Вона жбурляла першим мокрим липким снігом прямісінько в обличчя, ніби хотіла помститись за те, що так довго вимушена була приховувати своє існування і нишком сидіти у темному куточку уже давно байдужого серця…
Цей осінній сніг, змішаний зі сльозами , затримувався деякий час в очах, а далі чорні розпачливі потоки спадали по розчервонілих від осіннього холоду щоках.
Все місто, колись таке радісне і до глибинки душі рідне, здавалось тепер похмурим, ворожим і колючим. І люди пробігали мимо зовсім байдужі до того горя, яке ширилося у серці з такою швидкістю, що, здавалося, ще трохи, воно розірве його на шматки. Та краще воно розірвало б його відразу, аніж вмощуватись у ньому великою чорною потворою, яка починає потроху їсти нерви, життя, ще досить молоде обличчя…
Тепер вже все тіло гуло паскудною нудьгою… Нудьгою, яка викручує руки, ноги, від якої паморочиться в голові… Ноги підкошувались і несли це маленьке, жалюгідне тіло самі не знаючи куди, бо голова вже не керувала нічим. А у ній пропливали химери з того минулого життя. Тепер уже дійсно минулого…
Та ось у серці тенькнула якась маленька дивна, схожа на тонесеньку соломинку, через яку цідиться ясний струмінь світла, уже остання надія на те, що завтра перший сніг, який засипав усе місто, розтопиться. Він же повинен розтопитись! Звичайно, повинен! Адже перший сніг лежить завжди від сили кілька днів! І разом з ним розтопиться, зникне, помре зрада!
Хоча у глибині розбите серце точно відало: сніг розтопиться, але та зрада залишиться на все життя…Вона залишається навіки…