Cтаренька похилена хата стояла, обпершись на високого ясена. Була осінь. Пожовкле листя тихо падало на її дах, вальсуючи в осінньому танці. А вона дивилась понуро, щось пригадуючи. Напевно, добрі часи…Веселий сміх та тупотіння дитячих ніжок. Веселі літечка, ніжні весни. А ще сніжні зими, Різдво, колядки під своїми вікнами, Різдвяну Зірку, що несла до неї радість та щастя.
Тепер сонце якось крадькома обходило її, заглядало у почорнілі очі. Інколи пробивалось несміливо до неї поміж гіллям розлогого горіха і ніяковіло. Ніяковіло від того, що навіть воно вже не могло звеселити її. Була та хата занадто сумна та неприступна.
Заскрипіла хвіртка. Я зайшла на подвір’я. Хата не зраділа мені і не привітала.
Видно, образилась ... Тільки з докором низько з-під лоба глянула на мене. Я мовчки опустила очі, а вже потім голову. Торкнулась дверей. Двері не дуже гостинно відчинились. Переступила поріг. Тіні злякались мене та швидко розбіглись по кутках. Зачаїлись тихенько, мов малі дітлахи, які ховаються від великого і страшного бабая. І тільки Святі з почорнілих образів дивились на мене мовчки, з тихим сумом в очах, бо ніхто вже давно не молився до них, не просив щастя та долі, не ділився радістю та переживаннями.
Серце моє то завмирало, то все з більшою силою стукало у грудях. Я хвилювалась, як мала дитина. Та дитина, яка весело дивилась з портрета в білому фартушку та бантиками у волоссі. Портрет висів на стіні, припадав пилюкою. Під портретом етажерка з книгами… Шевченкові твори, читані-перечитані сотні разів. Книжки читались особливо солодко, коли приходила якась осіння вірусяка, і в школу можна було не іти. Тоді тепла ковдра і книжка ставали найближчими друзями. А моя бабуся готувала гарячий чай з малиною. І такий той чай був запашним! Запах малини і теплого літа проходив через всю кімнату, нагадуючи про спекотні літні дні.
Вже нема моєї бабусі. Рідної, близької, мудрої людини, яка підтримувала та дбала про мене все своє життя. Тільки картини, вишиті нею, нагадували про неї. А ще фотографії…
Сльози котились по моєму обличчю. Я просила пробачення… Пробачення… у хати. За те, що покинула її, що живу тепер іншим життям, що навідуюсь дуже рідко, що не чути у ній веселого дитячого сміху, а панує тиша…
Прости мені! Все одно, хатинко, ти для мене найрідніша та наймиліша! Бо тут живе найкраща частинка мого життя – моє дитинство!