«Те, що відбувається в моїй голові
набагато цікавіше ніж те,
що відбувається за її межами.»

(Лоуренс Данмор)

У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми. як і в інших містах…» І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:

Весняне небо
Зазирає птахом
У кратери площ,
У каньйони вулиць.
Чому я такий розхристаний,
Як пілігрим слова
З дірявими черевиками палітри?
Весняні квіти –
Це білі, жовті й сині привиди
(Червоних не буває –
Ні весняних квітів, ні привидів,
Точніше – червоні привиди померли)
Ефемерної епохи веслярів.
Якщо ти плаваєш
По океану часу,
Чи літаєш
У просторі прозорих дерев, то:
Ти босоногий Августин:
Марно шукаєш
Одкровення Доната-єретика
Серед папірусів – квітів вишні.
Ти – візантієць останній:
У бібліотеці свого черепа
Марно гортаєш
Попіл спалених книг
Олександрійської бібліотеки
Своєї юності.
Ти в межичассі,
Яке ніколи не стане епохою.
Подушки хмар
Марно під голову мостиш
Хворому століттю.