Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Шон Маклех
Живу в м. Дублін (Ірландія). Колись - ще в молоді роки вивчав українську мову. Зараз деякі мої старі і нові твори виставляю на суд публіки...


Рубрики / Білі світлофори

Опис: Блукаючи вулицями міста людей, я зауважив, що світлофори тут мають тільки біле світло - і переходьте вулиці як хочете - якщо зможете...
Інша поезія ⁄ Переглянути все відразу

  •   Втеча
    Всесвіт від мене тікає
    Білим рогатим оленем,
  •   Споглядання очерету
    Якийсь старий у подертій свиті
    З бородою, що обшарпана колючками
  •   Вихор
    А ви любите літати
    Там, де кружляє вихор?
  •   Бачити
    Бачити – це значить хотіти,
    Жадати: споглядати шматочок вічності
  •   На стежках Наварри
    Королю Наварри Генріху IV.
    Щиро.
  •   Свічада світу
    Що ми шукаємо
    У нетрях диких своєї свідомості?
  •   Згасле вогнище вовка
    Ти – виноград стиглий,
    Якому ще судилося стати
  •   Ключ і двері
    З прозорих цеглин повітря
    Збудував собі дім вічний:
  •   Крук очікує
    Старий як осінній дощ
    Крук з білою хусткою в пазурах:
  •   Веретено Лахесіс
    Вітрильно
    І спрагло.
  •   Всесвіт-яблуко
    А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
    Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
  •   Ріка імен
    Вічність – там, за дверима,
    За порогом, що встелений шовком
  •   Замуровані двері
    Заратустра замуровує двері –
    Замуровує браму «завтра»,
  •   Наче
    Наче пивниця пам’яті
    Важке
  •   Споглядання шпаків
    Споглядання поцяткованих шпаків-пересмішників
    Нагадує сині квіти гонорової гортензії
  •   Тягарець
    Годинник, що вимірює епохи
    Замість циферблату має лише порожнечу
  •   Епоха заліза
    В часи давніх номадів
    Коли замість дзвонів
  •   Сірі плазуни
    Весняні тіні людей білого міста
    Плазують між квітучими сакурами
  •   Зорі дивляться вниз
    Зорі глипають вниз – на твердь,
    Миготять, наче вицвілі літери
  •   Крапля води
    У краплю води
    Наче в кавалок свічада
  •   Тінь мого капелюха
    Я люблю затінок
    Як птах з сірим пір’ям
  •   Подерта свита світу
    Філософи-жебраки епохи зневіри
    Одягають подерте на шмаття Небо
  •   Тягар смутку
    Я блукав серед натовпу
    Людей, що не слухають
  •   Сурма
    Сурма босоногого ангела
    Зроблена з синього повітря:
  •   Очерет
    Очерет озера моїх снів
    Шепоче мені про спокій:
  •   Загублене Сонце
    Сонце важким яблуком
    Падає в зелену траву виднокраю,
  •   Танець ящірок
    Метелики, які сідають на мій капелюх
    Розказують мені пошепки,
  •   Осінній мед
    Наповнимо келих:
    Всесвіт інакший співає хорал
  •   Різати хліб
    Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
    Що лежить на дерев’яному столі буття
  •   Тінь півонії
    Коли падолист довершується,
    Коли хризантеми стають скляними
  •   Плащ пошитий з дощу
    Краще пошити собі прозорий плащ
    З ниток осіннього дощу холодного,
  •   Вир готичних лiтер
    Кам’яне крислате дерево
    Виросло в саду обітниць
  •   Хаос і світло
    У колодязь старого міста
    Темного, наче ніч у задушній сельві,
  •   Перехожий
    Я би відчинив сіру вулицю,
    Як відчиняють ковані двері
  •   Я, блукалець
    Черленою рискою Захід
    Малює художник Сонце,
  •   Кавалок
    У лісі горбатої відьми Вічності
    Дозріла ліщина Часу.
  •   Підійти до вікна
    Місто-квітник
    Плекає старий садівник
  •   Слід лилика
    Лишаємо слід
    На килимі жовтого листя
  •   Друг німування
    Я вирізую собі друзів
    З мертвого дерева сподівань.
  •   Сутінковий будинок
    Домівка
    В якій завжди панують сутінки,
  •   Кроки на линві
    Як жили ми тут?
    У місті, де жовтень шулікою
  •   День мовчання
    День,
    Коли хочеться помовчати,
  •   Коса Береніки
    Коли мені бракувало зашморгу
    Для нірвани солодкої,
  •   Дерев’яний він
    Люди-колібрі
    Проколюють собі вуха
  •   Пізніше троянд
    Пізніше троянд – трава,
    Бо квіти цих зірок-пишнот
  •   Серце темряви
    Серце темряви
    Стугонить в глибинах заліза,
  •   Зазираючий
    Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
    Що сплять, коли блимає на траву безколірну
  •   Зворотна сторона готики
    На зворотній стороні готики*
    Венеціанське свічадо.
  •   Крейдяне лезо
    Нанизую сонця
    На ниточку майбутнього:
  •   Ми дощ
    Ми – це вода,
    Що падає з неба шекспірівських драм:
  •   Повелитель мовчання
    Лицарям Судного Дня присвячую.
    Щиро.
  •   Зелений плащ волоцюги
    Я хотів би сьогодні (дивлячись у синяву)
    Або в майбутньому, або в минулому
  •   Господар дому сього
    Господар дому сього
    Ніколи не запалював свічки:
  •   Ніде
    - Де ти був, Адаме?
    Може ти був тінню
  •   Нічого крім темряви
    А за вікном – нічого крім темряви
    (Друже, ти гортаєш книгу,
  •   Невблаганні годинники
    Ви думали Час невблаганний
    Нагадує море прозоре й бездонне
  •   Вихор, що гасить полум’я
    Шеймасу Шейге*. Щиро.
  •   Вітрила втечі
    Любас мандрагори – розстріляний капітан
    Кермує свою каравелу незриму
  •   Розіп’яті вечори
    Кожен вечір бородатим пророком
    Зазирає в вікна моїх спогадів –
  •   Сонце померло
    Ви чуєте? Люди!
    Сонце померло
  •   Часопростір
    Життя – це потріпана книга
    З видертими сторінками
  •   По лезу
    Стежка вузька, наче лезо –
    Крізь ліс темний, як сама смерть.
  •   Золотар-безхатько
    Сонце монахом-схимником
    Тиняється над іржавими дахами
  •   Перехожий
    Перехожі – всі ми перехожі
    На вулицях міста життя.
  •   Срібні дні
    Тільки срібло.
    І не лишень серед ночі модерну,
  •   Коли приходить Щось
    Осінь слідами крука-нездари
    На мокрій землі сподівань
  •   Вулиці, на яких ми вмирали
    Пам’яті полеглих за свободу
    На вулицях Будапешта у 1956 році
  •   Холод і простір
    Джозефу Броду. Щиро.
  •   Стукiт годинника
    Чеславу Мілошу – автору «Абетки». Щиро.
  •   Капітани життя
    Ми капітани - наші вітрильники
    Тесані й клепані з прозорих слів,
  •   Гончар-водолiй
    Ви примушуєте мене думати
    Про те, чого я не знаю,
  •   Година
    Всім вбитим за правду.
  •   Мій друг вітер
    Вітер теж бачить сни –
    Такі ж скуйовджені,
  •   Бiле крилo
    Біле крило в високому чистому небі -
    Воно тріпоче доти,
  •   Ковток синяви
    У келихи розлита синява Неба.
    Кожному, кого забуто і зневажено,
  •   Талер сновидь
    Інколи в снах моїх кольорових,
    Що прибиті іржавим цвяхом
  •   Човни, в яких ми пливемо
    Човни, в яких пливемо в невідомість:
    Вони такі легкі, і навіть легковажні,
  •   Скляний свiт
    Я попливу
    На кораблі скляному -
  •   Чотири годинники чорний, бiлий, золотий, зелений
    Мої чотири годинники –
    Поводирі сліпих лабіринтами часу,
  •   Рання осінь
    Рання осінь
    Зазирає в вікно мого дому –
  •   Темні сторінки ночі
    Моє життя – це книга стара:
    Потріпана, зачитана, без малюнків
  •   Бажання
    Бажання
    Сповнює кожен листок
  •   Небажання
    Місто клаптиків неба –
    Місто якого ніколи не існувало,
  •   Вогненний лелека
    Вогненний лелека
    На тіні дитинства нашого постріхованого
  •   Полювання на залiзних мамонтiв
    У залізних печерах
    Люди запалюють світло
  •   Осiння проза
    Коли судний день настане
    Осіннє небо чорним апокрифом
  •   Каменi, що знайшлися
    Ранок – це важкий камінь,
    Який ми кладемо в підмурок
  •   Те вiчне, що поруч
    Блукаю осіннім садом,
    Де замість листя
  •   Танго в домi порожнечi
    Дім, в якому поселилася порожнеча,
    В якому вона живе в кожній кімнаті,
  •   Одна ніч
    Ніч-комірчина – одна,
    Самотня, як сокіл – бо в Небі
  •   Сниво одне
    Кожне сниво – човен вітрильний,
    Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,
  •   Дві ноти
    Серед темряви цієї комірчини-світу
    (Хоч неозорої, але таки комірчини)
  •   Вогонь спить
    Поспи іще, вогню одвічний,
    Спи,
  •   Камінне життя
    Я живу між двома каменями
    На плоскгрір’ї Сумних Віршів,
  •   Посередники
    Вони лише посередники.
    Провідники через хиткий міст
  •   Людські слова
    Людські слова
    Падають на скляну поверхню
  •   Обличчя вітру
    Мені зазирав в обличчя вітер -
    Той самий, що нині весняний,
  •   Щур, що дарує шматочки страждання
    Південними вечорами
    Країни нетутешньої
  •   Пісня мовчання
    Пісня,
    Яку мені заспівати
  •   Край для рибалок
    Жити в недобрих краях -
    Покликання для старого рибалки,
  •   Теж
    Він теж старий – цей блідий дивак,
    Цей сивий сторож нічного неба –
  •   З темряви в темряву
    Між двома темними безоднями,
    Між двома нескінченностями,
  •   Темрява на сніданок
    Білі птахи дзьобають темряву
    (Чорніють кінця крил),
  •   Серед снів
    У царстві снів
    Нині всі сни чужі.
  •   Люди країни Вчора
    Я вартовий. Стою
    Між минулим і майбутнім
  •   Манускрипти весни
    Ця весна сміялася
    Трьома кольорами ірландського прапора:
  •   Сутінковий шарлатан
    У сутінкову епоху –
    Сіру, як миша Аполлона,
  •   Шати для істини
    Листям весняних дерев мені
    Шелестить Слово.
  •   Вусате літо
    Вусате літо
    Вітає мене гудінням
  •   Передчуття дощу
    Вдягну туман замість одежі,
    Осідлаю хмару замість коня,
  •   Озера вічності
    Ми падаємо.
    Сонце сумним волоцюгою
  •   Люди країни Вчора
    Я вартовий. Стою
    Між минулим і майбутнім
  •   Гумовий пес мiста
    Сіре місто кульгавим сухотником
    Шкандибає на цвинтар вигадок.
  •   Тим, хто лишився в небі
    Там – за хмарами – тиша.
    Там – над хмарами – тільки небо.
  •   Вітрило храмовиків
    Я теж язики полум’я
    Здіймав, як вітрила
  •   Слухаю дощ
    Якби хто знав
    Як я люблю в суботу
  •   Кожне місто синє
    У цій країні всі міста сині:
    Чи то у серпанку, чи то нині смог.
  •   Звертання майстра щіток до одного містера
    Містер Чедвік стоїть на вулиці Дощів
    З невидимою парасолькою Мадейри,
  •   Співці рапсодій і пеанів
    Між тишею і пеаном – мить,
    Між словами рапсодії – павзи.
  •   Наповнення
    Бавлюсь з темнотою старих речей
    Які ховаються по закутках кам’яного дому.
  •   Сувій пергаменту
    Судного дня
    Попрошу косарів нескінченного поля
  •   Середмістя
    Серед міста
    В якому всі будинки сірі,
  •   Дороги весняного вітру
    Дороги весняного вітру
    перетинаються біля старого ільма,
  •   Папірус пелюстки вишні
    Весна – це хатинка для їжаків:
    Всі мої думки колючі,
  •   Птах Місто
    У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми. як і в інших містах…» І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:
  •   Країна білого неба
    Країна, в яку прийшла війна
    Має тепер землю не чорну, а сіру:
  •   Серце світу сього
    Сонце зазирає цієї весни
    В кожну зворохоблену душу.
  •   Моря хмар
    Мій сон – реальність.
    А реальність – лише сон,
  •   Божевiльнi велосипеди
    У місті повітряного ренесансу
    На бруківці з чорних доломітів
  •   Бiлий паротяг
    Поїзд приїхав на станцію Небо.
    Паротяг зроблений з хмар
  •   Слідами Одіссея
    А світанок – це марево острова Ман,*
    Тінь зими, що сховалась неквапно
  •   Коли вбивають вірші
    Пам’яті Сергія Нігояна
  •   Пам’яті Яна Палаха
    Коли приходить 19 січня я завжди згадую Яна Палаха і ті пахмурні дні 1969 року в Празі… Може тому, що я старий і надто багато пам’ятаю. А може тому що таких людей не можливо забути, бо їм птахи закрили обличчя крилами, коли вони не змогли більше дивитися на цю неправду...
  •   Розпродаж
    Продаються опудала –
    Бездушевні фанатики
  •   Лорд Островів
    Ми всі живемо на островах.
    Навіть вони – бедуїни,
  •   Пісня про плоть
    Плоть наша – це корабель Магеллана
    Сколочений з дощок вчорашніх днів,
  •   Коли сонячно
    Колись в молодості – ще у студентські роки я відвідував спіритуалістичний клуб «Зелена лампа» в Дубліні. Там збиралась молодь, що захоплювалась містикою, що була популярна в певних колах молоді в ті роки. У клубі було кілька груп – кожна зі своїми уявлення про потойбічний світ і зі своїми фантазіями. У нашому вузькому колі було прийнято викликати духи великих художників (бо ми чомусь вважали, що тільки їм дано блукати безтілесно у Всесвіті і спілкуватися з досі тілесно втіленими) і розмовляти з ними про їх картини. Згадавши раптом ті роки і себе в ті роки я написав таке:
  •   Біле молоко чорної корови
    Хлопець який зазирнув у темряву,
    У холодне єство світу сього
  •   Світло і темрява
    Колись в епоху дуже готичну
    Перенасичену книжниками і фарисеями
  •   Злий птах Див
    На Дмитра, читаючи «Літопис Руський» - сторінки важких хронік ХІІ століття, я зажурився. І написав таке:
  •   Осінь – дитина
    Я дивився на осінній дублінський дощ і мокре листя, яке прилипало до бруківки і флегматичного двірника, який марно намагався відшкрябати їх від бруківки. Двірник побачивши мене процідив крізь зуби: «Теж мені Харон-перевізник…» Тоді я написав у свій записник таке:
  •   Хтось у сірому
    Блукаючи мокрими вулицями осіннього Дубліна, зачіпаючи своїм костуром старого відлюдника мокру бруківку дороги вікінгів, я подумав, що вітер – це хтось у сірому. Так мені здалося…
  •   Спроба відлюдництва
    Колись давно я жив кілька тижнів на маленькому острові біля берегів Суомі – милувався старезними соснами на велетенських каменях, слухав шум вітру, мріяв стати відлюдником і оселитись тут назавжди. Якось згадав ті дні і написав таке:
  •   Будівничий театру
    Будівничий лялькового театру
    Міняє цеглу п’єс на хліб монологів.
  •   Олівець в руках
    Сон. Коли хмари кольору горобців,
    То марево, як кіно, проектується в небо.
  •   Ті, що блукають навколо
    Місто, в якому замість людей
    Живуть мовчазні манекени,
  •   Граннег
    Серед старезного пралісу, що від віку ще не знав сокири і важкого подиху лісорубів, я відчув запах зітлілого листя старих буків. Усвідомлення того, що цей ліс старіший за мене і мудріший за всіх професорів Дубліна, і що багатьом з цих дерев більше трьохсот літ, спонукало мене згадати давні ірландські легенди про Граннега – лісового перевертня, що здатний був перетворюватися на їжака. І тоді я написав таке:
  •   Той, хто зазирає
    Колись давно я прожив кілька днів серед дрімучого лісу на дні давньої ущелини, оточеної скелями, що утворені тріасовими вапняками. В ущелині були зруйновані стародавні копальні, штольні, де люди колись шукали блискучий метал, які нині ведуть у велике Ніщо. Вічно вологі камені поросли мохом і папороттю. Я слухав шум водоспаду і думав про вічне. І раптом написав таке:
  •   Монолог на базарi
    А ви знаєте
    Як пахнуть цвяхи?
  •   Де i коли
    Відчиніть двері -
    Пустіть літній дощ
  •   Калошi мрiйника Квазiмодо
    Шум новобудови.
    Хтось зачарований
  •   Уривок книги дорiг
    Жовтень на бруківці пише
    Плямами жовтого листя
  •   Весла повiтря
    Мокрого падолистового дня я блукав безцільно сірими вулицями, чіпляючи своїми підборами липке мокре листя кленів, що густо вкривало килимом бруківку старого міста. Ще старішого, ніж я. І тоді я подумав, що пращури зачекалися мене коло свого гарячого вогнища, де вони згадують і переповідають легенди. А я все не йду та не йду… І тоді я записав у свій нотатник таке:
  •   Сховане в торбу
    Я відвідав міжнародний фестиваль ковалів під час візиту в одну далеку і прекрасну країну. Блукаючи між рядами майстрів, які прямо на очах глядачів виковували з заліза дивовижні квіти і зубатих драконів, я раптом побачив біля одних майстрів наш ірландський прапор. У душі стало якось щемно і солодко – я згадав про друїдів-ковалів, про залізо яке гартувалося в горнах Тари та Круахана і написав у свій записник таке:
  •   Трiснута амфора
    Друже Евкліде!
    Як тісно душі у твоїх клітинках
  •   Каламутнi дзеркала
    Калюжі – це дзеркала
    Виставлені на вулиці
  •   Затемнення світила
    Я безцільно блукав містом в якому зацвіли сливи і магнолії і думав про те, що люди нині стали настільки заклопотаними, що скоро забудуть, що таке сміх і радість. Всі перехожі самотні як той папуга, що вилетів з кватирки і забув як повернутися додому, до годівнички. Я згадав, що саме сьогодні вночі буде затемнення Місяця і тоді написав таке:
  •   Туман як гума
    А насправді весна. Зрозумій.
    Твоє замкнене коло Спінози
  •   Сестри прядуть
    Один мій знайомий жив у старому кам’яному будиночку самотнім аскетом. Любив вечорами грати на скрипці і читати старовинні грубезні книги у шкіряних палітурках писані латиною та грецькою. У нього в домі ніколи не було мишей – він тримав трьох кішок яких назвав Клото, Лахеза, Атропа які берегли його бібліотеку від докучливих гризунів. Мій знайомий давно помер, його будинок, його скрипку і його бібліотеку продали за безцінь. Якось я згадав про нього і написав ось такий вірш:
  •   Тiнь вишнi
    Розмовляю з гомінкою луною
    Ще не викопаного колодязя,
  •   Білі світлофори
    Дивлячись на калюжі майбутньої весни
    Подумав ненароком, що
  •   Бородатий водолаз
    Пірнаю у глибини Землі,
    Як в море зотлілих книг.
  •   Спогдядаючи мурашник
    Колись у Норвегії я споглядав старезну сосну, що виросла серед кам’яних скель. Падав лапатий сніг. Я довго блукав по глибокому першому снігу аж поки не звалився з ніг. Пізніше, сидячи біля вогню коминка в старезному кам’яному будинку, я згадував цю історію і написав таке:
  •   Тепло згаслого вогнища
    Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:
  •   Непрозорiсть
    Якось почувши сонячного зимового ранку цвірінькання синиць (а вони передчувають весну краще ніж я і вірять – на відміну від мене, що вона справді прийде) я подумав, що камені падають з неба для того, щоб ми не забували про Нескінченність і написав ось таке:
  •   Коло броду
    Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:
  •   Вiдчиняю дверi
    Пустив у сни свої маляра
    З відрами фарби та пензлями.
  •   Мiсто сирiт
    Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:
  •   Високе
    Вони будували вежу зі слів.
    Ніхто не знає навіщо.
  •   Листи до Гiльгамеша
    Глиняні люди
    Пишуть свої глиняні книги
  •   Вулиця чорних плащiв
    Колись, блукаючи вулицями Болоньї, я думав про архітекторів середньовіччя – вони хотіли злетіти в небо, але важкі думки тягнули їх додолу, вони хотіли легкості, але камінь був важкий, хотіли світла, а цегла темніла, хотіли пластичності мармуру, а він гнітив їх холодом і байдужістю. Я милувався дивною спорудою собору Сан-Петроніо на П’яцца Маджоре і раптом абсолютно недоречно згадав про Савонаролу. І тоді записав у своєму записнику таке:
  •   Жорстокий карнавал
    Читаючи «Історію Італії» Джузеппе Канторіні, я подумав про те, як легко люди можуть втрачати свою свободу і прославляти своє поневолення і крадіїв їхньої свободи, як нібито, винуватців уявного процвітання. І тоді написалося таке:
  • Переглянути всі твори з цієї сторінки