Вислухай мене, Отче, адже я грішник, і це значить, що не маю нічого, опріч молитви.

Борони мене дниною знемоги та збайдужіння.

Коли ані лет ластівчиний, ані півонії, нарциси та іриси на квітковому ринку не стануть мені ознакою Твоєї величі.

Коли оточать мене блюзніри, а я супроти їхніх доказів не ладен буду пригадати жодного Твого дива.

Коли видамся собі ошуканцем і шахраєм, оскільки долучаюсь до релігійних обрядів.

Коли звинувачу Тебе в утвердженні вселюдського порядку смерті.

Коли вже готовий буду вклонитися запустінню й життя на землі назвати диявольським водевілем.

31.05.2018

Господь задумав Україну,
поки тривала остання сигарета
в Його пачці.

Відтоді остання сигарета
в пачках моїх співвітчизників
недоторканна.

Чи не так теологи тлумачили би слова
про образ і подобу,
якщо б хтось із них курив?

Рештки курева – межа творіння,
і, вихідці з неї, ми зодягнулися у ризи
вічної неприкаяності.

Але кожен українець береже пам’ять про те,
що значить остання сигарета
для курця.

І тому, якщо з кодла теологів
раптом вигулькне якийсь розумник
і почне розводити, мовляв, звідки маємо певність,
чи не стрільнув би Всевишній цигарку,
якщо б запитали?
і чи не міг Він у Своїй всещедроті позичити її,
наприклад, найулюбленішому з янголів? –

такого ми без зволікань
справедливо наречемо
ватником
чи будь-яким з інших імен,
котрі дані нам у наших писаннях
на осуд злорікам.

14.05.2018

найнаближенішою до поетичного звучання
правовою ідеєю
було громадянство:
жоден приналежний до людства
не мусить зносити бездомність
як власне страждання.

слово, що злетіло з вуст,
безпритульне;
але поезія – громадянство слів,
що досі поневірялися
апатридами.

проте поезія не дихає без провини,
пошепки утверджуючи
свою правоту,
тоді як право –
декорація для насильства,
неуникненного за мовчання
або акт іншомовності чи тайнопису.

себто: в очах права
світ поділений на винних та невинних;
але для поезії світ винний та невинний
водночас.

адже янгол Беньяміна все далі від місця,
де не зміг утриматись,
право пролунало його відповіддю
на нестачу власної точки відліку
як спроба вкотре
підняти уламки.

миттєвість, коли шквал історії
розпростер янголові крила,
стала кінцем Любові
та початком права.

отже, воно – лише один з голосів,
самовпевнених та невблаганних,
якими людство тужить
за неосяжним
(котре ми тут не називатимемо,
аби уникнути зайвої теології).

чи не тому найрозумніше (та найсмиренніше),
чим я ладен займатись
в юридичному університеті –
це курити на його порозі:

хвилина задуми
за крок від мурованої щелепи
твердині людської правоти
дарує сумнів у однозначних відповідях
на питання
про втрату,
яка, схоже, була неминучою,
і, певно, лишиться
незбагненною.

13/04/2018

I

якщо мова – проекція
стороннього світу
на людину,
то мова тотожна світові
з точки зору
людської істоти

мова міститься у пам’яті,
наче равлик у мушлі

отже, пам’ять осяжніша за світ

пам’ять про тебе – тільки частка пам’яті цілої
але якщо ти поряд
ця частка також стає ширшою за світ,
принаймні у часі.

Бо ти – це зараз, і пам’ять про тебе - це тоді,
а світ не має “тоді”,
він існує лише в теперішньому
і за мить перетікає
у спомин

II

твоя провина
з’являється з відстанню
моя провина
зникає з відстанню

якщо твоя провина – ліс над водою
а моя – віддзеркалення лісу

то любов – це поверхня води

III

геометрія свідчить:
коли двоє близькі
вони прагнуть подолати займенник “ти”
як віть гіперболи прагне осі абсцис

тобто віднайти неможливу єдність
або радше відновити її

проте дізнатися, чи “відновити” правдивіше за “віднайти” –
все одно що зазирнути
за межі
декартового простору

натомість мова свідчить:

коли ти поряд настільки, що чутно дихання
і кожен із нас – окреме слово

то близькість – це метафора

IV

очікуючи метро,
побачив твою волосину на рукавичці
усвідомив присутність не частки
але цілої тебе,
зникомої, бо вітер з тунелю
волів здути тебе з долоні

я беріг волосину
але тунель врешті забрав її

так протиставлені любов двох людей
одне до одного
та любов людства
до себе самого

так цивілізація руйнує подобу присутності

не стало волосини -
не стало тебе
але з’явилось людство

і я відчув себе
причетним до нього

17.11.2017

I

коли кажу тобі українською
вибач –
ніяковію
оскільки префікс “ви” – це вирвати з корінням,
а корінь “бач” – це те, що відбилося у зіницях
тобто вибачити – видобути провину
із тканини зорової пам’яті

збентежено тікаю в російську
в надії знайти там порятунок
але жахаюся, бо “извини”
за аналогією розбору
означає
відітни провину від плоті самого минулого

ніколи не подумав би,
що між мовою і минулим триває ворожнеча
ніколи не підозрював,
що існує такий антагонізм
хай навіть у площині кількох слів

говорити –
боротися з монументами
старого режиму

але чому
аби сказати тобі
про невідворотну красу
твоїх очей
я приречений на мову
яка вимагає насильства
над пам’яттю
твоєю

II

крига українського синтаксису скресає
і крізь розлами
проривається твоє дихання
ніколи не міг подумати, що лід моєї ріки
настільки ламкий
що важче ти дихаєш
то ширші розлами
то простіший і незрозуміліший синтаксис

і я питаю себе,
невже те саме спіткало би будь-який інший синтаксис
наприклад, англійський
невже і на цій ріці можливе скресання
пригадую товщину її льоду
його ваготу
його неприродньо гладку поверхню
скільки там років англійській поезії
триста? чотириста? п’ятсот?
чи можливо споконвічному льодові,
що намерзав ці три, чотири чи п’ять століть,
вкритися павутиною тріщин

але пусте
я ніколи не стану свідком льодоходу іншої ріки
оскільки лише народжені на її холодних схилах
здатні побачити весну
чужа крига незворушна для прочан чи то пак туристів

моя ріка мабуть молодша
і тому я приречений до її скресу
приречений слухати, як тепло твого дихання
жене з її берегів зиму мови,
у якій мене породжено
яку я любив

проклясти дихання
чи зректися мови
подолати її
остаточно

30.08.2017

II

Поприпікали до осі
Часник, сапфіри та багно,
Над жилами ятріє шрам,
Під ним співає у крові
Струна, вгамовує борню
Давно забуту. Цей танок
Уздовж артерій, колоо-
біг лімфи – у шляхах світил,
У колообігу осей,
Понад якими сидимо
У світлі, що мережить лист,
І чуємо гонитву, що
Як завше над сльотою йде,
І в ній ні вепр, ні гончий пес
Не вороги поміж зірок.

У застиглій точці мінливого світу; ні безплотний, ані наділений плоттю;
Спрямований ні від, ні назустріч; у застиглій точці – танок,
Але ні рух, ані нерухомість. Бо не назвімо нерухомістю те,
В чому минуле поєднане з майбутнім. Ані назустріч, ні від напрямлений;
Ані зниження, ні піднесення. Якщо б не точка, не ця застигла точка –
Не було би танцю, але в ній сущий лише танець.
Я ладен сказати: ми присутні там, але не можу сказати, де саме.
І я не знаю, як довго присутні, оскільки знати це – визначити це у часі.
Внутрішня свобода від земних бажань,
Визволеність від страждання та дії, зволення від примусу
Зсередини та ззовні, але
Опромінене смислом, біле сяйво, тривке та рухоме,
Вознесення без поруху, зосередження
Без втрати цілого – роблять життя, нове і старе,
Поясненним, зрозумілим,
Коли воно виповнене у своїй частковій несамовиті,
Коли повнокровне у своєму частковому безглузді.
Проте нерозривність минулого й майбутнього,
Вплетена у тіло, кволе і тлінне,
Боронить людську істоту від вічності й небуття,
Котрі не спроможна знести плоть.
Час минулий і час майбутній
Майже несумісні з притомністю.
Бути притомним – означає не належати часові,
Але тільки у часі мить у трояндовому садку,
Мить під альтанкою, по якій б’є дощ,
Мить у сирій каплиці, оповитій вечірньою млою,
Здатна бути спомином, переплести минуле й майбутнє.
Тільки часом час упокорений.

13.08.2017

I

І теперішнє, і минуле,
Можливо, присутні в майбутньому,
І майбутнє присутнє в минулому.
Якщо увесь часоплин триває неодмінно в теперішньому,
То час – непоправний.
Те, що могло статись – вигадка,
Що лишається здійсненною
Лише подумки.
Те, що могло статись і те, що сталося –
Завше впирається у теперішнє.
Кроки відлунюють у пам’яті –
Уздовж коридору, який ми не обрали,
У напрямку дверей, котрі не прочинили –
До трояндового саду. Себто
Мої слова відлунюють
У твоїй голові.
Але навіщо
Тривожити пил на вазі, де по вінця трояндових пелюсток –
Я не знаю.
Інші відлунки
Живуть у саду. Підемо за ними слідом?
Хутчіш, кличе пташка, знайдіть їх, знайдіть їх –
Отам, за рогом. Крізь першу браму,
До нашого першого життя, чи варто нам повірити
Омані дрозда? До нашого першого життя.
Вони там, величні, незримі,
У безгомінному кружелянні понад мертвим листям,
В осінній жароті, у мерехкому повітрі,
І пташка заспівала – у відповідь на
Непочуті заспіви з чагарів,
І промайнув непомічений погляд, бо троянди
Мали вигляд квітів, на котрі спозирають.
Вони були мов наші гості, прохані та прихильні.
Тож ми йшли – і вони, урочистою ходою,
Пустою алеєю, до кругловидої площі, обмеженої самшитом -
Аби зазирнути до пересохлої водойми.
Порожній ставок, сухий бетон, іржею обведений,
І ставок сповнився рідким сонцем,
І лотос тягнувся вгору безмовно, безмовно,
Поверхня блискотіла у серці світла,
І вони були позаду нас, відбиті у поверхні.
Відтак зійшла заволока, і ставок – порожній.
Мерщій, кличе пташка, бо діти ховаються поміж листям,
Тамуючи захоплений сміх.
Іди, йди, йди, кличе пташка: людська істота
Не знесе забагато дійсності.
Час минулий і час майбутній,
Що могло статись і що сталось,
Завше впирається у теперішнє.

04. 02. 2017

у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але мої ребра для цього заміцні,
і я кажу йому, сиди там, я не дозволю
комусь
побачити тебе.
у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але я топлю його у віскі й душу його
цигарковим смородом,
щоб курви, бармени
та бакалійники
ніколи не дізналися
про
нього.

у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але мої ребра для цього заміцні,
і я кажу,
затихни, невже ти хочеш,
аби все пішло коту під хвіст?
невже ти хочеш
вибити мене з колії?
зірвати мої продажі
в Європі?
у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але мене не проведеш, тому я випускаю його
тільки вночі,
коли усі сплять.
я кажу йому, я пам’ятав про тебе,
тому
не журись.
потім я зачиняю його,
але і там він продовжує співати,
бо я знову не дав йому
померти,
і ми засинаємо
разом,
поєднані нашою
таємною угодою,
і цього достатньо,
аби змусити чоловіка
плакати, але я
не плачу, а
ви?

1992

був тут один відомий поет,
якого усі вважали надзвичайно глибоким,
і ніхто не міг вивести його на чисту воду;
але я знав, що він відкриває словник на випадковій сторінці і виписує слово, наприклад:

зимородок

потім перегортає сторінку і виписує:

Монро

потім:

сподівання

страхітливий

таким чином народжується перший рядок:

зимородок Монро страхітливо сподівається

і наступний рядок в тому ж дусі:

озброєний загін зневіри зрікається полохливого руху

я, звичайно, підозрював, що подібні поети рівно настільки глибокі, наскільки товсті їхні словники;
але, вгледівши цього, я б сказав йому: мужик, чому б тобі не зав'язати з цим гімном?

я швидко забув про нього,
але декілька років потому ми перестрілися;
він плазував,
перебиваючись на уроках дзену для нуворишів з Беверлі-Хілзу;

і я сказав йому,
мужик, чому б тобі не зав'язати з цим гімном?

а він відповів, з яким гімном?

і я залишив його в спокої,
і кожен з нас повернувся
до свого
персонального
гімна.

1972

I

Він був штатним фотографом і мав кенон із потрісканим шкіряним ремінцем;

тоді таких було на всю область штуки три;

командировки розкидали його по всьому союзу; він клав на плівку всяких ташкентських керівників, що стиснули один одному руки на тлі щойно зведених заводів та електростанцій, глав обкомів, що поспішили прибути на закінчення будівельних робіт, їхніх усміхнених дружин та покірних вузькооких дітей;

а коли вертався, то бажання змити пил киргизьких і т.д. степів та уповноважені погляди ставало нестерпним, і він забирався на вершини недобудованих багатоповерхівок, ставив триногу і знімав місто, в якому виріс, доки воно не помирало у заході, на чиєму полотні виднілися второвані шляхи фабричних димів;

“…щоб уявити, якими очима кондор бачить Анди, над якими летить, варто подивитися в об'єктив” – щось подібне він підлітком вичитав у енциклопедії, і саме тому все склалося так, як склалося

II

Потім часи стали псуватися, але не так швидко, щоб він міг це помітити;

у дев’яносто першому три кулі влучили у пульсуючий м’яз поза ребрами, й він уже не згадає їхній порядок – так, ніби усі вони, попри закони балістики, вилетіли з одного ствола одночасно, дружина, інсульт і ці двоє на жигулях з якоїсь чи інспекції,чи кооперативу, чи профспілки, які заявились на його хотянівську дачу і забрали кенон зі шкіряним ремінцем;

просто увесь цей час його кенон із цим довбаним ремінцем, що постійно заважав сконцентруватись, ні, навіть не кенон, очі його кондора були казенною власністю;

він стояв на літньому ганку у джмелях та квітах; позаду під вишнями хилитався гамак; вони кинули апарат і триногу в багажник і поїхали, здіймаючи спекотну куряву

III

З тої пори минуло два з половиною десятиліття, і ось він лежить і уривчасто бурмоче це все, а поруч на тумбі стоїть недопита прострочена упаковка кефіру; і він збиваючись питає невідомо в кого, чому ніхто не прийде і не принесе йому свіжий кефір, натискає на кнопку виклику, прибігає рудоволоса медсестра і довго стоїть над ним, не розуміючи, що від неї хочуть, а він трясе її руку і благає вийняти кулі, щоб кондор знову побачив гори;

вона відповідає, що може лише дати йому анальгін з димедролом внутрішньом’язово, а краще внутрішньовенно, і що це чи не єдине, що входить у її сестринські повноваження, а виймати кулі – справа хірурга, який зараз дуже зайнятий;

то коліть уже, аби старий нарешті відрубився і не заважав, озивається голос із глибини палати, і рудоволоса медсестра розгублено шукає в шухляді шприц

27.03.2015

I
[ми були народжені, щоб вирощувати рис. Ми довели мистецтво молотьби до досконалості, так як від цього залежала вірогідність прожити наступний день. Кожного ранку ми виходили працювати на поле під пильним наглядом вартових. Багато з них були нашими односельцями, але погони, що з певного моменту починають прикрашати твої плечі, виривають тебе з корінням із минулого, в якому ще живе твоє дитинство]

[ми збирали урожай, а потім ходили по колу і били ціпками густу вологу землю, заслану колосками, спостерігаючи, як назовні зернина за зерниною вибивається новий сенс і засіб нашого існування]

[і знаєте що]

[ми будували державу і працювали заради неї. Ми були першими свідками того, як здіймається з колін Батьківщина, і коли автоматник розряджав магазин у слабосилого виродка, що насмілився знеможено впасти, ми знали:
кожна куля, що вилітає з дула, кожне тіло, що скидається в яр за селом, кожна стерта підошва іде нам на користь і возносить увись]

[і я теж це знав]

[і, тим не менш, в якийсь момент я кинув свій ціпок і побіг. Услід не стріляли, а лишень посміялися, бо неподалік був гарнізон, який не церемонився з тими, хто вештається без діла]
[я відчував, що скоро впаду, і врешті-решт це сталося на порослому чагарником острівці мулу біля струмка]

[мені снився рис]

[а коли вони верталися з роботи, то проходили повз мій чагарник, не помічаючи мене]

[двоє моїх односельців зупинилися перепочити зовсім поряд від схованки. Вони обговорювали кількості обробленого рису, прямо пропорційні довжинам життів. Один із них сказав, що сьогодні напрацював більше, і другий задушив його на місці, а автоматнику пояснив, що задушений був агентом ворожого впливу]

[автоматник застрелив другого, бо знищувати ворогів держави можуть лише автоматники – простим смертним наказано вирощувати рис. Мені здалося, що перш ніж спустити гачок, автоматник про щось подумав]

II

[я тікав ночами, обходячи огороджені дротом забуті мінні поля, випалені напалмом згарища та пустирі, з яких стирчали руїни дзотів та скелети згорілих танків. Я тримався подалі від винищених каральними загонами поселень, бо тепер там у будинках жили вовки. Зрідка натикався на селян, що верталися з молотьби, і тоді доводилося опускати очі]

[одного разу натрапив на іржаву вантажівку з кузовом, заваленим вицвілими старорежимними пропагандистськими листівками, і заночував у ній, але в основному задля ночівлі доводилося шукати чагарники]

[увесь час я прагнув лісу і нарешті його досяг. Це була межа рисових полів. Тут було набагато менше мін, хоча подекуди траплялися поруйновані дерев`яні бліндажі]

III

[на п`ятий день від мого входження до лісу наштовхнувся на партизанів. Я навіть не уявляв, за що б`ються ці, але вони самі поквапилися усе викласти:
справа в тому, що рисова ідея псує і виснажує соки Вітчизни, і тому треба воювати за право ростити картоплю. За картоплею – майбутнє, говорили вони, за нею – наше істинне відродження, вступай до повстанських лав]

[ура, пронеслося в голові з полегшенням, ще є люди, готові вмирати за праведні ідеї, картопля – це не рис, вона більше схожа на справжню підвалину процвітання]

[ще поборемося]

[ще заживемо]

04.02.15

він спитав мене чим я сприймаю книги

я відповів – очима

він сказав що тоді слова зостаються на оболонці очного кришталика та не йдуть далі

і зробив заяву що ніхто ще не вкурив Шевченка так як він

я відвідав його брудне забите лігво біля шиномонтажу
у тьмяному світлі що йшло через хвіртку він вирвав сторінку зі старого томика Кобзаря від якого пахло загадково-запиленою чорнильністю радянських бібліотек та похилим брунатним деревом книжкової полиці

він порізав пошерхлу жовту сторінку на дрібні шматочки
зсипав їх на чистого тонкого папірця
скрутив з нього щось на кшталт косяку
підпалив і затягнувся

так слова осідають на стінках легень, сказав задоволено він і почав робити затяжку за затяжкою
поки я дивився на підлогу засипану недопалками з Хемінгуея Кафки й Жадана
і думав:
слова на оболонці кришталика
слова на стінках легень

а глибше?
як погнати їх ще далі, ці слова?

я спитав його про це

ну це взагалі для обдовбишів, одповів мені він і розповів
як один чувак намутив десь підходящого шприца
заправив його випареними чорнилами чи то з Теліги чи то з Костенко
і пустив їх по вені

воно вдарило йому в дитяче серце
серце облилося кров’ю і зупинилося

інший після нього теж спробував
не вмер, але закам’янів
загубився десь у холодних загрубілих пустелях
і лишився таким назавжди
але він був останнім хто захищав бункер Фульхенсіо Батісти
потім він крутився серед палестинських повстанців
долав манівці Тибету, які оминав Реріх
і сім разів обійшов Кос-арал по периметру
маючи за товаришів лише ящірок та флягу

а той, перший, жив з батьками
писав пафосну громадянську лірику
і вчився на відмінно в агрономічному коледжі
зарозумілий ідіот

не можна, коротше, катати у ширку такі слова
звичайним смертним стачить очних кришталиків та стінок легень

він закінчив говорити і фігурно випустив дим до стелі

01.08.2014

ділюся з вами друзяки декількома рядками геніального рецепту
як стати вельми шанованим і розтиражованим в укрсучліті стіхаписцем поетом себто
берете алкогольно-наркотичну тематику з синтетичним емульгатором цинічного занепаду
кидаєте суміш у жбаник випуклого словесного дна і зверху чогось ще такого мистецьки репнутого
з розумним виглядом плюєте як от я тута на ритмомелодику пунктуацію і синтаксис тіпа відкриваєте небачену постмодерну скриньку
насправді ж сидіти над римами банально ліньки
затим на утворену приємну каламуть сипніть жменьку релігійних та етнорасових провокацій
пам`ятайте що більше провокацій то більше асиґнацій
якщо вже зовсім невиліковний гурман підмішайте у страву російської матючні
може то вам буде і неприємно як інтілігєнту але ж ви хочете накладів як у Любки та Андруховича чи ні

зуздрівши свої книги в лискучих обкладинках на прилавках столичних книгарень вертайтесь додому
а далі там київська Дебют чи запрошення до Спілки прийде зненацька і ошелешить як звістка з воєнкому
інтер’єр помешкання також зазнає змін
хай це звучить наче кпин
та скиньте вже зі стіни отого Шевченка і було щоб сучасно актуально й хвацько
повісьте Леся Подерв`янського
у інтерв`ю літвиданням раз на рік говоріть лаконічно-гострі завчені фразочки замовлені політикою видавничого дому
і заради бога для вашого ж блага будь ласка не зізнавайтесь ні анікому
про ваші у прагненні загоїти душу й хист нічні посиденьки
над Єсеніним і Симоненком

07.06.14

раніше я спілкувався російською
та потім виплекав ідею власної україномовности
то був експеримент чи ідея, підігріта жаром нещодавніх подій – не знаю
але я наважився і зрозумів, що недарма
мені відкрилися відмінності між двома мовами

не вдаватимуся до банальности – про красу й мелодійність мови стільки вже написано, що паском з присвячених цій темі творів можна підперезати Галактику
реякція мого оточення вам ні до чого – вона була неоднозначною
головне ось що:

російською я часто лаявся
злісно, отрутно, гостро, настирливо
отими лайками можна було залляти чорноморський басейн
і вони наробили небагато добра

а українською не залаєшся
от не залаєшся і все, ніби джгутом затискує язика, ніби свинцем наливається рот, і взагалі – СОРОМНО СТАЄ
мабуть, перед богом
далебіг, російська – то гостра емальована сталь, бойовий молот, незламний, твердий, величний, як ото пам`ятник петру першому
неначе виведено на етикетці: за вмілого використання ВИПАЛЮЄ ДУШУ

українська мова душу не випалить
вона загоїть, пом`якшить, вилікує
цілюща вона
і на пам`ятник зовсім не схожа – скорше на дівчину в білій сорочці серед золотого лану
чи на чумака що втомлений заспав на степовім шляху поряд із хитким возом
віз поскрипує, віл повільно дихаючи підіймає спину, а чумак хропе
і в небі – зорі, а навколо – поле
величного мало, та задивишся – і очам приємно, і душі добре

москаль теж лікує – антибіотиком
ефект дає, та залишає пустелю
українську мову радше уявити листом подорожника з руки сільської знахарки
приклав – і прохолодно рані і легко, тепло

мої слова то мої слова, а не ваші
як до них відноситися вам – теж діло не моє
та замисліться ось над чим
чи давно ви чули українську з вуст задвіркового п`янички?
а з вуст цинічного душогуба? а з вуст шахрая?
то може варто погодитися що українська – то мова письменника а не волоцюги?
а щодо злочинців та їх москальства – тут багато думати не треба:

не витримують святости

28.12.12