Кібела кидає важкі зерна
В зораний ґрунт Аркадії
Орачами-кіклопами –
Велетами залізного плугу,
Що зазирають за пагорби
Оком своїм вогненним
І думають, що то не зерна, а зорі,
Що то не Аркадія, а безодня
У якій все розчиняється
І все народжується.
Навіщо вони ріжуть плугом
Камінну землю кентаврів?
Хіба не знають вони – одноокі,
Що землі роблять боляче?
Що плаче вона сльозами мовчання,
Наспівує стиха веселу мелодію смерті?
Збирати суниці
І чавити їх черлені цятки
Між сторінками книги Істини.
Потріпаний манускрипт Кроноса –
Там написано, що все почалось з Хаосу
І довершилось маривом.
Але не сьогодні.
Після епохи Сонця,
Напередодні епохи дощів
Заплюющую очі:
Серед пітьми
Нашого злого часу
Знову панує Кібела –
Втілення першопочатку:
Вчить нас повторювати
Слова невідомі.
Слова забуті.
Слова, що прийшли в наші дні
Босоніж.
Із зерен Кібели виростуть зорі-світи
На які будуть дивитись
Діти еллінів,
Діти варварів.