Ти дрімав у мене на руках…Я голубила тебе і не хотіла відпускати до неї. Мої руки були теплими. Ти солодко спав…Твої блакитні очі, ті очі, що зводили мене з розуму, прикриті зараз повіками, бачили у снах вже не мене…Її, золотокосу красуню, яка любила вештатися десь далеко за горизонтом, цілувати ранішнє сонце, збирати у кошик маленькі промінчики, а потім сипати їх з високої гори. Тої, що височіла наді мною і поселяла у душу тривогу… Тривога тремтіла…Я відчувала аромат її парфумів уже на тобі… Я розуміла, ти підеш…
Я люблю тебе. Ти спокійний, такий приємний, такий солодкий…Я справді люблю тебе за спокій і за твої медові вуста…Вони пахнуть літами, усіма, які були і будуть ще у моєму житті, які були у житті моїх батьків і батьків моїх батьків. Твої уста пахнуть переспілими яблуками, що лежать у траві біля сусідського паркану, що трохи похилився на наш бік. Збираю їх у подолок і несу геть щаслива до хати. Мої ноги плутаються у травах. Вдихаю твоє останнє тепло…Тепло, що голубить не тільки руки, шию і груди. Тепло, що проникає у моє єство. Я стаю безсилою…перед тобою. Я стаю безсилою перед тими садами, полями, що колосяться золотими житами, перед останнім літнім щастям. Яблука котяться на стіл. Вони такі жовті та пахучі. Цей аромат наповнює всю кімнату, що дихає якоюсь таємничою давниною, що причаїлась у кутках.
Ти розплющуєш очі…Вони такі блакитні. І я розкуйовджую твоє пшеничне волосся… Ти гарний! Ти такий гарний! Мої вуста просяться до тебе! Я стаю навшпиньки…Заплющую свої очі. Вдихаю тебе, ще сонного і такого затишного, такого рідного! Не хочу прощатись…З кожним прощанням все більше смутку вселяється в серце людини. І під кінець життя той смуток переповнює серце. Він блокує серцебиття і людина помирає…Помирає, певно, не від старості, а від усіх болів, пережиттів, прощань, гризот, які були у її житті…Вмирає від того, що їй несила більше жити…
Побудь ще трохи, не йди…я хочу ще твого тепла, ще трохи сонця і тих запашних ранків з тобою. Ти вмієш прощатись…І робити людину в той час безмірно щасливою і спокійною…Я спокійна…Я безмежна…Тільки бринчання над сонячним підвіконням, засипаного ванільними грушами, ненаситних ос приводить мене до тями.
Серпню, не йди…