(майже есей)

найнаближенішою до поетичного звучання
правовою ідеєю
було громадянство:
жоден приналежний до людства
не мусить зносити бездомність
як власне страждання.

слово, що злетіло з вуст,
безпритульне;
але поезія – громадянство слів,
що досі поневірялися
апатридами.

проте поезія не дихає без провини,
пошепки утверджуючи
свою правоту,
тоді як право –
декорація для насильства,
неуникненного за мовчання
або акт іншомовності чи тайнопису.

себто: в очах права
світ поділений на винних та невинних;
але для поезії світ винний та невинний
водночас.

адже янгол Беньяміна все далі від місця,
де не зміг утриматись,
право пролунало його відповіддю
на нестачу власної точки відліку
як спроба вкотре
підняти уламки.

миттєвість, коли шквал історії
розпростер янголові крила,
стала кінцем Любові
та початком права.

отже, воно – лише один з голосів,
самовпевнених та невблаганних,
якими людство тужить
за неосяжним
(котре ми тут не називатимемо,
аби уникнути зайвої теології).

чи не тому найрозумніше (та найсмиренніше),
чим я ладен займатись
в юридичному університеті –
це курити на його порозі:

хвилина задуми
за крок від мурованої щелепи
твердині людської правоти
дарує сумнів у однозначних відповідях
на питання
про втрату,
яка, схоже, була неминучою,
і, певно, лишиться
незбагненною.

13/04/2018