Ангел сидів, опустивши свої білі крила, і тихо плакав. В його очах відбивалась синь осіннього неба і потопала у сльозах. Плакав від розгубленості, безпорадності та гіркоти...
Маленька дівчинка, яку тримав все життя за ручку, відчуваючи тепло її пухкої долоньки, яка щиро дивилась в його блакитні очі і радісно посміхалась у відповідь на його усмішку, тепер, ставши дорослою жінкою, сиділа знервована, мовчки закусила губу, і латала дірки у своїй душі. Руки тремтіли, на пальцях виступали червоні крапельки крові і капали на душу. Кап-кап-кап... Сльози від болю наверталися на очі...
«Нічого! Ще трішечки...Скоро все мине! І все у мене вийде!»-думала вона.
«Не догледів, не зумів... Завжди ж старався бути біля неї. Як так могло статися?»-бідкався Ангел.
Вона підійшла до Ангела і втерла його сльози. Не плач, мій Ангелику, все буде добре! Краще вже полатана душа з Вірою, Надією та Любов’ю, аніж вишита зверху золотим бісером з гнилою серединою...
Ангел посміхнувся їй і взяв мовчки за руку...

Вона жбурляла першим мокрим липким снігом прямісінько в обличчя, ніби хотіла помститись за те, що так довго вимушена була приховувати своє існування і нишком сидіти у темному куточку уже давно байдужого серця…
Цей осінній сніг, змішаний зі сльозами , затримувався деякий час в очах, а далі чорні розпачливі потоки спадали по розчервонілих від осіннього холоду щоках.
Все місто, колись таке радісне і до глибинки душі рідне, здавалось тепер похмурим, ворожим і колючим. І люди пробігали мимо зовсім байдужі до того горя, яке ширилося у серці з такою швидкістю, що, здавалося, ще трохи, воно розірве його на шматки. Та краще воно розірвало б його відразу, аніж вмощуватись у ньому великою чорною потворою, яка починає потроху їсти нерви, життя, ще досить молоде обличчя…
Тепер вже все тіло гуло паскудною нудьгою… Нудьгою, яка викручує руки, ноги, від якої паморочиться в голові… Ноги підкошувались і несли це маленьке, жалюгідне тіло самі не знаючи куди, бо голова вже не керувала нічим. А у ній пропливали химери з того минулого життя. Тепер уже дійсно минулого…
Та ось у серці тенькнула якась маленька дивна, схожа на тонесеньку соломинку, через яку цідиться ясний струмінь світла, уже остання надія на те, що завтра перший сніг, який засипав усе місто, розтопиться. Він же повинен розтопитись! Звичайно, повинен! Адже перший сніг лежить завжди від сили кілька днів! І разом з ним розтопиться, зникне, помре зрада!
Хоча у глибині розбите серце точно відало: сніг розтопиться, але та зрада залишиться на все життя…Вона залишається навіки…

Сидимо з осінню на веранді…П’ємо вино і куримо кальян…Яблучно- виноградно - горіховий аромат, змішаний з легким подихом запашного диму п’янить так ніжно, і так стає по-осінньому меланхолійно…Хочеться нічого…не робити…не думати…не говорити, не… А просто спостерігати за нею, за її тонкими пальчиками, які тримають легко склянку отого червоного вина. Її рухи легкі, манери панські… І вся вона така вишукана , золотаве волосся локонами розсипається по її спині…
Захоплена тою жіночністю і чарівністю, зачудована вбранням, створеним найкращими дизайнерами осіннього сезону, та найкоштовнішим бурштиновим намистом, що виблискує усіма відтінками осіннього сонця на її тонкій шиї, пригублюю трішечки терпкого вина. Усміхаюсь сонячною усмішкою, трохи лінивою, та щирою. І вже тепер розчиняюсь повністю у ній… В осені…Стаємо подругами. Вона пише мені рецепти щастя на кленових листках. І дарує цілий букет того осіннього дива. О! ті рецепти доволі прості! Я швидко вивчаю їх...Підкидаю вгору цілі оберемки дарованого золота, тішуся як дитина...пробую ловити щастя на ходу. Мені стає так тепло, радісно і затишно! Так по-осінньому добре!
ЕХ!!!Вона таки неперевершена - ця розкішна львівська ОСІНЬ!

Вдихаю вересень! Його яблучно-айстровий запах лоскоче солодко ніздрі! Стаю наповненою тим спокійним, трохи флегматичним місяцем! Тільки він може так природно і легко заспокоювати. Сонячні пальчики лоскочуть ніжно все тіло. Ще трохи залишаюсь десь там у літі, трохи сумую. Сумую за радісними сонячними ранками, морем, сонцем, сміхом, безтурботністю, відпусткою.
Тепер кожен ранок прокидаюсь разом з вереснем і купаюсь в молочних туманах, що падають тихо на землю! Яке приємне це купання! Молочне море безкрає та глибоке, розкішне, тихе, свіже! Райське!
У ті дні згадую шкільні роки і своїх однокласників. Минуло з того часу багато туманних ранків. Плодоносили сади, цвіли айстри, і кожен вересень збирав все нові покоління, що юрбились біля школи та йшли у широке життя!
Мимоволі ловлю себе на тому, що мрію… Мрію про дочку, дочку з русявими косами… Веду її до школи, сміється жваве сонечко, а бантики у косах айстрами...

Мідяки висипались з твоїх дирявих кишень на підлогу. Різке прикре дзеленчання різало вуха, а вже потім розкраювало серце. Їх було багато...Вже ціла купа лежала на землі... Тупий розгублений погляд зупинявся то на них, то на тобі. Блукав затемненими куточками кімнати... А я все повторювала «Невже так буває? Хіба так можна?»
Коли був «зароблений» перший мідяк, вже і сам того не памятаєш...Але він мучив душу, ти ховав його, стискав у кулаці і ладен був викинути і не згадувати про нього... Забути про нього, гріх... Покаятись. І очистити свою совість назавжди. Але згодом...Згодом звик до нього. І той гріх не здавався уже гріхом, а малесеньким грішком. Нема ж безгрішних людей...
Два мідяки вже лежали у кишені. А згодом їх було три. Ти «заробляв» їх, обмінювався ними з так званими «друзями». Тими, що вміли усміхатися, а за спиною теж голосно дзеленчали мідяками.
Тепер уже ціла купа тих простих монеток сипалась з дирявих кишень, а, може, ти навмисно витрушував їх перед моїм носом?
Сад Гетсиманський завмер і затремтів...

Зустрічаю тебе завжди сонячним настроєм, хоч і з переповненою головою, яка при зустрічі з тобою звільняється від усіх турбот, які обсіли її останнім часом. Стає пустою!!! Вдивляюсь в далекий горизонт, відшукуючи безмежний спокій…Твої ніжні руки починають погладжувати мої…ноги. Холодно!!! А вже потім відчуваю м’ятну прохолоду у кінчиках пальців. Небо розгортається над нами безмежною блакиттю. Вдивляється у тебе, розпливаючись перистими хмаринками…
Стара каменюка вигріває моє тіло… Пригортаюсь до неї! О відчуваю себе справжньою змією! Такою старою і мудрою! Мружусь хитро на сонце!!! Нарешті! Можна поніжитись…
Та ти тепер вже маниш до себе своїм тихим нашіптуванням про різні історії у твоєму житті, яких було багато-багато, різних-прерізних, цікавих-прецікавих. І я слухаю їх уважно, прислухаюсь до кожного твого слова, вловлюю кожен звук… Звуки твої наповнюють мене цілком. Мої легені дихають в унісон з твоїми. Ти чуєш? Ти відчуваєш це? Я так…Я тепер вся в тобі, цілую тебе у солоні губи, обвітрені вітрами, що зустрічаються там – на отій далекій горі!
Запах! У ньому перемішано все: ранкове сонце, піщаний берег, клубочки хмаринок, легкий вітерець, який несе прянощі заморських земель!
Ти! Знову погладжуєш не тільки мої ноги, а руки, плечі, волосся! Цілуєш ніжно все моє тіло! І я занурююсь тепер у тебе з головою!
Пірнаю! І ще раз…пірнаю у твої високі хвилі, що котяться блакиттю розкинутих килимів! Випливаю і махаю до сонця рукою!
О! Ця зустріч з тобою є справжнім щастям! Щастям, яке називають МОРЕМ!!!

Вона жила тепер одна. І тільки та проклята любов все блукала по її будинку, не відступала від неї ні на крок. Давно змирилась з тою набридливою коліжанкою. Любов стала їй майже рідною. Тепер вже нічого не знала про нього: ані в яких краях він обертається, ані яким родом занять займається…Та любов все одно стояла поруч, мовчки дивилась в її очі і тяжко зітхала. Вона махнула на любов рукою і вже не пробувала з нею боротись. Всі попередні спроби були марними. Звиклось…
Любов ходила з нею на усі її пробні побачення, ставала німим свідком нових знайомств та розмов. І завжди всюди була третьою. Якось ніяковіли ті розмови. Слова тягнулись нудкими липучками, застрягали у горлі. Вона була поганою акторкою і не могла зіграти роль закоханої. Їй просто ставало скучно. Не могла побороти себе. Підривалась. Забирала з собою свою любов і бігла додому. А любов, як той Юда, всю дорогу нашіптувала їй про невдале побачення, і черговий раз заганяла у глухий кут. Як педантичний математик, робила порівняльний аналіз, і знову ж таки виходила переможницею. Переможницею над нею та її життям.
За вікном трусила снігом зима… Він падав чистим та дрібним, мов сонячне борошно, пересіяне через сито… Ранок дихав свіжістю та прислухався до тиші. Вона прокинулась від тої ранкової тиші і раптом помітила, що любов покинула її. Порожнє місце було ще теплим, але вже дійсно вільним. Відчуття свободи було дивним. І вона не знала, що з тою свободою робити. Чи тішитись, чи сумувати? Звичка–велика сила…Можливо, більша за любов…

Ти дрімав у мене на руках…Я голубила тебе і не хотіла відпускати до неї. Мої руки були теплими. Ти солодко спав…Твої блакитні очі, ті очі, що зводили мене з розуму, прикриті зараз повіками, бачили у снах вже не мене…Її, золотокосу красуню, яка любила вештатися десь далеко за горизонтом, цілувати ранішнє сонце, збирати у кошик маленькі промінчики, а потім сипати їх з високої гори. Тої, що височіла наді мною і поселяла у душу тривогу… Тривога тремтіла…Я відчувала аромат її парфумів уже на тобі… Я розуміла, ти підеш…
Я люблю тебе. Ти спокійний, такий приємний, такий солодкий…Я справді люблю тебе за спокій і за твої медові вуста…Вони пахнуть літами, усіма, які були і будуть ще у моєму житті, які були у житті моїх батьків і батьків моїх батьків. Твої уста пахнуть переспілими яблуками, що лежать у траві біля сусідського паркану, що трохи похилився на наш бік. Збираю їх у подолок і несу геть щаслива до хати. Мої ноги плутаються у травах. Вдихаю твоє останнє тепло…Тепло, що голубить не тільки руки, шию і груди. Тепло, що проникає у моє єство. Я стаю безсилою…перед тобою. Я стаю безсилою перед тими садами, полями, що колосяться золотими житами, перед останнім літнім щастям. Яблука котяться на стіл. Вони такі жовті та пахучі. Цей аромат наповнює всю кімнату, що дихає якоюсь таємничою давниною, що причаїлась у кутках.
Ти розплющуєш очі…Вони такі блакитні. І я розкуйовджую твоє пшеничне волосся… Ти гарний! Ти такий гарний! Мої вуста просяться до тебе! Я стаю навшпиньки…Заплющую свої очі. Вдихаю тебе, ще сонного і такого затишного, такого рідного! Не хочу прощатись…З кожним прощанням все більше смутку вселяється в серце людини. І під кінець життя той смуток переповнює серце. Він блокує серцебиття і людина помирає…Помирає, певно, не від старості, а від усіх болів, пережиттів, прощань, гризот, які були у її житті…Вмирає від того, що їй несила більше жити…
Побудь ще трохи, не йди…я хочу ще твого тепла, ще трохи сонця і тих запашних ранків з тобою. Ти вмієш прощатись…І робити людину в той час безмірно щасливою і спокійною…Я спокійна…Я безмежна…Тільки бринчання над сонячним підвіконням, засипаного ванільними грушами, ненаситних ос приводить мене до тями.
Серпню, не йди…

Вільна – коли мені не говорять: «Підеш п’ять кроків направо, потім десять кроків наліво, і далі підеш прямо…» Бо хто знає, якої довжини мій крок? І скільки цих кроків я хочу зробити у тому чи іншому напрямку? І чи захочу я взагалі кудись іти?
Вільна – коли я не стаю полонянкою зовнішніх чинників, вони не подразнюють моє внутрішнє «я» і ніяким чином не впливають на мою думку про дану подію чи людину.
Вільна – коли я можу сміятись, якщо мені насправді смішно і плакати, коли мені зле.
Вільна – коли я можу любити тих, кого насправді люблю і не приховувати своєї нелюбові до тих, які не заслуговують чогось кращого.
Вільна – це коли я не прислухаюсь до натовпу. Бо «натовп може піднести тебе до небес, коли ти в’їжджаєш на маленькому віслюкові в місто, а поперед тебе летить маленька голубка… І який у мить зрадить, щойно хтось, у кого шати вишиті золотою ниткою, а на ногах взуття з телячої шкіри – крикне «Ату його!» .

Я сьогодні бачила справді величну картину. Мені хотілось змалювати те, що я побачила, сфотографувати, переповісти. Ця картина досі у мене перед очима…Тому й пишу.
Львів. Центр міста. Березнева погода. Накрапав дрібний весняний дощик перемішаний із зимовим снігом, що падав клаптиками. Все ще падав клаптиками.
Під цим дощем сиділа жебрачка…Вкрита дощовиком, ноги завернуті якимсь лахміттям. Видно, що людина важко хвора з дитинства.
А перед нею навпочіпки - юнак. Ця картина вразила мене. Він такий красивий, молодий, стильний…Вислуховував уважно жінку, кивав головою, з розуміння дивився своїми блакитними очима в її очі…Я остовпіла з подиву…
У ту мить я подумала про те, скільки разів ми проходимо повз жебраків , кидаємо гривню-дві і переходимо далі, зайняті вічно собою і своїми завжди невирішеними проблемами. Чомусь вважаємо, що наші проблеми є найглобальнішими проблемами людства, а ми - центром Всесвіту…Ну, а ця жебрачка…Гривнею відкупляємось, думаємо, що десь на Небі це буде записано нам і йдемо далі…А чи щиро ми це робимо?
Я вловила фразу: «Отак і сталось у моєму житті, що…» Юнак щось перепитував, у жінки світились очі…Вже давно вони не були у неї такими щасливими. Щасливими від того, що хтось заговорив з нею…
РЕВОЛЮЦІЯ все-таки змінила нас! До неї ми жили у пітьмі. Із захопленням дивились на володарів світу цього, тих, які ходили з товстими барсетками та їздили на дорожезних іномарках, будували шикарні маєтки, відпочивали у найдорожчих куточках світу. Януковщина та пшонщина... Чомусь вважали, що ці люди дійсно є успішними у житті. А ще розумними, бо тільки розумні можуть так багато та прекрасно жити. А ми прості люди - одним словом нікчеми. До речі ці пузаті багатії нас у цьому часто переконували. І ми мимоволі вірили у те, що мало працюємо, тому так бідно живемо. Хоча і працювали! Дійсно працювали, але на них…
Дівчата мріяли усі вийти заміж за олігархів, жити у казкових особняках, і бажано за кордоном… Прості жіночки із заздрістю дивились на подружок, жінок та коханок олігархів, які ходили в дорогих шубах, на пальчиках яких красувались чудові вироби з діамантами.
Революція все-таки змінила нас! Тепер дівчата хочуть заміж за героїв!!! І не хочуть носити на собі дорогі шуби, куплені за нечесно зароблені-тобто вкрадені гроші! Гроші вкрадені у бідних пенсіонерів, які вигортають останню копійчину, щоб купити в аптеці ліки, гроші вкрадені у дітей з дитбудинків, які так давно не їли соковитої мандаринки та солодкої цукерки, гроші вкрадені у вчителів, які все-таки намагаються навчити чогось доброго своїх учнів, гроші вкрадені у всіх нас! Чесних, роботящих, справедливих людей!
Тішусь, що, можливо, не буду вже дивитись передачу Каті Осадчої, в якій показували найбагатших людей, їх "золотих" дітей і їх дорогі мешти, сумочки та годинники! Замість того хай розкажуть про справді хороших та розумних людей.
Наше хворе суспільство проопероване РЕВОЛЮЦІЄЮ справді слабке, як і кожна хвора людина після операції. Воно ще не звикло до чесного життя…Багато хто собі не уявляє , як це на роботі не взяти хабара. І як можна жити без нього? Але ми повинні жити ЧЕСНО!!! Бо чесні люди померли за нас! Вони – герої!
РЕВОЛЮЦІЯ перевернула наше життя! Перемогла пітьму! У простих людей минула депресія, бо вони зрозуміли, що вони – не нікчеми, у чому їх старались переконати ті, на яких треба було працювати. ВОНИ – НАРОД! ЧЕСНИЙ, ЗАВЗЯТИЙ, УКРАЇНСЬКИЙ! А, ОТЖЕ – ВЕЛИКИЙ!!!

Час не пливе спокійною рікою. Мить не зупиняється. Навіть тоді, якщо вона прекрасна.
Час божевільно летить по тунелях глибоких морщин напруженого чола, поглинає блиск та гасить світло в очах, огортає байдужістю серце.
Безжально робить найкращих друзів недругами, ба навіть ворогами. Особливо тих, стежки яких перетинаються. І яким доводиться ділити шкуру невбитого чи вбитого ведмедя – не так важливо. Він робить коханих некоханими. Рідних по духу людей– абсолютно різними. Близьких – чужими.
Час не загоює рани. Вони просто припадають пилюкою.
І хто сказав, що він – найкращий лікар?
А, може, вся проблема не у часі, а просто в нас самих?

РЕВОЛЮЦІЯ

Ре-во-лю-ці-я ! Ре-во-лю-ці-я! Крокувала Україною своєю впевненою ходою, у стоптаних черевиках, але гордо із піднятою головою! У неї було обличчя, втомлене та зболене, зі зморшками та шрамами, але очі - вони сяяли таким переможним блиском, таким молодечим запалом, що від її очей вирувало усе тіло, серце билось так сильно і так завзято та закликало усіх на боротьбу!
Ре-во-лю-ці-я! Ре-во-лю-ці-я! Розкішна молодість у вигляді студентства, рушійної сили суспільства кидалась стрімголов у боротьбу! І…перемагала! Перемагала усе! Перемагала зраду, брехню, ницість, знущання, образи, приниження, байдужість, хамство, жорстокість, бруд, зухвалість, підлість! Кров запікалась на обвітрених устах, які промовляли « Воля і гідність понад усе!» Перемагала задля того, щоб жити! І жила задля того, щоб перемагати!
Зрілість виходила захищати своїх побитих дітей, для яких хотіла кращого життя, бо яка ж мати чи батько не прагне для дитини щасливого майбутнього?
Ре-во-лю-ці-я! Ре-во-лю-ці-я! Найфлегматичніший місяць листопад уже другий раз скликав цілі майдани обездолених! І тут вони ставали щасливими! Сотні, тисячі, мільйони виходили сюди для того, щоб бути щасливими!!! І ця мить ставала великим превільним щастям! Ці мільйони не боялись уже нічого:ані лютих морозів, ані сильних снігопадів, ні кийків, ні кнутів, ні міцних ворожих кулаків! Ці мільйони дивились на захмарене небо, виглядали сонце, усміхались йому щирою усмішкою, махали рукою, вітали його усім серцем! І вірили! Вірили у перемогу! Вірили у майбутнє! Вірили у себе!
ВІРИМО!АДЖЕ ПЕРЕМОГА ЗА НАМИ!!!БО ДЛЯ НАС "УКРАЇНА-ПОНАД УСЕ!"

Ти кидаєш мені до ніг золоті кленові листочки, немов вимолюєш прощення за те, що принесла мені стільки болю, смутку та терпіння. Ці листочки я не підбираю. Горда… Ними бавиться вітер, перебирає їх, складає за кольорами. Ось жовті, червоні, кольору журби та осінньої депресії. А на окремих ще залишаються смужки зелені минулого літа. І вони виглядають серед цієї купи доволі оригінально.
Майстриня ти ще та! Умієш відточити кожен краєчок свого витвору! І я сама, не помічаючи цього, починаю милуватись роботою професійного ювеліра. Такого не знайдеш у жодній ювелірній крамниці древнього Львова!
Підлабузниця! Ще трохи і я забуваю про все на світі! Ти захоплюєш мене своєю стриманою цнотливою красою! Підбираю жовто-гаряче листя і складаю в осінній букет! Прощаю тобі усі гріхи! Прощаю біль, смуток і терпіння! Мої очі купаюсься в тому золотому сяйві! Яка ти все-таки чудова, львівська осене!

Ти приїхав! Серце вже кілька тижнів, а то і місяців до твого приїзду кожен день бігало на вокзал, чекало на пероні і радісно здригалось при кожному посвистуванні чергового поїзда, який мчав до славного Львова. Воно вже майже жило на тому багатолюдному вокзалі. І думки з шаленою швидкістю поїздів бігали туди-сюди.
Ти приїхав! І раптом все стало в житті неважливо! Купи паперів і документів на робочому столі, глузливі погляди збоку, проблеми і халепи були в зоні недосяжності. Вільна, щаслива, по-дитячому безтурботна, усміхнена, божевільна, справжня!
Ти приїхав! І з кожного вікна багатоповерхівки виглядало радісне сонце і ніжило своїми пальчиками як завжди «на своїй хвилі» перехожих. Вузенькі вулички древнього Львова і запах кави...Кожна мить ставала нескінченністю, а нескінченність миттю. Жила тою хвилиною і розчинялась в просторі ...Як назвати цей простір? Не знаю... Це – височінь, у якій легко літати, повітря, яким легко дихати і сонце...Сонце, яке в ту мить стає тільки твоїм, але ти хочеш поділитись ним з цілим світом! Світом, який подарував це щастя!
Нехай на мить! Але на мить, яка триває впродовж життя!

Розбуди мене на світанку, коли перша пташка заспіває, зустрічаючи новий день! І я вдихну у себе травень! Вдихну кожною частинкою усього мого розніженого тіла, ще сонними повіками і вловлю його запах! Той свіжий аромат, яким можна насолодитись тільки тоді, коли прокидається перша пташка і вітає весь світ!
Її голос підхоплять сотні пташиних голосів. І весну прославлятиме вже цілий хор! А я буду слухати божественний спів і на мить уявлю, що потрапила у рай. Хіба може бути щось прекрасніше за шелест зелених трав та спів птахів у квітучих садах? Коли там ледь чутно дихає вітерець і обережно торкається віток, які погойдуються, погоджуючись із ним, з кожним його рухом та тихим нашіптуванням лагідних слів про весну, про любов, про спокій.
У цьому вранішньому спокої народиться сонце. Тільки воно вміє народжуватись тихо і спокійно. При цьому, кидаючи виклик небу та землі, запаливши небосхил сотнями червоних вогнів.
Розбуди мене на світанку… Хай ці недоспані хвилини стануть для мене найбільшою і найсолодшою радістю, бо тільки пробуджуючись разом із землею, стаю легкою та сповненою життя...

Cтаренька похилена хата стояла, обпершись на високого ясена. Була осінь. Пожовкле листя тихо падало на її дах, вальсуючи в осінньому танці. А вона дивилась понуро, щось пригадуючи. Напевно, добрі часи…Веселий сміх та тупотіння дитячих ніжок. Веселі літечка, ніжні весни. А ще сніжні зими, Різдво, колядки під своїми вікнами, Різдвяну Зірку, що несла до неї радість та щастя.
Тепер сонце якось крадькома обходило її, заглядало у почорнілі очі. Інколи пробивалось несміливо до неї поміж гіллям розлогого горіха і ніяковіло. Ніяковіло від того, що навіть воно вже не могло звеселити її. Була та хата занадто сумна та неприступна.
Заскрипіла хвіртка. Я зайшла на подвір’я. Хата не зраділа мені і не привітала.
Видно, образилась ... Тільки з докором низько з-під лоба глянула на мене. Я мовчки опустила очі, а вже потім голову. Торкнулась дверей. Двері не дуже гостинно відчинились. Переступила поріг. Тіні злякались мене та швидко розбіглись по кутках. Зачаїлись тихенько, мов малі дітлахи, які ховаються від великого і страшного бабая. І тільки Святі з почорнілих образів дивились на мене мовчки, з тихим сумом в очах, бо ніхто вже давно не молився до них, не просив щастя та долі, не ділився радістю та переживаннями.
Серце моє то завмирало, то все з більшою силою стукало у грудях. Я хвилювалась, як мала дитина. Та дитина, яка весело дивилась з портрета в білому фартушку та бантиками у волоссі. Портрет висів на стіні, припадав пилюкою. Під портретом етажерка з книгами… Шевченкові твори, читані-перечитані сотні разів. Книжки читались особливо солодко, коли приходила якась осіння вірусяка, і в школу можна було не іти. Тоді тепла ковдра і книжка ставали найближчими друзями. А моя бабуся готувала гарячий чай з малиною. І такий той чай був запашним! Запах малини і теплого літа проходив через всю кімнату, нагадуючи про спекотні літні дні.
Вже нема моєї бабусі. Рідної, близької, мудрої людини, яка підтримувала та дбала про мене все своє життя. Тільки картини, вишиті нею, нагадували про неї. А ще фотографії…
Сльози котились по моєму обличчю. Я просила пробачення… Пробачення… у хати. За те, що покинула її, що живу тепер іншим життям, що навідуюсь дуже рідко, що не чути у ній веселого дитячого сміху, а панує тиша…
Прости мені! Все одно, хатинко, ти для мене найрідніша та наймиліша! Бо тут живе найкраща частинка мого життя – моє дитинство!

У моїх долонях на мить затрималось сонце. Але лише на мить... Я жадібно хапала його руками, чіплялась пальцями за останні промінчики, але воно стрімко падало додолу. Лише кілька секунд – і за обрієм... Ген-ген так далеко, що до нього уже не досягнути. Снували перші вечірні сутінки. І ностальгія за сонцем. Ностальгія не у серці і не в душі, як то зачасто буває. Ностальгія у моїх руках... Ті руки плакали за сонцем, простягались до нього і вже тепер розуміли, що втратили його на льоту так безглуздо і безповоротно, як втрачає людина щастя... А сонце усміхалось своєю прощальною усмішкою, сумною і мудрою. Руки опустились. Обрій зашарівся, ніби спійманий на гарячому злодій, який украв моє сонце...
Щастя – то сонце...Воно вислизає з рук? Чи хто його краде? Тільки руки ще довго ностальгують за ним, простягаючись до обрію...

Всього один погляд…і я цілую небо! Так, так. Я обличчям так близько, що депресивні осінні хмари раптом самі по собі стають антидепресантами . Ніжать мої губи…і починають лити осіннім дощем. Спрага…Спрага до Життя! Тільки тепер я відчуваю цю спрагу. Дощове небо стає раєм. Піднімаю очі до нього і дякую жовтню за те, що він є…Жовтень усміхається мені дивакуватою усмішкою. Певно, здивований, з того, як я з любов’ю збираю осіннє листя і тулю його до серця. У відповідь посміхаюсь йому якось по-дівчачому зухвало. І він махає на мене рукою. Від цього стає смішно, грішно, дивно – солодко!
Я нічого про тебе не знаю. Зовсім нічого. Та й не хочу знати. Знаю лише одне – ти пробудив у мені Любов…Найважливішу Любов у світі!Це – Любов до Життя.
Ми не зустрінемось з тобою. Та й навіщо нам зустрічатись? Чи у цьому все щастя? Зустрічаються тижнями, місяцями, роками...І в одну мить стають одне для одного ніким. Один жовтень поєднує – інший розлучає.Одна осінь робить рідними – інша чужими. Ми не стали за день ані рідними, ані чужими. Та за цей день я вдячна жовтню...