«Людина створена не для того, щоб отримувати поразки. Людину можна знищити, але перемогти її неможливо.»

(Ернест Гемінгвей)

Колись в молодості – ще у студентські роки я відвідував спіритуалістичний клуб «Зелена лампа» в Дубліні. Там збиралась молодь, що захоплювалась містикою, що була популярна в певних колах молоді в ті роки. У клубі було кілька груп – кожна зі своїми уявлення про потойбічний світ і зі своїми фантазіями. У нашому вузькому колі було прийнято викликати духи великих художників (бо ми чомусь вважали, що тільки їм дано блукати безтілесно у Всесвіті і спілкуватися з досі тілесно втіленими) і розмовляти з ними про їх картини. Згадавши раптом ті роки і себе в ті роки я написав таке:

Попрошу Вінсента ван Гога
Насмалювати мені знову
«Соняшники» -
Помріяти хочу
У світі вічного світла,
Де крім радості
Душа сповнена
Сонцем одвічним.
Попрошу Дмеймса МакНейла Віслера
Зобразити мені кольорами загадку,
Дивну таємницю буття
В ноктюрнах блакиті і срібла,
Сірості й золота.
Попрошу Клода Моне
Зобразити мені ще раз копиці –
Життя нашого невловимі миттєвості.
Чи може попрошу Тулуз-Лотрека
Завести мене знову у свій світ химерний
Світу людських сутінок…
Але ні!
Я попрошу Ежена Делакруа
Намалювати мені ще раз –
Тільки не на полотні
А в повітрі мого міста
Картину шаленого пориву –
«Свободу на барикадах»!