«Оті то сирени
наповнили мій слух і серце
жалібним і збентеженим співом»

(Григорій Сковорода)

Старий як осінній дощ
Крук з білою хусткою в пазурах:
Подарував йому своє імено,
А він каже, що не ім’я то, а темінь.
Прошу його летіти через ріку бажань,
А він кличе мене мов чужинця
До сповіді пастору віри хмар:
Повідай йому про свій шлях манівцями
До Істини нікому не потрібної,
А гривастий кінь очікує вершника серце,
Хтось лишиться на цьому полі колючому,
Що засіяне залізними зубами дракона,
Еринії краплі дощу дозбирують
У келих Кібели кольору ночі.
Делос – корабель серед хвиль марноти:
Пливе невідомо куди під вітрилом треби
З пристані мідних ножів хліборобів.
Син Лето, брат Артеміди, цей вічний юнак
Дарував мені якось кіфару посріблену,
Тільки навіщо? Для якої скорботної пісні?
День недоречний.
Як все біля входу в Тартар –
Недоречне.