собі прозорий плащ
З ниток осіннього дощу холодного,

•  Вир готичних лiтер

Кам’яне крислате дерево
Виросло в саду обітниць

•  Хаос і світло

У колодязь старого міста
Темного, наче ніч у задушній сельві,

•  Перехожий

Я би відчинив сіру вулицю,
Як відчиняють ковані двері

•  Я, блукалець

Черленою рискою Захід
Малює художник Сонце,

•  Кавалок

У лісі горбатої відьми Вічності
Дозріла ліщина Часу.

•  Підійти до вікна

Місто-квітник
Плекає старий садівник

•  Слід лилика

Лишаємо слід
На килимі жовтого листя

•  Друг німування

Я вирізую собі друзів
З мертвого дерева сподівань.

•  Сутінковий будинок

Домівка
В якій завжди панують сутінки,

•  Кроки на линві

Як жили ми тут?
У місті, де жовтень шулікою

•  День мовчання

День,
Коли хочеться помовчати,

•  Коса Береніки

Коли мені бракувало зашморгу
Для нірвани солодкої,

•  Дерев’яний він

Люди-колібрі
Проколюють собі вуха

•  Пізніше троянд

Пізніше троянд – трава,
Бо квіти цих зірок-пишнот

•  Серце темряви

Серце темряви
Стугонить в глибинах заліза,

•  Зазираючий

Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
Що сплять, коли блимає на траву безколірну

•  Зворотна сторона готики

На зворотній стороні готики*
Венеціанське свічадо.

•  Крейдяне лезо

Нанизую сонця
На ниточку майбутнього:

•  Ми дощ

Ми – це вода,
Що падає з неба шекспірівських драм:

•  Повелитель мовчання

Лицарям Судного Дня присвячую.
Щиро.

•  Зелений плащ волоцюги

Я хотів би сьогодні (дивлячись у синяву)
Або в майбутньому, або в минулому

•  Господар дому сього

Господар дому сього
Ніколи не запалював свічки:

•  Ніде

- Де ти був, Адаме?
Може ти був тінню

•  Нічого крім темряви

А за вікном – нічого крім темряви
(Друже, ти гортаєш книгу,

•  Невблаганні годинники

Ви думали Час невблаганний
Нагадує море прозоре й бездонне

•  Вихор, що гасить полум’я

Шеймасу Шейге*. Щиро.

•  Вітрила втечі

Любас мандрагори – розстріляний капітан
Кермує свою каравелу незриму

•  Розіп’яті вечори

Кожен вечір бородатим пророком
Зазирає в вікна моїх спогадів –

•  Сонце померло

Ви чуєте? Люди!
Сонце померло

•  Часопростір

Життя – це потріпана книга
З видертими сторінками

•  По лезу

Стежка вузька, наче лезо –
Крізь ліс темний, як сама смерть.

•  Золотар-безхатько

Сонце монахом-схимником
Тиняється над іржавими дахами

•  Перехожий

Перехожі – всі ми перехожі
На вулицях міста життя.

•  Срібні дні

Тільки срібло.
І не лишень серед ночі модерну,

•  Коли приходить Щось

Осінь слідами крука-нездари
На мокрій землі сподівань

•  Вулиці, на яких ми вмирали

Пам’яті полеглих за свободу
На вулицях Будапешта у 1956 році

•  Холод і простір

Джозефу Броду. Щиро.

•  Стукiт годинника

Чеславу Мілошу – автору «Абетки». Щиро.

•  Капітани життя

Ми капітани - наші вітрильники
Тесані й клепані з прозорих слів,

•  Гончар-водолiй

Ви примушуєте мене думати
Про те, чого я не знаю,

•  Година

Всім вбитим за правду.

•  Мій друг вітер

Вітер теж бачить сни –
Такі ж скуйовджені,

•  Бiле крилo

Біле крило в високому чистому небі -
Воно тріпоче доти,

•  Ковток синяви

У келихи розлита синява Неба.
Кожному, кого забуто і зневажено,

•  Талер сновидь

Інколи в снах моїх кольорових,
Що прибиті іржавим цвяхом

•  Човни, в яких ми пливемо

Човни, в яких пливемо в невідомість:
Вони такі легкі, і навіть легковажні,

•  Скляний свiт

Я попливу
На кораблі скляному -

•  Чотири годинники чорний, бiлий, золотий, зелений

Мої чотири годинники –
Поводирі сліпих лабіринтами часу,

•  Рання осінь

Рання осінь
Зазирає в вікно мого дому –

•  Темні сторінки ночі

Моє життя – це книга стара:
Потріпана, зачитана, без малюнків

•  Бажання

Бажання
Сповнює кожен листок

•  Небажання

Місто клаптиків неба –
Місто якого ніколи не існувало,

•  Вогненний лелека

Вогненний лелека
На тіні дитинства нашого постріхованого

•  Полювання на залiзних мамонтiв

У залізних печерах
Люди запалюють світло

•  Осiння проза

Коли судний день настане
Осіннє небо чорним апокрифом

•  Каменi, що знайшлися

Ранок – це важкий камінь,
Який ми кладемо в підмурок

•  Те вiчне, що поруч

Блукаю осіннім садом,
Де замість листя

•  Танго в домi порожнечi

Дім, в якому поселилася порожнеча,
В якому вона живе в кожній кімнаті,

•  Одна ніч

Ніч-комірчина – одна,
Самотня, як сокіл – бо в Небі

•  Сниво одне

Кожне сниво – човен вітрильний,
Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,

•  Дві ноти

Серед темряви цієї комірчини-світу
(Хоч неозорої, але таки комірчини)

•  Вогонь спить

Поспи іще, вогню одвічний,
Спи,

•  Камінне життя

Я живу між двома каменями
На плоскгрір’ї Сумних Віршів,

•  Посередники

Вони лише посередники.
Провідники через хиткий міст

•  Людські слова

Людські слова
Падають на скляну поверхню

•  Обличчя вітру

Мені зазирав в обличчя вітер -
Той самий, що нині весняний,

•  Щур, що дарує шматочки страждання

Південними вечорами
Країни нетутешньої

•  Пісня мовчання

Пісня,
Яку мені заспівати

•  Край для рибалок

Жити в недобрих краях -
Покликання для старого рибалки,

•  Теж

Він теж старий – цей блідий дивак,
Цей сивий сторож нічного неба –

•  З темряви в темряву

Між двома темними безоднями,
Між двома нескінченностями,

•  Темрява на сніданок

Білі птахи дзьобають темряву
(Чорніють кінця крил),

•  Серед снів

У царстві снів
Нині всі сни чужі.

•  Люди країни Вчора

Я вартовий. Стою
Між минулим і майбутнім

•  Манускрипти весни

Ця весна сміялася
Трьома кольорами ірландського прапора:

•  Сутінковий шарлатан

У сутінкову епоху –
Сіру, як миша Аполлона,

•  Шати для істини

Листям весняних дерев мені
Шелестить Слово.

•  Вусате літо

Вусате літо
Вітає мене гудінням

•  Передчуття дощу

Вдягну туман замість одежі,
Осідлаю хмару замість коня,

•  Озера вічності

Ми падаємо.
Сонце сумним волоцюгою

•  Люди країни Вчора

Я вартовий. Стою
Між минулим і майбутнім

•  Гумовий пес мiста

Сіре місто кульгавим сухотником
Шкандибає на цвинтар вигадок.

•  Тим, хто лишився в небі

Там – за хмарами – тиша.
Там – над хмарами – тільки небо.

•  Вітрило храмовиків

Я теж язики полум’я
Здіймав, як вітрила

•  Слухаю дощ

Якби хто знав
Як я люблю в суботу

•  Кожне місто синє

У цій країні всі міста сині:
Чи то у серпанку, чи то нині смог.

•  Звертання майстра щіток до одного містера

Містер Чедвік стоїть на вулиці Дощів
З невидимою парасолькою Мадейри,

•  Співці рапсодій і пеанів

Між тишею і пеаном – мить,
Між словами рапсодії – павзи.

•  Наповнення

Бавлюсь з темнотою старих речей
Які ховаються по закутках кам’яного дому.

•  Сувій пергаменту

Судного дня
Попрошу косарів нескінченного поля

•  Середмістя

Серед міста
В якому всі будинки сірі,

•  Дороги весняного вітру

Дороги весняного вітру
перетинаються біля старого ільма,

•  Папірус пелюстки вишні

Весна – це хатинка для їжаків:
Всі мої думки колючі,

•  Птах Місто

У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми. як і в інших містах…» І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:

•  Країна білого неба

Країна, в яку прийшла війна
Має тепер землю не чорну, а сіру:

•  Серце світу сього

Сонце зазирає цієї весни
В кожну зворохоблену душу.

•  Моря хмар

Мій сон – реальність.
А реальність – лише сон,

•  Божевiльнi велосипеди

У місті повітряного ренесансу
На бруківці з чорних доломітів

•  Бiлий паротяг

Поїзд приїхав на станцію Небо.
Паротяг зроблений з хмар

•  Слідами Одіссея

А світанок – це марево острова Ман,*
Тінь зими, що сховалась неквапно

•  Коли вбивають вірші

Пам’яті Сергія Нігояна

•  Пам’яті Яна Палаха

Коли приходить 19 січня я завжди згадую Яна Палаха і ті пахмурні дні 1969 року в Празі… Може тому, що я старий і надто багато пам’ятаю. А може тому що таких людей не можливо забути, бо їм птахи закрили обличчя крилами, коли вони не змогли більше дивитися на цю неправду...

•  Розпродаж

Продаються опудала –
Бездушевні фанатики

•  Лорд Островів

Ми всі живемо на островах.
Навіть вони – бедуїни,

•  Пісня про плоть

Плоть наша – це корабель Магеллана
Сколочений з дощок вчорашніх днів,

•  Коли сонячно

Колись в молодості – ще у студентські роки я відвідував спіритуалістичний клуб «Зелена лампа» в Дубліні. Там збиралась молодь, що захоплювалась містикою, що була популярна в певних колах молоді в ті роки. У клубі було кілька груп – кожна зі своїми уявлення про потойбічний світ і зі своїми фантазіями. У нашому вузькому колі було прийнято викликати духи великих художників (бо ми чомусь вважали, що тільки їм дано блукати безтілесно у Всесвіті і спілкуватися з досі тілесно втіленими) і розмовляти з ними про їх картини. Згадавши раптом ті роки і себе в ті роки я написав таке:

•  Біле молоко чорної корови

Хлопець який зазирнув у темряву,
У холодне єство світу сього

•  Світло і темрява

Колись в епоху дуже готичну
Перенасичену книжниками і фарисеями

•  Злий птах Див

На Дмитра, читаючи «Літопис Руський» - сторінки важких хронік ХІІ століття, я зажурився. І написав таке:

•  Осінь – дитина

Я дивився на осінній дублінський дощ і мокре листя, яке прилипало до бруківки і флегматичного двірника, який марно намагався відшкрябати їх від бруківки. Двірник побачивши мене процідив крізь зуби: «Теж мені Харон-перевізник…» Тоді я написав у свій записник таке:

•  Хтось у сірому

Блукаючи мокрими вулицями осіннього Дубліна, зачіпаючи своїм костуром старого відлюдника мокру бруківку дороги вікінгів, я подумав, що вітер – це хтось у сірому. Так мені здалося…

•  Спроба відлюдництва

Колись давно я жив кілька тижнів на маленькому острові біля берегів Суомі – милувався старезними соснами на велетенських каменях, слухав шум вітру, мріяв стати відлюдником і оселитись тут назавжди. Якось згадав ті дні і написав таке:

•  Будівничий театру

Будівничий лялькового театру
Міняє цеглу п’єс на хліб монологів.

•  Олівець в руках

Сон. Коли хмари кольору горобців,
То марево, як кіно, проектується в небо.

•  Ті, що блукають навколо

Місто, в якому замість людей
Живуть мовчазні манекени,

•  Граннег

Серед старезного пралісу, що від віку ще не знав сокири і важкого подиху лісорубів, я відчув запах зітлілого листя старих буків. Усвідомлення того, що цей ліс старіший за мене і мудріший за всіх професорів Дубліна, і що багатьом з цих дерев більше трьохсот літ, спонукало мене згадати давні ірландські легенди про Граннега – лісового перевертня, що здатний був перетворюватися на їжака. І тоді я написав таке:

•  Той, хто зазирає

Колись давно я прожив кілька днів серед дрімучого лісу на дні давньої ущелини, оточеної скелями, що утворені тріасовими вапняками. В ущелині були зруйновані стародавні копальні, штольні, де люди колись шукали блискучий метал, які нині ведуть у велике Ніщо. Вічно вологі камені поросли мохом і папороттю. Я слухав шум водоспаду і думав про вічне. І раптом написав таке:

•  Монолог на базарi

А ви знаєте
Як пахнуть цвяхи?

•  Де i коли

Відчиніть двері -
Пустіть літній дощ

•  Калошi мрiйника Квазiмодо

Шум новобудови.
Хтось зачарований

•  Уривок книги дорiг

Жовтень на бруківці пише
Плямами жовтого листя

•  Весла повiтря

Мокрого падолистового дня я блукав безцільно сірими вулицями, чіпляючи своїми підборами липке мокре листя кленів, що густо вкривало килимом бруківку старого міста. Ще старішого, ніж я. І тоді я подумав, що пращури зачекалися мене коло свого гарячого вогнища, де вони згадують і переповідають легенди. А я все не йду та не йду… І тоді я записав у свій нотатник таке:

•  Сховане в торбу

Я відвідав міжнародний фестиваль ковалів під час візиту в одну далеку і прекрасну країну. Блукаючи між рядами майстрів, які прямо на очах глядачів виковували з заліза дивовижні квіти і зубатих драконів, я раптом побачив біля одних майстрів наш ірландський прапор. У душі стало якось щемно і солодко – я згадав про друїдів-ковалів, про залізо яке гартувалося в горнах Тари та Круахана і написав у свій записник таке:

•  Трiснута амфора

Друже Евкліде!
Як тісно душі у твоїх клітинках

•  Каламутнi дзеркала

Калюжі – це дзеркала
Виставлені на вулиці

•  Затемнення світила

Я безцільно блукав містом в якому зацвіли сливи і магнолії і думав про те, що люди нині стали настільки заклопотаними, що скоро забудуть, що таке сміх і радість. Всі перехожі самотні як той папуга, що вилетів з кватирки і забув як повернутися додому, до годівнички. Я згадав, що саме сьогодні вночі буде затемнення Місяця і тоді написав таке:

•  Туман як гума

А насправді весна. Зрозумій.
Твоє замкнене коло Спінози

•  Сестри прядуть

Один мій знайомий жив у старому кам’яному будиночку самотнім аскетом. Любив вечорами грати на скрипці і читати старовинні грубезні книги у шкіряних палітурках писані латиною та грецькою. У нього в домі ніколи не було мишей – він тримав трьох кішок яких назвав Клото, Лахеза, Атропа які берегли його бібліотеку від докучливих гризунів. Мій знайомий давно помер, його будинок, його скрипку і його бібліотеку продали за безцінь. Якось я згадав про нього і написав ось такий вірш:

•  Тiнь вишнi

Розмовляю з гомінкою луною
Ще не викопаного колодязя,

•  Білі світлофори

Дивлячись на калюжі майбутньої весни
Подумав ненароком, що

•  Бородатий водолаз

Пірнаю у глибини Землі,
Як в море зотлілих книг.

•  Спогдядаючи мурашник

Колись у Норвегії я споглядав старезну сосну, що виросла серед кам’яних скель. Падав лапатий сніг. Я довго блукав по глибокому першому снігу аж поки не звалився з ніг. Пізніше, сидячи біля вогню коминка в старезному кам’яному будинку, я згадував цю історію і написав таке:

•  Тепло згаслого вогнища

Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:

•  Непрозорiсть

Якось почувши сонячного зимового ранку цвірінькання синиць (а вони передчувають весну краще ніж я і вірять – на відміну від мене, що вона справді прийде) я подумав, що камені падають з неба для того, щоб ми не забували про Нескінченність і написав ось таке:

•  Коло броду

Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:

•  Вiдчиняю дверi

Пустив у сни свої маляра
З відрами фарби та пензлями.

•  Мiсто сирiт

Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:

•  Високе

Вони будували вежу зі слів.
Ніхто не знає навіщо.

•  Листи до Гiльгамеша

Глиняні люди
Пишуть свої глиняні книги

•  Вулиця чорних плащiв

Колись, блукаючи вулицями Болоньї, я думав про архітекторів середньовіччя – вони хотіли злетіти в небо, але важкі думки тягнули їх додолу, вони хотіли легкості, але камінь був важкий, хотіли світла, а цегла темніла, хотіли пластичності мармуру, а він гнітив їх холодом і байдужістю. Я милувався дивною спорудою собору Сан-Петроніо на П’яцца Маджоре і раптом абсолютно недоречно згадав про Савонаролу. І тоді записав у своєму записнику таке:

•  Жорстокий карнавал

Читаючи «Історію Італії» Джузеппе Канторіні, я подумав про те, як легко люди можуть втрачати свою свободу і прославляти своє поневолення і крадіїв їхньої свободи, як нібито, винуватців уявного процвітання. І тоді написалося таке: