***сучасне еротично-драматичне оповідання***

Ти вже не так часто, як колись, приходиш у мої сни...
Я все рідше роздивляюсь у комп’ютері твої фото...
Десь у коробці досі лежать напівзношені, колись подаровані мені тобою в нашу останню зустріч туфлі, що давно вийшли із невблаганної, мов час, моди... Десь у глибині серванту приховалась гарна порцелянова статуетка, подарована колись тобою...
Та я завжди пам’ятаю тебе.
Змінився світ, змінилося життя... І зараз початок Бориспільської траси, яка була умовним місцем нашої зустрічі в Києві, став для мене початком шляху у творчі відрядження, поїздки до лінії фронту. Хто б тоді, стільки років тому, міг подумати, що між нами мороком у спалахах вогню проляже ця межа світів, яка пройде не лише крізь задумливі печальні рови і поля Сходу нашої рідної землі, яка пройде крізь людські долі, людські серця і душі?...
...ми з тобою зустрілись тоді випадково, на пляжі у Гідропарку... Стояв теплий м’який вересень. Ти приїхала до Києва у справах і трохи розважитися... Невисока, струнка фарбована блондиночка... А я тоді заїхав на пляж просто скупатися. Бо мав справи, і вилежуватися на пісочку не мав часу. Я тоді палив сигарети, і серце ще не боліло. Воно було молодшим, як і я сам. І не щеміло...
Сідало сонце, величне, рожеве... Теплі хвильки Дніпра набігали на берег, приємно лоскочучи мені босі ноги... Я сидів край води, біля самого мосту Венеціанської протоки, щойно скупавшись, палив останню сигарету з пачки і журився, що маю зараз покинути оце місце земної благодаті...
...я вже достатньо довго тілом відчував на собі прискіпливий погляд. В цьому справді було щось містичне. Я ще не розгледів тебе, не зрозумів, чи потрібне мені це випадкове знайомство... Та відчуття, що має статися щось важливе, з’явилося і вже не полишало мене.
- Не пригостите сигаретою? – питання в принципі було звичайне і навіть “типове”... Я б пригостив, та...
- На жаль, ні, – відповів я, трохи знітившись... І почув у відповідь:
- Ну, як хочете...
Відповідь була настільки незвичайною, що я рішуче глянув на власницю відповіді прискіпливим поглядом... Дівчина стояла переді мною, рівненько, з опущеними вздовж тіла руками... Така собі «слухняна» вся... І не йшла...
- У мене справді немає, треба сходити, купити, – сказав я – почекаєте?
- Не треба. Дайте мені вашої «затягнутися», – відповіла дівчина.
Курити з незнайомою людиною одну сигарету на двох – мені це нагадало вже доволі віддалену юність, нелегку армійську службу, у якій фраза «друже, залиш допалити» була тоді такою звичайною... І такою незвичайною зараз...
Я дав. Дівчина обережно взяла недопалок тонкими пальцями і затягнулася димом з дивною посмішкою Джоконди на обличчі...
- Не дивуйтеся. Я не місцева. Я не бідна дівчинка, не повія, не збоченка. Не хвилюйтеся. І я цілком здорова. Я з Алчевська. Знаєте таке місто? Моє ім’я Світлана. Свєтька, якщо хочете... Мене так у дитинстві звали, мені подобається.
Я знав. Хоча не бував саме там. Я дивився і милувався. Вона була така незвичайна і водночас така “своя”... Ніби велика дитина...
- Вибачте, Світлано. Дуже приємно. Мене звати Сергій. Але... Я маю зараз їхати у справах..., – я справді був засмучений, та ці пляжні знайомства таки мабуть того не варті... Ось я зараз встану і піду...
- Кияни всі такі горді і зайняті? Сергію, я буду в Києві ще декілька днів. Я хочу, щоб ви показали мені місто. Можу дати телефон... Хоча ні. Я чекатиму на вас завтра отут. Гаразд? – і, раптом змінивши щось у голосі, повторила:
- Я чекатиму, Серьож... Приходь. Ти подобаєшся мені...
Наступного дня я прийшов на те саме місце, під місток. Світлани не було... Я засмучено сів на пісок.
Не прийшла, звичайно ж... І не диво. Я залишив її, дівчину, яка прагнула розваг, одну ввечері у Гідропарку, цьому улюбленому усіма місці відпочинку, куди і кияни, і приїжджі спішать у пошуку пригод... Все зрозуміло. Сам винен... Я нервово запалив сигарету. Ніяк не міг позбутись цієї поганої звички...
- Серьож!!! Я тут!
Я підняв голову. Свєтька стояла на містку, радісно підстрибувала і натхненно махала мені руками.
Вона була така красива, у платтячку, поділ якого тріпотів від вітерця, і я одразу замилувався її гарними стрункими ногами... Свєтька хутко збігла униз, до мене, і розпусна моя голова майже запаморочилася від довгого вологого поцілунку.
- Спасибі тобі! Я щаслива! Подаруй мені цей вечір, – прошепотіла Свєтька мені на вушко і грайливо лизнула його язичком.
Ми купалися, гуляли, сиділи в кафе... Розповідали про себе, розпитували один одного про життя... Я був трохи поетом у душі... Мій рідний Київ взагалі дуже поетичне місто. Тож я читав їй свої і не свої вірші, Свєтька натхненно слухала усе, що б я не задекламував... Вона уміла слухати... Вона уміла слухатися...
Дівчина була заміжньою, хоча й не надто щасливою у шлюбі (як це типово у наш час... З її слів я довідався, що у чоловіка була коханка, та обоє цінували свій сімейний стан і не бажали змінювати його. Це комфортно і надійно. І проте як же ж нудно...), інтелігентною, працювала у себе вдома на непоганій посаді... Світлана... Свєтька... Така світла і проста...
Сутеніло. Ми знову прийшли на пляж, де поєдналися наші світи. Там все сталось у нас вперше, у теплу мрійливу місячну ніч, і згодом, коли ми вийшли на освітлену алею, то дуже сміялись одне з одного, бо десь на березі у піску випадково перемазалися вугіллям від старого багаття. Тоді ще не було прийнято приходити на природу смажити шашлики зі своїми мангалами, як і курити у відведених для того місцях, дев’яності роки ще дивилися нам у спину бешкетними очима, але життя в країні поліпшувалося, і жити хотілося. Як хотілося жити!.. Хто міг тоді передбачити наше майбутнє?..
Ми знову пішли купатися, я мив тебе, таку вже всю мою Свєтьку, у Дніпрі, мов дитину у ванночці, милувався твоїм тілом у місячному сяйві, і знов, і знов бажав тебе... Світанок ми зустріли на якихось старих дерев’яних пляжних топчанах, мов на солдатському бівуаку, зігріваючи тілами одне одного, прикрившись накиданим зверху нашим власним одягом...
Ці наші дні... Ми гуляли... Маріїнкою, Лаврою, схилами Дніпра... Я показував тобі «заповідні місця», відомі лише старим киянам, «руїни Колізею», отой закинутий напризволяще Літній театр, колишній ресторан «Зозуля», давнє місце для танців – «Жабу», на яке ходили потанцювати ще мої батьки, саме попід аркою Дружби народів, чи «ярмом», як прозвали ту незграбну, пізніше збудовану споруду завжди іронічні кияни.
Ми катались на фунікулері, ходили через Пішохідний міст на Труханів острів, у малолюдні місця біля води, і ти з насолодою хизувалася там своїм гарненьким оголеним тілом, така собі розбещена німфетка...
Ці наші ночі... Ти миттєво стала настільки “моєю”, що я відклав усі справи і зробив собі невелику відпустку у власному місті... І оту, іншу, з якою був тоді у стосунках, я теж “відклав” заради тебе... Так буває. І ми не янголи, і світ не монастир...
Ті дні я возив тебе містом своєю машиною, і ти, загадково усміхаючись своєю дивною усмішкою, сказала якось мені: «Знаєш, мені подобається як ти керуєш... Ти їздиш так впевнено... Як от коли береш мене...».
Потім ти мала їхати додому. У тебе теж були життєві справи. Від’їжджала потягом. На вокзалі ми були трохи в розпачі, що ось так все може скінчитися, отут, на цьому пероні, як швидко закінчуються з’їдені біляші, придбані у вокзальній «забігайлівці»...
І ми клялися.
Ти пообіцала, що приїдеш. Я пообіцяв, що чекатиму...
...була ніч... Ми тоді ще не надто звикли до мобільного зв’язку, зв’язок тоді був доволі дорогим задоволенням, ми не спілкувалися цілими годинами, як це «прийнято» робити закоханим нині, тому нічний дзвінок був трохи несподіваним.
- Сергійку! Любий Сергієчку! – я слухав і зігрівався мелодикою твого голосу. – А уяви... Скажи мені... От гарно було б, якби я оце взяла та й до тебе зараз приїхала?
Це було б гарно, звісно, проте ж ти напередодні не казала, що береш білет на поїзд... Дивина...
- То зустрічай мене! Я вже їду! Давно їду, машиною, із самого Алчевська. У мене є своя машина, я просто якось забула тобі про це сказати... Тільки я зовсім Києва не знаю! Я скоро в Борисполі буду! Зустрічай мене десь на в’їзді до міста, бо заблукаю!
Я напружено думав, де саме тебе зустріти... І обрав це місце. На виїзді із Києва, на Бориспільській трасі...
Ми зустрілися. Я тримав тебе в обіймах... Осіння ніч, межа міста, дрібний дощ... І ти, в кофтинці і босоніжках, вистрибнула із теплої машини просто до мене в обійми... А далі, звичайно ж, була вона, наша ніч, сповнена вогню... Ти не просто хотіла мене, не просто жадала бути моєю... Ти уся розчинялася в мені, як розчиняється у міцній каві грудочка цукру.
Ми приїхали додому твоєю машиною, і я всю дорогу пестив твою руку на важелі перемикання швидкості... У хаті ми нестримно і шалено роздягалися, кидаючи речі просто на підлогу... Нам бракувало часу, це було якесь безумство... Потім ти танцювала для мене оголена, покриваючи себе простирадлом, мов східними покровами... Ти вигиналася на столі у мерехтливому світлі свічки, яку я запалив... Твоє прохолодне вологе тіло здригалось від кожного мого дотику, ніби від легкого розряду електроструму... Ми з тобою були ще ті вигадники...
...а за вікном йшов осінній дощ, який все посилювався, змиваючи на асфальті сліди від коліс твоєї машини, щоб ніхто не міг знайти шляху до наших душ і тіл, аби стати нам на заваді.
...ми ходили по церквах... Ти любила ходити по церквах, а де знайдеш стільки прекрасних церков, як не у Києві? У тебе, як ти розповідала мені, родич був настоятелем монастиря десь на сході країни... Тоді СХІД країни був звичайною частиною НАШОЇ ЗАГАЛЬНОЇ КРАЇНИ... Тоді ми ще не надто замислювалися, якій саме конфесії належить той чи інший монастир...
Ти любила роздивлятися церковний живопис... Проста дівчина, ти сприймала мистецтво душею так само щиро, як мене тілом... Якось, коли я трохи втомившись від справ, якими вимушений був займатися певний час і у ці наші дні, незважаючи на наші зустрічі, сказав напівжартома: «Оце покину все і піду в монасі, у монастир до твого родича», ти, загадково усміхаючись все тією ж своєю незвичайною усмішкою і довго пронизливо дивлячись на мене, сказала мені дивну фразу: «Знаєш, а тобі піде!..».
Ти була і віруючою, і ні... Ти робила якісь дивні обряди в церкві, часом відбігаючи від мене кудись по закутках, а я стояв зі свічкою в руці і ніяк не міг зосередитися на молитві. Ми виходили з церкви, і ти, знімаючи хустину, цілувала мене і казала одне й те ж саме: «Кохати це не гріх!..».
Потім якось сама призналася мені, що ти – відьма... Мене це не вразило, та й не першою відьмою ти була у мене. Я любив тебе такою, як ти є...
Ти обожнювала мене... І я тебе... Ти приїздила до мене, я до тебе, коли дозволяли обставини... І знаєш... Я, київський хлопчина з Шулявки, який виріс на ній, у цій промзоні Києва, полюбив твій Алчевськ з його могутнім комбінатом, довгим підземним тунелем, простими і щирими людьми праці... І я досі певен, якби нас так затято не ділили стільки років на східняків і західняків оті брудні політикани, нікому й на думку не спало б, що ми є різні по мові чи по крові... Луганщина... Український наш край степовий...
Ми дарували один одному подарунки, нам було тепло від думки, що дарована одна одному річ зігріє в розлуці. Колись я отримав від тебе таке просте і людяне СМС: «коли я думаю про тебе, мені тепло»... Чи інше: «у вас у Києві відлига, а у нас в Алчевську випав сніг... З весною тебе, рідний мій!..».
Ти завжди з острахом дивилася на годинник, що висів на стіні, відраховуючи час, який належав нам, і якось, із тремтінням притискаючись до мене вночі, вимовила: «Цей годинник так жахливо гучно цокає...».
Мені чомусь тоді постала в уяві нічна дорога із Києва до Алчевська, їжджена-переїжджена нами, ота натягнута нитка, яка, здавалося, навік поєднала наші світи...
...і якось нитка обірвалася... Нехай ніхто не скаже, що у людини немає передчуття... Це був день рівно через п’ять років нашого знайомства. День цей був довгий, немов тиждень, теплий, немов п’ять років тому, і нервовий, немов передчуття невідворотності лиха...
Я тоді усе чекав на твій дзвінок, коли ти будеш під’їжджати до Борисполя, щоб зустріти згідно нашої традиції, хоча ти вже гарно знала Київ і його автошляхи. Та дзвінка все не було.
А згодом був інший дзвінок. Дивно, але дзвінок був від твого чоловіка, який давно знав про наш зв’язок, проте не заважав нам... Сумний і незлостивий дзвінок. Я й досі не можу зрозуміти, чому все так буває у світі... Про те, що ти померла. Що ти загинула в аварії. Там... На НАШОМУ ШЛЯХУ. Ти відійшла від мене і від усіх нас тоді іншим, власним, зоряним шляхом...
Зараз ти десь поза межами. І я навіть не можу провідати тебе. Бо світи роз’єдналися. Не можу провідати ні тіло твоє, ні душу, які зараз такі розділені і недосяжні... Та коли я, їдучи щоразу у прифронтову невідомість, проїжджаю місце наших з тобою зустрічей, я думаю про тебе.
Бо насправді я їду до тебе, Світлано, і це дорога через життя. Їду, хоча знаю, що наша зустріч ще не на часі.. Долею всім і всьому відмірено свій час. Та я їду, аби бути ближче до тебе. І колись ми зустрінемося. І будемо разом. Як будуть разом наші світи. Як будуть разом Київ і Алчевськ. Як буде разом уся наша країна. Бо любов не зникає. Вона може віддалитися. Але вона вічна... І вона світить мені на моєму шляху і світитиме завжди. Аж до нашої зустрічі.




© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св.№219111601919

БІМБА
еротично-детективне сюрреалістичне оповідання
***оригінальний сюжет, авторські знахідки. Опубліковано, як і уся моя інша проза***

-Любий, дай-но мені трохи коньяку! Не вмикай світло, пляшка десь тут, біля ліжка... І тобі ось... Все, клади! Йди до мене, кохання моє!..
Ніч погойдується, мов стомлена акробатка на трапеції... Місяць софітом освітлює тісну кімнату зі старим диваном і наші оголені тіла на ньому...
Дивно... Щойно ми були єдиним цілим і вологість твого тіла у мить любовного екстазу була тим скарбом, віднайшовши який, уже нічого не прагнеш, ні про що інше не мрієш... І ось все скінчилось. Немов хмаринка на сонце, насунулась мить відпочинку... Чи ні, все ж не мить... Трохи більший незафіксований нами обома проміжок часу, у який ми провалились, мов у темну прірву...
Я виринаю з цієї безодні першим, ти ще ніжишся у ній, відчуваючи беззмістовну радість польоту, а я вже починаю збирати реальність до купи. Ось моє тіло, переплетене твоїм... Вже не таким вологим, проте якимось настільки ніжним, немов намащеним олією нічної пітьми зі збитим кремом світла ліхтаря за вікном... Я трохи поет у душі, тому дозволяю собі фантазувати оцими квітчастими метафорами... Смішно... Кому в нашій країні потрібна гарна поезія? Проза, проза життя. Що ж... Проза, то проза...
Разом з зібраним тілом у голові починають збиратись думки, що поховались десь під час еротичного сну по закамарках свідомості... Разом з ними надійшли тривога і відчуття невідворотності лиха... І думки про ОТЕ, ЩО сталось. І про те, що МАЄ СТАТИСЬ ТЕПЕР. Бо іншого виходу вже немає...
Мене завербовано. Я сам пішов на це. Ця безпросвітність життя зробила зі мною недобру справу...
Вони звідкілясь довідались про мене... І таки чимало знають. Звідки? Та тепер це вже не важливо... Бо вхід гривня, а вихід завжди дві...
- Хлопче, тут і справ усього нічого. До того ж ти охоронець отого палацу культури. І ніхто нічого про тебе не подумає. Доречі, дай-но мені свою мобілку. Про всяк випадок. Може, у тебе диктофон увімкнено... Дай сюди!
Я п"ю каву, хоча ось саме в цю мить з насолодою "заглитнув" би зо чверть пляшки коньяку. Я в якійсь прострації... Мені порекомендували поспілкуватись з цією людиною, дали телефон, ми призначили зустріч... Що ж так млосно мені? Він же звичайний, такий ось, як і я, щирий, привітний... Зараз він мені запропонує гарну роботу...
-Дивись, хлопче. У залі вашого палацу, де ти службу нестимеш у той день (знає! Все він знає...) буде така собі неформатна зустріч з депутатом Дідьковським... Чув про нього? Ну, неприємна особа, та й хто його любить... То і тобі любити його ні до чого. Дадуть тобі те, що треба, зробиш з тою штукою, що треба, тобі гроші на картку і котись з країни. І потім на банківський рахунок ще перекинуть. Паспорт є? Ото котися кудись на схід... Там життя дешеве. Схочеш- дівчинку якусь забави заради бери з собою. А ні- там з грішми знайдеш собі. І хай вам буде щастя...
Щастя... Саме те, чого у мене нема. І оця зима попереду. Холодна і порожня. Бо все розвалюється, як розвалюється цей світ у моїх очах уже багато років... От тільки- за що буде мені те щастя?.. Дідьковський же не сам прийде... Там зустріч буде, люди, охорона...
-БІмба (це вже зі сленгівського лексикону часів Майдану) сучасна, потужна дуже. Рознесе півпалацу вщент. Ну... З людьми звісно... А нащо тобі стільки живих свідків, хлопче? Вони і не відчують нічого... Така собі щаслива несподівана смерть... А ти в мить вибуху ВИПАДКОВО будеш у іншому крилі будинку. Підготуйся, як аргументуватимеш, де ти був у мить, коли... Та хто тебе там запідозрить... Ти ж просто охоронець палацу, ото ходиш собі, ходиш... До тіла Дідьковського тебе і не підпустять.
Я п"ю каву... Нащо їм отой вибух? Хто зна... Резонанс... Щось має з того початись. Не самий же той бісів Дідьковський настільки цінний, щоб ущент його з усіма?.. Та це таки точно вже не моя справа...
-Тобі подзвонять. Зустрінешся. Отримаєш бІмбу і інструкцію, як її приводити в дію. Та не бійся ти. З тобою не вибухне. Стандартний заряд. Нова техніка. Вони, ці бімби, так одразу не вибухають... Чому саме ти? Не твоя справа. Втім... Скажу відверто- тебе дешевше найняти, ніж свою людину вводити у гру. Нащо тут профі. Елементарно все. Ти десь на екзотичному сході транші в банку отримуватимеш, а тут скоро таке завариться, що не до тебе, хлопче, буде- і сміється просто в обличчя, веселий такий хлопець... Як я колись..
-Гаразд. Давай бімбу!
-Чи ти справді дурний? Бімбу тобі дасть інша людина. Я її і знати не знаю- і сміється знов....
-Добре. Домовились. Подзвоните, куди підійти. Віддайте мобілу. Пішов я...

Знаєш, люба... Та зачекай!..- Ти знову затулила мені рота довгим напівсонним вологим поцілунком, і я, вже настроєний розказати тобі, у яку халепу вскочив, вирішив поки що відкласти цю розповідь. Твої тонкі ніжні пальці ковзнули униз по моєму животу і я здригнувся... Ми знову переплелись, немов в”юнки, руками і ногами, і в жазі до твого тіла я раптом подумав- а може все правильно? Може, усе у світі робиться правильно?..
Якщо доля дає тобі шанс, хапай його, бо іншого може не бути. А я вже кілька разів втрачав його, цей шанс, що випадав мені набагато частіше за інших...
Врешті-решт, якщо не я, то хтось інший. Все одно те, що має здійснитись, здійсниться неодмінно... Проте тоді нам з тобою, люба, вже не вигорить відпочивати під кондиціонером в готелі якоїсь невеликої східної країни. А от комусь іншому вигорить. До того ж я забагато знаю з тої миті, коли згодився на ту першу зустріч. Тому...
А далі...
...була друга зустріч, результат якої оно лежить у мене в рюкзачку, з яким я ходжу на роботу і в який кладу зазвичай окрім бутербродів свіжий рушник. Бо в клубі є службові душові кабінки з гарячою водою, як нараз поряд зі службовими туалетами, а ось тут, у цьому “клоповнику, який ми з тобою знімаємо у якості житла, гарячої води немає...
-Ну не пручайся, любий! Ти ж хочеш мене!..- голос твій ніби з якоїсь відстані... Відволікся, так...
-Яка ж ти гарна вранці...
-На те ми і коханці!..

-Хлопче, не бійся. Ніхто не “засіче” тебе. Ні з пеленгатором, ні з металошукачем. Ні з яким пристроєм не засіче. Бо це “бімба” нового покоління. У неї інший принцип дії. Вона з рідкої багатокомпонентної вибухівки..
Я з цікавістю розглядаю предмет... Це ж усього- навсього непрозора пластикова пляшка з рідким милом... Поверни кінчик, натисни, і вичавиться порція духмяної рідини...
-Це імітація... Обережно, придурку!- мене шарпнуло від різкого окрику хлопця- ти справді ідіот?.. Всередині капсула, розчавиш, реакція почнеться з розігрівом. Та не лякайся. Зараз на повітря не злетіли б, ні, але куди ти її викинеш? Вибухне за двадцять хвилин і рознесе будь-яких півбудинку! І тоді вже гарантовано, що з невинними людьми. А от на зустрічі з отим, кого “виконати” треба... з ким він там у вас у палаці буде... мабуть, невинних взагалі бути не може. Бо невинні на ці збіговиська не ходять, хлопче. Ну а охоронці отого, кого тобі “виконувати”... Шкода хлопців. Та знали ж, на що йшли, вони за це гроші отримують. Вчились вони на це. Та не довчились (сміється ще...) Не те, що ти...
Я зацікавлено дивлюсь на дивний предмет. Всього і справ- повернути, натиснути, покласти в туалеті біля стіни і відерцем прикрити, та папером туалетним присипати. Ніби нечемні люди накидали. Хто до бридкого використаного паперу доторкнеться?.. А туалет саме із залою межує...
-Все затямив? Легка в тебе справа. хлопче. Сам би все зробив, та “фейс-контроль” там, усі свої... Ти подумай краще, де у помешканні сховаєшся, щоб не запідозрили. Зрозумів? Ну то пішов я... Щасти тобі!..- хлопець підійнявся з-за столика і попрямував до виходу Такий же молодик, що і той, перший... Котрий ото вербував мене... Гарне життя у них, мабуть... Не те, що у мене... І я піду. Ось лише каву доп”ю. Дорога кава нині. І “халявна” до того ж... Хто не любить халяви? Навіть такі от люблять, як я...

Ти зараз уся така гарна... Казати? Не казати?
...уявляю, як ми йдемо босоніж якимось екзотичним пляжем... Майже голі... Я в самих шортах і ти у легесенькому платтячку, без трусиків... І я рукою просто от на ходу пещу твоє тіло. І нікому у світі немає жодної справи до нас. Нікому... Окрім когось, що ось вже удруге перевів суму на мій банківський рахунок. Все чесно. Та й навіщо обманювать? Для них це не гроші. І я людина розумна, не надто балакуча.
...довелось давати поянення. Та я сам жертва, був ось у будинку... До зали мене ніхто б і не пустив, металодетектор я пройшов, робив звичайний собі зовнішній обхід. Як і мій напарник, доречі. Йому не пощастило... Може, то він підривав?- так мабуть мене питатимуть... Та ні... Не думаю... То, мабуть, хтось з отих, що безпосередньо охороняли Дідьковського... Обличчя моє смикається після легкої контузії, вигляд у мене зараз, наче у недалекої людини... ТАК БУДЕ. ТАК МАЄ БУТИ.
-Слухай, люба... Та зачекай же!..
Пікантний я момент вибрав, щоб розказати тобі все...
Бо я зараз у тобі, і ми єдине ціле. І ти мовчатимеш. Бо любиш мене. Я знаю. погодишся. Бо іншого виходу у нас нема... Я не мав права тобі розповідати. Та я знаю, що ти не продаси мене. Ми вже три місяці разом. У мене ніколи ще не було такого дивовижного кохання... Певен, у тебе також... Тому я тобі усе розповім. Це наш джек-пот. НАШ З ТОБОЮ ШАНС НА ЩАСТЯ. І він має здійснитись. У цю середу. Ти мовчиш... Ні, ти тихо стогнеш... Від насолоди.
Після сексу, та ще й з коньяком, сон підкрадається непомітно...

Ти погодилась. Я це знав. Ти не могла не погодитись, відчуваючи мене в собі... Ти взагалі готова на все заради мене. Я відчуваю це.
І ось я ВИКОНАВЕЦЬ. Середа... Час пройшов миттєво. Я зараз маю виконати завдання. Я все зважив. Зараз я в туалеті. У мене є двадцять хвилин. Зустріч вже йде. Та яка зустріч? Жеруть канапки, п”ють коньяк і вино... Там у них усе накрито. Краще ото потруїли б їх- думаю я зі злістю... Я можу ходити лише зовнішнім периметром. І випустити мене зараз за межі палацу теж ніхто не випустить. Металодетектор, що його було встановлено, я пройшов, нахабно кинувши на стіл зв”язку ключів. Тут, у службовому приміщенні взяв свій газовий балончик і ніж. Це моя звичайна екіпіровка, ніякого пістолета у мене нема. І приміщення перевірялось. Так що з цим повний порядок...
Я перейшов з душової, куди заглядав оно щойно. до туалету. А може, просто зайшов... Ну, ото схотілося мені. Десь, звісно, камера мене фіксує, та тут, біля туалетів і душових, її немає... І це добре для мене.
Я присів і поклав просто на підлогу цю дивну “бімбу”. Перевів подих. Пора!!! Я повернув кінчик і з силою натиснув. Нічого не сталось. Та я все виконав, як треба. Поклав у куток, за відро, і притрусив туалетним папером. Усе. Справу зроблено. І у мене ще є у запасі двадцять хвилин. Я трохи погуляю, тоді зайду у підсобку в іншому крилі, ніби перевірити, чи все гаразд. І там затримаюсь. Я уявив, де мені безпечніше стати там. Якщо навіть увесь будинок рознесе, мене навряд уб”є. Там якісь короби з діловодством, щось ще. Замортизує. Все порядок.
Я вийшов. Ще є час пройтись... І зовсім мені оту камарілью не шкода. Я б міг бути вченим зараз, якби не знищили отакі от як ці, що зараз жеруть і п”ють, у моїй нещасній країні галузь промисловості, у якій я працював і навчався. І тепер я всього-навсього охоронець. То охорони мене Боже, бо я навіть благу справу роблю!..

...І раптом, коли спокій вже оселився в моїй душі, я почув з зали... ДИТЯЧИЙ ГОЛОС...
Господи! Коли ж вони встигли дитину привести??? Мабуть, коли я оті маніпуляції із бімбою в туалеті робив... У душі моїй щось обірвалось... Я навіть на мить втратив зв”язок з часом і простором. Все, що завгодно... Але... ДИТИНА!!! Невинна дитина... Хай увесь світ загине, але не мале дитя...
Що, що, що можна зробити? Закричати, що зараз вибухне? Тоді мені точно кінець. І чи одразу повірять? Та й паніка можлива... І чи встигнуть в паніці дитину вивести? Боже, Боже!!! Я нещасна людина!!! Час спливає!!! Спливає!.. Я просто відчуваю, що ось він витікає між пальців рідиною...
Стоп!!! Я рвучко прямую до туалету. Боже, мабуть у мене таки справді бігунка... Та це не важливо зараз... Я біля дверей. Та вони зачинені. ЗАЧИНЕНІ!!! Якийсь тип з охорони депутатьської, бачте, зайшов!!! Місця йому нема, оно ж у іншому крилі є шикарні загальні туалети!!! Господи...
Чи є у мене час??? Здається, вже проминула ціла вічність... Зараз я вишибу двері!... Ні. НЕ МОЖНА!!! Бо той тип щось запідозрить. А як і ні, все одно тоді відбудеться зведення рахунків між двома чоловіками і я нічого не встигну зробити. А час спливає... Боже, що ж мені робить??? Я ходжу, нервово погойдуючись, перед дверима клятого туалету і у вухах моїх відлуння отого радісного дитячого лементу...
Я зригнувся, бо двері відчинились надто рвучко... Дебелий дядько ліниво застібав пасок, безтурботно і дружньо посміхаючись мені, мовляв, вибач, хлопче, що зачекати змусив... Я заскочив усередину і рвучко зачинив дверцята на застібку.
Де, де, де вона??? Та ось же ж... На місці... Я вхопив і одразу ж відсмикнув руку!!! ВОНА ГАРЯЧА!!! Гаряча!!! Ось у чому справа. Я, натиснувши, мабуть розчавив усередині капсулу і почалася хімічна реакція з розігрівом... Скільки ж у мене часу?
Я дістав ніж і з усієї сили встромив у пружну пластикову оболонку. Вона виявилась зовсім не такою тонкою, як я уявляв... Ніж ковзнув по ній, та не пробив. Я вдарив з усієї сили удруге...
Гаряча рідина, схожа на густе мастило, порснула з дірки просто мені на руку і обпекла... Та я навіть не відчував цього...
Я чавив з усієї сили цю кляту густу рідину в унітаз... Вичавив частину... Спустив воду... Хто зна? Може, там ще досить усередині для вибуху?.. Я чавив і чавив знову... Хтось пройшов біля дверей, та я не зважав... Потроху я звільняв кляту "бімбу" від її смертельного рідкого заряду... Унітаз вкрився жовтуватою мастилоподібною плівкою... Та то пусте... Прибиральниця усе вимиє...
Нарешті все... Я викинув порожню "бімбу" у відро, що вже й справді було з використаним папером, притрусив тим, що валявся навколо. Прибиральниця винесе усе... І навіть не знатиме, ЩО САМЕ вона винесла... І лише тепер я побачив сильні опіки на пальцях і долонях...
Брудно лаючись я попрямував у коридор, до того місця, де висіла медична аптечка. Якийсь охоронець з команди отого Дідьковського занепокоєно спитав, що зі мною.
-Обпікся, блін! Перелив з кавоварки кип"яток на руки! Не бачиш, чи що?- зі злістю сказав я і почав незграбно бинтувати сам себе...
... Десь у залі лунав дитячий сміх...

...я виринув з безодні сну першим... З якоюсь важкістю в голові... З непевним дивним відчуттям, ніби якийсь час перебував у летаргії... Ти також випросталась усім тілом і потяглася до мене...
Може, то сон? Так, звичайно... Мені усе наснилось. Та й не могло такого бути, просто не могло!!! Хіба я, нормальна, порядна людина, міг піти на оте страхіття, що мені щойно наснилось? Як добре, що це лише сон!!!
-Слухай, коханий, у тебе щось із руками? Кип”ятком обварився на кухні? Я тобі опіки намастила, поки ти спав, у мене випадково від опіків гарна мазь віднайшлася... Голова болить? Від коньяку не болить голова. Ти просто трохи захворів, мабуть. Знаєш, мені зараз треба зникнути... На якийсь час. Так треба, і не питай мене, чому. Але я неодмінно скоро повернуся до тебе. У нас же з тобою таке неземне кохання. А зараз мені треба терміново піти. Вибач. Вибач, любий мій...
Двері зачинилися, я з важкою головою лежу сам на сам з відчуттям останнього поцілунку і з якимись непевними думками... Доречі, на календарі мобілки чомусь п”ятниця... А я думав, середа... Чи четвер?.. І опіки... Опіки... І щось непевне... Треба до рюкзачка зазирнути, там має бути ОТА річ з нічного жахливого сну... Нема. Значить її і не було. НАСНИЛОСЬ... І ти скоро повернешся до мене, кохана моя...

Серго Сокольник
2018


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Св. №218121701641

Маленька сюрреалістична філософська повість
***оригінальний сюжет***

...зустрічні фари на мить засліпили, та так, що боляче різануло по очах. Біль був таким, що всі пасажири у волонтерському бусі відсахнулись на спинки сидінь і замружили очі. А втім... Невідомо, чи вони замружились, чи то їх настільки засліпило, що очі деякий час просто нічого не бачили. Одночасно чиєсь нервове "гальмуй!!!" мов гранатою розірвалось у вухах... Машину кинуло на узбіччя і на якусь мить в усіх, хто був у бусі, перехопило подих... Свідомість розчинилася в світлі і потроху повернулась у благодатній напівтемряві...

...волонтерський бус, заповнений продуктами для війська "під зав"язку", виїхав до фронту ще засвітло. Командир, людина досвідчена, вже вкотре возив провізію бійцям, мав зв"язки з командуванням і був справжнім асом волонтерської справи. Окрім нього і водія Володі, в машині знаходилися ще троє. Петро, боєць, який після поранення і лікування повертався до своєї частини. Народна артистка Маргарита, славнозвісна виконавиця пісень світового репертуару і водночас авторських пісень авангардного напрямку. Відомий поет з трохи дивним псевдонімом Серджо, людина доволі популярна в літературних колах і не менш потріпана конкурентами-заздрісниками в тих таки літературних "баталіях". Ці двоє останні їхали з концертною програмою для бійців, а можливо й для місцевого населення. То як вийде...
Дорога була жахливою, як і всі дороги в цьому забутому Богом краї- самі ями, деякі з них розмірами нагадували мало не шахтарські "копанки"... Незадовго до того, як зустрічні фари засліпили напівсонних і втомлених дорогою волонтерів, ця доволі різнорідна, та попри все дружня компанія вже випила за всілякі можливі гаразди далеко не першу пляшку коньяку під різноманітні наїдки, які ім було дано в дорогу, відспівала веселі і сумні пісні, що так гарно пасують до дорожньої теми, вислухала розповіді з життя, і трохи притомлена, готувалась зустріти блокпост на дорозі, з якого попрямувала б уже далі до місця дислокації бійців.
Незадовго до події з фарами, кампанія підібрала на дорозі попутницю, струнку літню місцеву жінку в білій синтетичній шубці, що просила недалеко підвезти її до місця, яке вона сама по дорозі вкаже. Жінка була небалакуча, кампанія втомлена, тому ніхто навіть не спитав, як її звати... Та й єдиною фразою з вуст жінки були слова милування ледь-ледь світліючою лінією горизонту. З дивною посмішкою вона тихо прошепотіла- вже скоро... ось вже скоро і горизонт... Горизонт подій...
Мовчали. У втомлених напівхмільних головах все ще крутились уривки оповідок, пісень, віршів... Чи то таки ВІРША... Отого, "крайнього" (бо забобонна людина ніколи не скаже "останнього"), що його продекламував усім наостанок бесіди Серджо.

Темні стебла верби
Хтиво тягнуться з ночі до мене.
Клич лелечий луна
Над містичною гладдю води...
Осінь править розбіг
Своїх коней, барвисто-шалених,
І прийдешня весна
Через літо летить в холоди.
По вітрах шарудить очерет,
І вдивляються в тебе
Зорі неба ясні,
Це Богів споконвіччя святе,
І летить, і летить
Через ніч, закликаючи в небо,
Клин лелек в вишині,
Наче душі померлих дітей.

Після цього вірша усі чомусь замислено замовкли і бесіда потроху припинилась сама собою...

...-Впорався!- Сказав, трохи приходячи до тями, водій.
-Ледь не розбилися... І де? Тут же і людей майже нема цивільних, всі звідси повиїжджали від війни подалі... Якісь діди та баби. А військові далеко ще... Хоча... Заправка має ось скоро бути, а там і до блокпосту недалеко... Та якби ми розбились- звідки б їм довідатись про це?
-Слухайте, а де ж ота наша попутниця у білій шубці? Вона біля дверцят сиділа... Чи не випала, бува? Втекла зо страху, мабуть... Не біда, вона місцева. Дорогу знайде...
Їхали у темряві далі, кожне здригання машини якимись дивними відчуттями відзивалось у тілі... Тобто- навпаки, не відзивалось неприємним подразненням, як раніше. Дивно, але жодної зустрічної машини більше не бачили. Лише попереду, десь далеко, весь час світила чомусь червона цятка, мабуть від машини попереду, яку не виходило наздогнати, і яка в свою чергу, не могла остаточно відірватись від них... Мов поводир...
...Нарешті з темряви виринула бензозаправна станція, освітлена дивним синювато-блакитним світлом.
-Мабуть, якісь економлампи хазяї використовують...- трохи здивовано сказав водій. Добре. Головне- доїхали. Перепочинемо, поїмо... Бензину теж треба залити.
-Кх-м!... О сонцесяйна Марго! Дозвольте мені пригостити вас коньячком-с- трохи хрипко, відкашлюючи дивний незвичайний хрип у горлі, звернувся до Маргарити Серджо.
-Серджо, ви завдалися метою мене споїти?- трохи грайливо, приводячи себе до тями після цього аварійно-нервового стресу, озвалась Маргарита.
-Марго. От маю честь доповісти- народ ніколи не пробачить мені, якщо я в цю жахливу холодну ніч не зігрію коньяком Народну артистку. Посидьте в машині, я зараз збігаю, куплю.
Серго виліз з машини і попрямував до зали прилеглого до заправки бутику. В дверях налетів на водія Володю.
-Чого ти всередину не заходиш? Мене штормить трохи з дороги...- чи то запитав, чи звернувся сам до себе.
Володя не рухався. Серджо теж стало трохи незвично не по собі. Наче якась тривога розлилась по наскрізь скляно-просвіченому дивним синім світлом будинку...
-А продавець де ж?- нарешті спитав Володя, скоріше звертаючись сам до себе.- Чи не "до вітру", бува, пішов?
-О, це таки слушна думка- Серджо повернувся і пішов надвір- заодно розшукаю...
-Нема- трохи згодом повернувшись, сказав, не приховуючи тривоги. Та й отої будівлі, що "до вітру"- нема. Як, доречі, немає й ніякого вітру...
-Так... Заправлятись нема в кого, спитати нема кого...
-Он хтось узбіччям дороги прямує! Іх кілька... Стійте!..
Узбіччям з протилежного краю дороги прошкандибали людські постаті і тут-таки розчинились у пітьмі.
-Тю... Зникли. Мабуть, місцеві з села до села йшли... Та що з них узяти... Вони ж не заправники...
-То що робитимем? Чекатимемо, чи їдемо? Хлопці на блокпості чекають, і шлях далі мають вказати. А то зміняться, пояснюй іншим потім... Дзвонив їм щойно, та тут, мабуть, зв"язок поганий, не ловить жодного оператора. Ми в магазинчику навіть не чіпатимемо нічого. Бо, як повернуться, скажуть- ще вкрали чогось... Ідемо!
Всі розсілись по місцях і бус рушив далі.

-Часу зовсім мало витратили. Я не засікав, та на годиннику досі десь біля першої ночі, як і було. Може годинник поламався?- якось невпевнено сказав командир підрозділу- я ото собі трохи спав... Тоді ці фари... Я крізь сон бачив їх... Прокинувся... Ну й добре. Де вже той блокпост?
Фари буса ловили все ту ж дорогу. Проте щось таки змінилось. Що саме? Невловимо шлях ставав рівнішим, машину вже не підкидало на кожній страшенній вибоїні, а лише приємно погойдувало, ніби заколисуючи. Тим, хто сидів позаду, одразу стало легше. Коробки і пакунки з харчами вже не сипались з грузового відсіку на голови при кожному гальмуванні, можна було не перейматись і за долю нещасного дорогоцінного музичного інструменту, за стан якого особливо піклувалась Марго.
-А мабуть таки залатали дорогу. Дива. Далі від фронту розбито все вщент, а тут ніхто не їздить, а таки ж залатали...
-Може, якусь витончену військову техніку завозять, то й дорога потрібна- шик. А от вказівників на дорозі не бачу. Це щоб ворога заплутати, чи себе? Охо-хо... Не було в країні гарної влади, ча й чи ж буде... А рятувати країну все одно треба... Нам.
-Дурня справді. Тим більше- місця, де воюєш котрий рік і наші і не наші як облуплені знають. А місцеві і поготів... Та нема місцевих, виїхали...
-Дивись! Нема кажеш. А оно хто на узбіччі?
Сірі тіні, що нагадували прочан, знову на мить виринули з темряви і зникли в ній...
-Швидше б доїхати. Тут треба бути обережними... Хлопці, яким веземо харчі, казали оце, що з "тої сторони" почали заходити розвідгрупи... Нещодавно двоє наших загинуло. Сиділи в дозорі, розслабились трохи... Людина не може бути в напрузі постійно... Можливо, краще зупинитись десь, перепочити до ранку? Хоча хто зна, де та що воно краще...
У темряві фари знову висвітлили непевні фігури сірого кольору.
-Може зупинитись? Спитаймо дорогу. Ми ж таки заблукали в цій пітьмі. Блокпост має бути поряд.
Бус здав назад, проте людей вже не було.
-Випарувались вони, чи що?
-Їх п"ятеро... І нас- п"ятеро... Беззбройні... Полохливі якісь... Може, місцеві цивільні.
-Заправка та ж сама... Проте гляньте, всі прилавки порожні... з дороги навіть видно. Може, їх хтось вже обікрав?
-Ми наче їдемо по колу. Жодної розвилки, жодного з"їзду. І ці засліплені пішоходи з узбіччя, що весь час зустрічаються нам- чи це не ми самі, бува?...
Сумнів від якоїсь ще непевної здогадки повільно розливався душами , мов придорожній морок холодними нічними полями...
-Ось знову... Та ні, хвала Богам, це інші якісь! Інші! Їх же шестеро! Дивіться! Попереду якась жінка в білому... О блін! Чи це не та сама- "наша", що втекла, поки ми до тями приходили, га?.. Проскочили знову... Вже вкотре... Що в тебе з гальмами?
-Гальмую, якось дивно несе, наче на ковзанці, та юзу нема... Може тому, що кермо тримаю рівно... Я ж профі все ж... Мабуть, замерза дорога, заледеніла... Іній чи що... Боже, холод який...
-Намагався з машини вийти, та так холодно... А весна ж наче... Та "до вітру" й не хочеться... -Хтось хоче "до вітру"?
Похмуре мовчання було відповіддю.
-Що у нас з часом? У когось хоч працює годинник?- спитав Командир, і відповіддю було те саме мовчання.
-Темрява... Лише горизонт , якийсь розділ між землею і небом наче трохи видно... Та це незмінне явище... Відтоді, як нас засліпили оті кляті зустрічні фари...
-І зв"язку мобільного нема. Наче з ефіру випали...

...Доля Командира- перш за все відповідальність. Вона накладає обов"язок, вона мобілізує. Командир прислуховувався до власного серця і розуму, шукаючи відповідь на питання, на яке вперше в житті жодної певної відповіді не мав. Та сказати цього він зараз не міг. Командир вже знав, що ЩОСЬ ПІШЛО НЕ ТАК, та шукав відповідь у раціональному, бо командувати ірраціонально неможливо. А зараз команда пошуку шляху виконувалась, та виконана бути не могла. Бо обставини змінились... Через оті ФАРИ... Це був саме той парадокс, осягнувши який, сам по собі перестаєш бути командиром. Виконання невиконуваної команди... Тому Командир мовчав. Та й що він міг зробити? Команда стала постійнодіючою і водночас недосяжною... І зв"язок перервано. І час зупинився...
...Водій Володя робив, що міг. Та міг він з миті отого клятого засліплення фарами небагато. Точніше- міг все менше і менше. Бо дорога все покращувалась і машину все більше саме тягло цією кривою дорогою до мети. От тільки мета була все більш недосяжною, як зниклий блокпост, все більш примарною, як раз по разу виринаюча нізвідки автозаправка, на якій не було жодної можливості заправитись, та й жодної потреби в заправці вже не було. Зі зникненням часу зникла і витрата пального... І гальмувалось все важче. Він і хотів би так- по життю легко, без гальм... Як ото якось в номері мотелю- з двома молоденькими дівчатками... Він був падишах, вони охоче здалися йому на милість і так гарно виконували ролі наложниць, наче все життя провели в гаремі... Легкість... Але то було ПО ЖИТТЮ... А зараз іхати було легко, а от гальмувати...
...Марго була мрійливою і водночас вольовою жінкою. Вона жила творчістю. Дехто не розуміє, як це- ЖИТИ ТВОРЧІСТЮ... А ви спробуйте. От як минулої поїздки на фронт з концертами- по три концерти на день, з перевдяганнями, бо артистка має бути зіркою, тобто СЯЯТИ за будь-яких обставин, зі сном на колесах по кілька ночей підряд і примарним відпочинком- будь-де. А потім, по поверненні, без відпочинку- запис на радіо, і знову- концерти, концерти... А ще- сім"я, де затишок створювала саме вона... А ще- ота безмежна любов до музики і співу, коли це настільки невід"ємно, як пташиний спів у небі... Це був її ТВОРЧИЙ ШЛЯХ. Тому вона дещо знала, як це- ТОРУВАТИ ШЛЯХ. Тому зараз чомусь гостро відчула смуток. ШЛЯХ У НІКУДИ не міг вивести НІКУДИ. Вона зрозуміла... Все. І тихо поклала руку на руку поета Серджо.
...Натура поетів тонка, хоча Серджо мав за плечима чимало. Колись, в афганській пустелі він з кількома такими ж, як і він солдатами, заблукав і мало не помер від спраги. Саме через оцю витонченість натури і тонке сприйняття реальності він тоді врятувався сам і врятував товаришів. Він просто ЗНАВ, де шукати воду. З вершини невеликої сопки визначив серед рябіючої цятками безмежної кам"янистої пустелі саме ту цятку, де мала бути вода. І впевнено пішов туди з останніх сил.
Якщо хтось здивується цій обставині- не дивуйтесь. Вода в пустелі є. Її лише треба знайти.
Це той самий джек-пот, що може випасти кожному. В даному випадку він випав Серджо... Яким чином? Все і складно і просто одночсно. Коли женуть отари баранів через пустелю, їх треба напувати. Як це робиться? Наприклад. Ставлять стару автоцистерну з коритом, яку інколи заїжджа водовозка, що її проплачують хазяї отар, наповнює водою. Саме на одну з таких цистерн з водою Серджо тоді і натрапив... Один шанс із мільйону... (ціла цистерна, наповнена нехай тухлою, нехай теплою, проте- водою!.. Повна цистерна ЖИТТЯ. Хто ніколи в пустелі не бував- той не знає що таке спрага, не знає життєдайної сили води. Дивина в іншому- ВІН ТОДІ ЗНАВ, ДЕ САМЕ ШУКАТИ ВОДУ. І ЗНАЙШОВ. Екзюпері "відпочиває", чи не так? Тема, тема... Потім в житті він знайшов ще чимало живильної води. Жінки омивали його тіло життєдайними джерелами... Він так любив у них купатись...
Зараз Серджо ЗНАВ дещо інше. І мовчав. Бо знав, що ШЛЯХ ЗНАЙТИ НЕ ВДАСТЬСЯ. Бо ДЖЕРЕЛА ВЖЕ ВИСОХЛИ. І флягу не наповнити. Бо цистерна порожня. Води нема.
...Боєць Петро був мужньою людиною. І впевненою. Навіть поранення на цій ось війні не вплинуло на цю впевненість. Воно не підкосило його віри в особисте безсмертя. Окрім того, він був людиною скоріше дії, аніж думки. Пасивний пошук шляху разом з усіма гнітив його все більше. До того ж Петро був родом з цих місць. Він для себе все вирішив.
-Як хочете, їдьте далі без мене. Або повертайтесь. А я якось вже сам, пішки. А я в холод. Я куди хоч. Хоч до ворога у гості, але ж це неможливо- їхати весь час без часу по колу на бензині, що мав давно скінчитись! Зупиніть! Зупини, кажу. Командире, я не в армії. Куди хочу, туди іду!
-Чому думаєш, що бензин мав скінчитись? А час? Ми просто його не відчуваємо. То може, його таки мало пройшло, часу того... А втім- іди. Не тримаю. Тим більше- ти ж з місцевих. Все тут знаєш. Гальмуй, Володю! Іди...- командир ніби махнув рукою на це непідкорення його авторитету.
-Все гірше гальмується, блін!!!- Володя чавив на педаль, мов наступав на бридку зміюку... Все, нарешті...
Петро не вийшов, а саме якось незграбно вивалився з машини і миттєво зник у холодному мороці...
-Може й на краще... Може пішки він вибереться з цього зашморгу дороги, що потроху все коротшає... Поможи йому доля!..- командир зітхнув...

...Петро ішов довго. Землею, якою ступати можна було і в суцільній темряві, не боячись спіткнутись. Вона була гладкою, мов скляна поверхня, і він боявся єдиного- не посковзнутись і не впасти. Бо знав- впасти в житті легко, піднятись важко. А спотикався він безліч разів. Колись у нього згорів бізнес, а далі все неначе покотилось у прірву. Кинула кохана... Запої... Нервовий зрив... Він підійнявся тоді... Війна стала справою. Він і зараз тікав на цю війну сам від себе. З пустої хати, від згубної звички... Життя наповнилось новим змістом...
-Господи, що ж так слизько?
-А ти поглянь, по чому ти ідеш- почув звідкілясь сказану фразу. Петро шарпнувся убік, та опанував себе. Глянув. Як він не помітив їх раніше? В темряві, ледь освітленій примарною лінією горизонту, просто собі на оцій ось гладкій поверхні сиділи двоє солдатів. Гарно екіпіровані. Зі зброєю, що лежала поряд. З пляшкою і чарками в руках. Вони пили задумливо, мовчки, без тостів, кроплячи оцю дивну поверхню недопитками з перевернутих чарок. Він пізнав... І зрозумів...
Нескінченно- безмежне поле було залите кров"ю, яка замерзла і застигла. Бо вічна холодна ніч, у якій не діють годинники і нема ЗВ"ЯЗКУ З МИНУЛИМ, назавжди покрила це темне сумне ПОЛЕ БОЮ. І на ньому саме справляли тризну по собі двоє хлопців-вояків, які оце нещодавно загинули в бою з ворожою розвідгрупою.
...ти сьогодні до болю губу закусив.
Ти не вийдеш із бою, не маючи сил.
Ти заслаб. Твоя кров витікає із ран.
І- ПОРА. Ти поранений. Так. Ти поран...
Ти акорду і ритму не взяте баре.
Автомат ненаситно патрони жере.
Розвідгрупа "нарвалась", бо видав туман.
А гітара в казармі сумує сама.
Хай засне, мов кохана. Її не буди.
Ти у гості до Хель назавжди відійди,
Бо Беркана пішла годувати ворон.
...автомат доїдає останній патрон...
Ти метелика кокон крилатих ідей.
...тепловізора око в тумані знайде...
То запрошуй у хату на званий обід.
На останню гранату. Усім. І- собі...

Петро був воїном, та він ще не вважав себе причетним до світу, який вже назавжди забрав хлопців під своє темне холодне крило. Петро ще надіявся ВИЙТИ З НЬОГО, знайшовши шлях. Хоча вже й здогадувався, що виходу не буде.
Тому він, ні слова не кажучи, попрямував від них. Нечемно. Та вони ж і не запросили його до себе на чарку. Значить, шанс вийти ще є... Ішов і спиною відчував їхній співчутливо-безапеляційний погляд.
-Пийте, хлопці...- мурмотів собі під ніс Петро- пийте... Життя пропити можна...
Він раптом здогадався, чому ніхто не наздоганяв його... На "нульовці", годинами лежачи нерухомо, можна й живому примерзнути... А вже неживому...

Раптом йому пригадався ще один вірш, який в дорозі читав Серджо

Подивись у холодні зіниці війни.
Що у них? Як побачиш- повік не забудеш.
Це безвиході сум, мов наліт сивини.
Це за рідними смуток, мов рана у грудях.
Це з товариша смертю відкритий секрет,
Що безсмертя скінчилось. Його вже не буде.
Шлях до Бога, позначений в зблисках ракет,
І стежина під ними... стежина в нікуди.
Що ти пишеш, коли ти цього не пізнав?
Не вдихав гнійних ран той тампоновий смуток.
Ти в медроті в палатці сирій не лежав,
Усіма, навіть Богом самим позабутий.
Ні. Війна- це не вірш про весільне пиття.
Хоч воно й не без того. І "чарз"... І горілка...
І наказ... За наказом ти втратиш життя.
Чи відкупишся іншим. Війна ж бо оскільки...
Це печаль. Бо не знаєш ти долю свою.
І не скоро вертатись на отчі пороги...
І з губи, що її закусив у бою,
Смак солоний стікає. Твій смак перемоги.

Петро ішов, і йому все більше здавалося, що він- ніби отой колобок, який багато від кого пішов, та таки не дістався мети. І- якою вона була, ця мета?.. Боротьба?.. Перемога?..

...Їхали мовчки, кожен думаючи про своє і усі про одне й те саме... Знову заправка... Світло ліхтарів слабшає... Чи це місяць вийшов з-за хмар і своїм примарним світлом освітив все навкруги, пригасивши собою ліхтарне світло? Ні... Місяця нема. Це все та сама трохи підсвічена якоюсь дивною нічною зірницею лінія горизонту.
Гальмувати вже не намагалися. Гальма наче зникли після відходу від них Петра. Марго довірливо притулилась до Серджо і їм обом на душі стало тепло і затишно. Їм було спокійніше, ніж іншим. Вони і здогадуватись про все почали РАНІШЕ, ніж інші. Артистка і поет, вони завжди були трохи ближчі до тонкого світу. Так буває за життя. Так сталось і по скону його... Що поробиш. Цей ВИТОНЧЕНИЙ ПЕРЕХІД теж треба пройти і відчути. І спробувати насолодитися ним, як усім, що дарує людині життя. Про нього багато пишуть і співають, називаючи це таїнство різноманітними епітетами, та хто знає, чим він є насправді?.. Зараз Маргарита і Серджо могли нарешті відчути, ЯК ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ НАСПРАВДІ. От тільки ні розповісти, ні проспівати про це вони вже не мали змоги...
...Петро йшов, не розбираючи дороги. Місцевість не здавалась йому знайомою. Вона вже взагалі НІЧИМ НЕ ЗДАВАЛАСЬ. Проте й Петро не звик здаватися. Недаремно по-біблейськи ім"я Петро- КАМІНЬ ВІРИ... І він вірив. Вірніше, з якоїсь миті СХОТІВ ВІРИТИ в те, що ВІРИТЬ. Вірить, що він кудись таки вийде. Місця ж-бо рідні, знайомі... І в той же час розуміння того, що виходу нема, охоплювало його якоюсь глибокою апатією.
Тому, коли Петро таки вийшов на дорогу, то він просто механічно попрямував нею. Дороги ж мають кудись виводити. Або вести в нікуди... Тим більше, що попереду впевнено прямували вони ж, оті самі сірі постаті. Їх неможливо позбутись, ні ідучи бусом, ні йдучи дорогою... І останнім серед них ішов він, Петро. Він наче бачив себе самого зі спини. А сам вже, може, і не існував... Він ніби розчинився в цьому вічному холодному мороці. Це душа його прямувала кудись... За іншими услід... І привид буса, як незупинено-нездійсненої справи, періодично виринав з темряви, обганяв цю прямуючу кудись незвіданим шляхом вереницю душ і знову зникав у мороці одвічного шляху...

...Знову примари... Ось вони... Це саме ВОНИ... Бо ОДИН іде ОКРЕМО... Та іде він ТИМ САМИМ ШЛЯХОМ, що і інші... Він наздоганяє інших. Бідний Петро... Все, все було марно... Все ВЖЕ МАРНО.
...Знову заправка... Напівтемна... Єдиний орієнтир... Володя останнью силою волі рвонув кермо вбік... Ні... Все наче заклякло... Заправка... Вже вкотре та ж таки сама... Дивна круговерть дороги все скорочувалася, немов би підводячи до якогось логічного завершення... До якоїсь межі, після якої вже НЕ БУДЕ НІЧОГО... Або- буде щось ІНШЕ... Чи, можливо, щось НОВЕ...
Скоро все припиниться. Сірі фігури зупиняться закляклими сірими небагатими пам"ятниками самим собі. І самі ж будуть зі смутком довіку дивитись на цю останню мить, після якої ніякого плину вже не буде. Дивний парадокс- бачити себе і вже не мати можливості бачити щось інше. Бо цей останньо-вічний погляд надважливий. Він сконцентрований НА ГОЛОВНОМУ. Бо він- погляд на самого себе і в глибини самого себе.
Так круговерть місяців року урізноманітнює картину життя, а зміна року дає надію на щось нове. Яким був би плин життя без оцих відміток на його шляху? І з кожною відміткою цей плин все скорочується. Яким безмежно-великим ввижається життя в дитинстві? Яким коротким воно видається на сконі віку? А далі? Що далі?..
Вчені кажуть, що чорні діри у всесвіті, які затягують до своїх нетрів неймовірної сили гравітацією всю матерію навколо себе, мають свої "горизонти подій", пройшовши крізь які повернення назад нема, і той, хто пройшов їх, назавжди залишає своє відображення на поверхні цього горизонту... Чи це пам"ять залишається? Горизонт пройдено. ВІЧНА ПАМ"ЯТЬ...

Сонна жінка потяглась до столика біля ліжка.
-Знайшли час... Побудять ще дітей...
Телефонний дзвінок... Такий НЕБАЖАНИЙ у ранній час...
....-вони загинули. Вони не доїхали до блокпосту. У темряві зіштовхнулись з зустрічною вантажівкою. Від зустрічного удару злетіли у кювет. Довго були без допомоги. Один якось виліз з машини, намагався виповзти на дорогу, та помер від ран. Машину, яка збила їх, поки не знайшли... ЩОЙНО ПЕРЕДАЛИ У РАНКОВИХ НОВИНАХ. Така біда...
Все.
...Горизонтом вже палала ранкова зірниця...

Ні.
Це не все. Командир недаремно був Командиром. Він добре знав формулу- діяти за планом, будучи готовим діяти за ситуацією... Він теж розумів ситуацію. Але трохи інакше. Є НОВА ВВОДНА. Її слід відпрацювати.
-Серджо, Марго.- голос Командира був спокійно-втомлений- Слухайте мене. У нас з Володею вже не вигорить. Ми люди дії. Те саме Петро. Він хотів врятуватись. Хотів ВИЙТИ З КОЛА. І де він? Он він раз по разу виникає крайнім серед НАС на узбіччі. В тому ж самому колі. Зрозуміло?
-Так- погодився після деякого мовчання Серджо- це саме БЕЗВИХІДЬ. Шансу у нас нема. Ми загинули.
-Ні, не зовсім так, Серджо- Командир підійняв у пітьмі вказівний палець і в світлі горизонту чорний силует командирського пальця був схожий на дивовижний загрозливий монумент. Оті МИ, що ми їх бачимо на узбіччі, зараз є ніби підказка нам. МИ ЗАГИНУЛИ ТАМ. Але тут, на горизонті, ми живі. Це межа, розумієте? А межа саме і є ТОНКИЙ СВІТ. І ви з Марго як нараз і є людьми з тонкого світу. Ви творці. Ми з Володею- ні. Ми практики. Нажаль. А ви здатні вигадувати, творити, виконувати... ЗМІНЮВАТИ можете. В тому числі самих себе. Мов діти під час виховання.
-Не розумію, Командире...- Марго вся подалася тілом уперед, ніби в якомусь дивному передчутті...
-Дивіться- Командир вказав на дорогу- Бачите? Оно Смерть, наша попутниця, веде нас узбіччям. Ти теж там зараз, Марго. І тут, на горизонті,- теж ти. Ти ж там без інструменту, так?
-Навіщо він мені ТАМ?- Марго саркастично посміхнулась.
-Не скажи... Хай Серджо вигадає новий сценарій для вас обох. Нехай буде вірш. Вірш- це ж код. Код життя або код смерті. Він створить, ти виконаєш. Інструмент тобі не буде потрібен. Твій інструмент завжди при тобі. Ти виконаєш СЕРЦЕМ, Марго. Ти це вмієш. Ти так робила завжди. Інструмент був лише зовнішнім атрибутом.
-А ви чому не виконаєте з нами?- спитав, наче в напівсні Серджо. Він зрозумів усе, та все ж хотів дати усім якусь загальну надію.
-Смішно, Серджо. Смішно. Ти ж розумний. Ти ж про все давно здогадався. Ви з Марго з одного світу. А ми з Володею з іншого. Ми матеріальні. Ви трохи- ні... А на нематеріальне ніяка сила тяжіння не діє. Ти, Серджо, творець. Марго- виконавиця. А хто ми? Ми- публіка. Ми можемо дивитись, слухати, переспівувати, сприймати... Та нам ніколи не зрівнятись з вами в вашому тонкому світі творчості. Бо він- саме ваш. А наш світ вже створено раз і назавжди. Ви теж творили його для нас. Разом з іншими. Ми- споживаємо... Ми- руйнуємо... То не кажи дурниць. Вигадуй, твори... Не знаю, що... Душею вигадуй... І Марго передай, нехай виконає...
-Так. Командир правду каже- Володя за кермом сумно зітхнув- ми не змінні на горизонті. Ви змінні. Он, гляньте- ви двоє вже трохи далі від інших. На тому клятому УЗБІЧЧІ ЖИТТЯ... А ще не створили ж нічого.
-Про що ж? Про що?- Серджо питав чи то всіх, чи то самого себе.
-Про життя, Серджо. Про життя. Вірш перед засліпленням фарами про смерть був? Ото ж... Вона нас і привела сюди, на горизонт подій... То- створи вірш про життя... Ти ж знаєш, що таке насправді життя?- Командир зітхнув...- і ПРОЖИВІТЬ ЙОГО. І за нас- теж. Як ви це з Марго умієте...
Всі замовкли. І чи варто було порушувати тишу?..

Ти прости мені, Ніч,

Що волію кохання бажати...

Щиросердно прости,

Бо бажання- у звичці людській.

Звичайнісінька річ-

Все говорячи, щось приховати,

Як ховає мотив

Сутність пісні у мові чужій.

Зоресяйна, пробач,

Що в долонях не втримаю зорі,

Ті, які ти мені

Зорепадом жаги пролила.

Ти зірками не плач,

Не губи їх даремно... I'm sorry...

Саме час по одній...

За любов... Із твого джерела...

Сонна жінка зі слухавкою в руках зітхнула.
...-і все ж-таки, яке щастя, що цього разу з волонтерами не було ні Марго, ні Серджо. У Марго саме був запис на радіо, а без співачки Серджо теж не поїхав, бо поезія гарно сприймається саме перемежуючись з музичними і пісенними номерами. Їм пощастило... Марго казала, що цієї ночі їй наснилася дорога на фронт... Може, і Серджо теж?.. Можливо, вони щось відчували?.. Все ж-таки вони люди з більш тонкого світу, ніж інші...
А волонтери загинули... Нещастя...
...над землею поволі ставав похмурий, немов похмільний, сірий ранок. Лінію горизонту було затягнуто туманом...
Ніби зашморгом, що повільно стискався на шиї світу...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №218012400269

Маю честь представити оповідання командира волонтерського підрозділу "Вбережу", шанованого мною Ігоря Верчука, у якому виступаю в ролі дійової особи
********************************************

Поет вже знав, як йому бути та що читати . Сотні сумнівів, які ще тільки ось, ніби зграя скажених псів чіплялась до мізків і вигризала їх, та так, що від того аж ставало порожньо в голові, відійшли геть. Опановував себе,як міг. Ну хіба ж не зрозуміють його, колишнього воїна-афганця, вже теперішні вояки? Все, треба йти на сцену, геть сумніви! Буде читати «Інквізицію» - про життя, любов та смерть, де нема ні правих, ні винуватих.…
Нестерпне сяйво рампи не давало змоги бачити обличчя й очі, а без цього він не зможе читати. Щурячись від світла, підійшов до мікрофона , привітався. І не впізнав свого голосу - мікрофон спотворював інтонації та відтінки, змінював значення слів. Так видавалось Поетові. Тому, вибачившись, зійшов зі сцени просто в залу. Одразу стало спокійніше на серці. Глянув на ряд праворуч від себе для впевненості, чи слухають, прикрив повіки так, що могло видатись, ніби нічого не бачить і не чує. Почав:

–Їх у в’язниці зібралось чимало жінок, дівчат, зовсім малих дітей. Вона ж все ніби осторонь стояла, долоні пригорнувши до грудей. ЇЇ як відьму на поталу видав слизький, пихатий, жадібний сусід…

Крізь прикриті повіки пильно стежив за залою. Слухають, хоча й не до кінця розуміють, до чого це все. Продовжив:

-… Все зазіхав на цноту, зненавидів, коли не зміг ні взяти, ні купить. Був допит. Кат зриває одежину …Вона покірно показала вмить таємні родимки, сказала, що хотіла звести сусіда, і все місто підпалить…Любила зло робить, колодязі труїла, любила шабаші та кров дітей смоктать – бо так боялась, що її тендітне тіло кліщі залізні будуть шматувать. Благала, щоб її не катували, і всі зізнання хутко підписала.

Поет споглядав, як сотні пар очей вже з інтересом слухали і чекали, що ж буде далі. А он та жінка неймовірно яскравої вроди, здається, сержант із третього ряду, здавалась такою , ніби ця історія про неї, ніби вона це вже пережила, можливо, не тепер, а колись.

-Суворі судді милосердя проявили – лише до вогнища дівчину присудили. Кат вивіз з зали і повів до ганку…Чекати їй не довго, лиш до ранку. І в анфіладі темній , де роїлися загиблі душі та останні їх думки, вона рукою ніжно доторкнулась до катової сильної руки… І темна ніч. Вона не може спати – їй жаль себе – цнотливу, чарівну… Шкода загинуть, хлопця не пізнати, з коханцем не провести ніч одну!.. Та линуть кроки. Ніч же ще. Так скоро?

Висока постать Поета згорбилась від власних слів-так перейнявся, а ген той хлопець у далекому притемненому кутку залу геть байдуже слухав, чи й не слухав, а про щось своє думав. То й хай собі, тож іншим цікаво! Провів рукою ніби розкриваючи простір:

– Відкрились двері. На порозі кат. Бере за руку дівчину й виводить у темну прохолоду анфілад… У темному кутку вони лиш двоє. Такий він сильний . А вона слабка…Здригається вона, і відчуває як пестить тіло катова рука… Чека на площі вогнище. Невпинно спливає час. Життя відійде з ним… Вона зняла поволі одежину і на коліна стала перед ним… Ці відчуття… Як поклики до раю… Це упоїння катовим… міцним… Неначе кров із неї випиває… Вона на ньому… І вона під ним… А там – лежать знесилені в нестямі, солодким сном забувшись чарівним…

Поет відкрив повіки - зазвичай серед інших слухачів хтось, саме на цьому місці, та й видавлював із себе дурнуватий смішок. Було ж на одній із вечірок, куди Поет прийшов, чого вже там гріха таїти, підзаробити : один пузань почав масно іржати, чим ввів Поета в дикий шал. Він тоді добре роз’юшив пику пузаню, напідпитку трохи був. Бо ж напоїв було на шару, хоч впийся... Але ці ні, ці слухають! Особливо дівчата – зв’язківці та медики, того й дивись, ще заплачуть. Та ні, вони ж воїни, тут їм не до сліз .

– Нарешті кат її за плечі підіймає. І ледь одягнена, вона іде за ним. Куди веде? Невже ж таки на волю? Дарунок жити? Справдиться невже? Ні . До в’язниці знов її заводить – «Відпочивай до ранку. Скоро вже…» Лягла вона спокійно і лежить. Все відбулось. Чи варто далі жить? На ранок кат прийшов. Узявши її грубо, до зали вивів. Руки їй зв’язав. Відвіз до вогнища, та до стовпа із дуба залізними цепами прив’язав. І люди бачили, коли вогнем завзята, вона в сльозах дивилася на ката… Вона не плакала від болю, не кричала,губами поцілунок лиш послала… … …

Поет ніби злився із залою. Відчуття повного єднання передувало успіху. Очі глядачів співпереживали і вимагали продовження. Багато хто не розумів, як таке могло бути. Командири в першому ряду пошепки пригадували страшні історії інквізиції,то й не дивувались словам Поета, а ось інші можливо вперше чули про таке …

– В бридкій харчівні, осторонь, окраєм Кат заливає трунком очі, проклинає свою роботу. Та робить її потрібно. Допоки відьми – боронитись необхідно… Зробив, що міг… Він милосердно відьмі подарував жіноцтва пізнання… Що ж серце заболіло з того дня? І все болить…В душі забракло сил… І в смутку очі п’яні розглядають ту жменьку попелу, що висипав на стіл…

Закінчив, провів руками по обличчю і … шквал оплесків ошелешив і підніс Поета. Йшов із зали й тішився, бо ж його поезія потрібна тут цим людям в одностроях! Праця недаремна ! Вслід ще звучали оплески , хтось вигукнув «браво».
***в нарисі використана поема «Інквізиція» Серго Сокольника***.

Двері метро зачинились.
Був день і у вагоні не було надто людно. Полковник втомлено взявся за поручень. Зі станції Хрещатик хвилин двадцять до Академмістечка, а там автобусом- у Пущу-водицю, до передмістя Києва. До ветеранського "афганського" госпіталя Ясна поляна.
А там чекає смачна вечеря, дружня партія в більярд, тепла бесіда з сусідом по палаті, звісно ж із "зарезервованою" з цього приводу (тільки- тсс!!! Щоб суворі лікарі не помітили!!!) пляшечкою "Георгіївського" коньячку... Та зі споминами...
І душа покотиться в рожевий рай, і біль споминів потроху відпустить...
У полковника був важкий день. Окрім зустрічей і справ він заїхав покласти квіти на Майдан, до невеликого пам"ятничка біля фонтану. Навіть не пам"ятничка. Легкої стели з фотографіями... Які близькі обличчя... Який важкий бойовий шлях...
Зараз із пам"яті на нього дивились очі тих, ще зовсім не старих хлопців, з ким колись доля зводила його в минулому з гарячою назвою Афганістан... Скільки років, а наче вчора...
...а потім доля знов звела їх на Майдані, в афганській палатці за сценою, куди вони зібрались за позовом серця. Бо- люди немолоді, терті життям, звиклі багато до чого... В тому числі і до несправедливості життя, коли треба доказувати пихатому чиновнику свої елементарні права людини, яка воювала... І до корупції, коли треба "підмазувати" того ж пихатого чиновника, щоб він легше сприйняв оті твої "невід"ємні права"...
Та не можна, не можна звикнути до факту, коли в твоїй країні, куди ти колись повернувся з печального краю крові і сліз, за наказом влади, яка привласнила і покрала в цій нещасній країні геть усе можливе і неможливе, б"ють нещадно до смертовбивства киями дітей, студентів, цвіт молоді. Б"ють лише за те, що вони насмілились мати свою думку відносно долі держави, думку, відмінну від цієї ось прогнилої наскрізь "влади у страусячих туфлях"...
І ветерани вийшли тоді на Майдан. Вийшли не з гаслами, не з прапорцями. Вийшли, щоб просто підтримувати порядок, не давати п"яницям і провокаторам пролити ще нової крові. Вийшли, негодуючи, що з їхніми дітьми, а в декого і з онуками, не дай Боже, може повторитись те саме...
А гасла... Європа... Азія... Бачили, бачили вони чимало крові на полях боїв і в Європі, і в Азії... І всюди вона була одного кольору. І одного смаку... Червона. І солона. Мов солдатський піт...
І були бої... І все повторилось... Тепер серед міста... Кулі, газ, гранати... Поранені... Вбиті...
На стелі фото тих, кого вже нема. А хтось живий і воює.... В тій самій "афганській" роті батальйону "Айдар"... В інших частинах... А хтось допомагає бійцям. ставши волонтером... Бо часи змінились. Прийшла біда на Українську землю. І країну треба рятувати.
Бо- війна... Війна...
...два місця на дивані у вагоні звільнились, і полковник присів. Роки є роки, від побаченого серце розболілось і він потягнувся за валідолом до кишені.
Раптом хтось не надто чемно "плюхнувся" поряд, доволі незграбно задівши ногу полковника. Полковник глянув убік і побачив молодого хлопця, що вмостився на сидінні поряд.
"Хоч би вибачився, чи що..." - подумки буркотів полковник, зпідлоб"я позираючи в бік хлопця- "може й п"яний... Війна йде, а тут молодь гуляє, катається собі... Мажори..."
Хлопець сидів мовчки, теж, мабуть, заглибившись у власні думки.
"Та ні,- заспокоїв полковник сам себе- більше позитиву!.. З ким не буває... Все ж ти, хлопче,- оте саме омріяне "молоде покоління", на яке вся надія країни... За кого ми й воювали тоді, як не за тебе?.. Дід воював, батько... Всіх знайшли свої війни... Чому ж біда така, що на цій сонцесяйній землі кожне покоління знаходить своя війна? То будь вже здоров, хлопче... Та й не мажор ти... Мажори ото на "мерсах" їздять, а не підземкою... Просто був би ти чемнішим..."
...розчинились двері і серед інших пасажирів до вагону зайшла дівчина... Ні, вона зовсім не була мамою з дитиною. Чомусь у міському транспорті всі давно вже позвикали до того, що жінка чи дівчина без дитини може й постояти... Та офіцерський "лоск", отой, ще з минулих небагатих, проте достойних часів таки дав себе знати. Оте особливе виховання, що його в військовому училищі надали вчителі, для яких пойняття "офіцерська честь" було не пустим звуком...
І полковник підійнявся, щоб запросити дівчину сісти.
Дивна річ, але одночасно, якось трохи наче вайлувато, підійнявся і молодий хлопець, який їхав поряд. Обоє трохи здивовано глянули одне на одного і одноголосно запропонували дівчині сісти...
Дівчина з подякою глянула на обох, чемно кивнула і опустилась на сидіння...
Одне місце пустувало ще деякий час, допоки у ньго з розгону не плюхнувся якийсь не надто симпатичний тип, та і полковник, і хлопець залишились стояти.
Звичайно ж, ніхто з них не бажав виглядати слабшим. Так і стояли до кінцевої, як виявилось для обох, зупинки Академмістечко.
Потяг зупинився, двері вагону розчинились, і обоє зробили крок до виходу...
І тут, виходячи, у дверях хлопець знову трохи задів боком полковника. Полковник глянув хлопцеві в очі. Хлопець у свою чергу глянув на полковника. Іхні погляди зустрілись, та в них не було неприязні. Обоє усміхнулись.
"Ну що ж це ти, хлопче"-, не стримався полковник з легкою посмішкою- "таки пий у міру, чи що... Якийсь розкоординований ти весь... Мабуть, в армії не служив (неслужба в армії в радянські часи була ганьбою, тому полковник вжив такий трохи незвичний вираз з минулого)
"Вибачте..."- хлопець якось сором"язливо усміхнувся, весь знітившись- "вибачте... Я після поранення... Їду на лікування в Пущу- водицю, там є ветеранський госпіталь, якщо знаєте. Там багато госпіталів- є "афганський", є Ветеранів війни... До нього я і їду... У мене протез, ноги нема... Вчусь оце ходити на протезі без палички. Важко поки що. І боляче. На міні підірвався під Щастям... Я був бійцем батальйону "Айдар"...

© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117032406443

-Сезам, зачинись!
...кам"яні двері зачиняються і морок печери охоплює шукача скарбів...
Господи, ну як важко боротись з ранковим недосипом, особливо коли ти півночі читав...
Ці східні сюжети ще й досі у напівсонній голові, і голова у вагоні метро сама собою хилиться на плече у той час, як тіло затиснуте між інших тіл у людській тисняві ранкового "піку"...
Голова хилиться на плече... Дотик... Голова торкнулася голови...
Погляд!.. Твій спантеличений, трохи здивований, трохи вибачливий дівочий погляд...
Які очі... Який жертовний погляд... Де?.. Де я тебе бачив, цей неповторний погляд східних очей?..
Десь... у минулому... в одному з прожитих життів...
Вагон хитається і наші тіла мимоволі торкаються одне одного, крізь легкий літній одяг дотик пружних дівочих грудей відчувається гостро-оголено... Ця ранкова чуттєвість, залишена у ліжку сама на себе через потребу їхати по справах...
По справах... Які ж у нас з тобою були справи, чарівна незнайомко, в тому нашому, давно прожитому минулому житті?
Де ми зустрілись?
"Двері зачиняються... Наступна..."
Так. Наступна!!!
Я саме обирав собі наложницю на невільницькому ринку сходу...
Ти була наступною, бо перша мені не сподобалась. А ти...
Знову хитнуло вагон, я мимоволі торкнувся тебе рукою... Ти не відсахнулась...
Чому? Бо ти невільниця. Тебе покарають за непокору. І я зараз, заплативши за огляд, маю повне право торкати тебе... І ще... Ще... Цей твій погляд- ах ніяк не погляд остраху... В ньому прохання, погодження і все зростаюча зацікавленість...
Я не спішу... Бо нікуди спішити...
"Станція..." Ой як ще не моя... Час у мене є... Людей у вагоні меншає, проте ми не віддаляємось одне від одного...
Літо... У легкому відкритому взутті ми майже босі... Вагон тремтить (чи це ти тремтиш?) і наші ноги мимоволі раз по разу торкаються...
Що ж я ТАМ робив з тобою ще? Власне, все, що дозволив продавець... Ти була дорогою дівчиною... Незаймані дорогі... Їх дозволяють оглядати обережно... І я відчував... Як я тебе відчував!..
Відчував взаємний потяг твого тіла, здригання, бажання належати саме мені. Бо я таки гарний. Краще бути проданою гарному чоловіку... Це зрозуміло... Та було щось іще...
Це був акт таїнства. Таїнства взаємної згоди... Бо коли я розплатився і ми йшли чужим східним містом до готелю, у якому я мешкав, я відчував легкі пожаття покірної руки, за яку я тебе тримав... І ми обоє були щасливі... Я- гарним придбанням... А ти? Теж гарним придбанням... За яке не платила, але яке поза сумніву отримала... Чемна, вихована невільниця сходу...
"Станція..." Мене шарпнуло... Замріявся, дивись... Моя станція... Господи, у які часи ми живемо!.. Як щастя, бува, непомічене, стрімко пролітає обіч нас... І ми його не встигаємо ні вловити, ні впізнати, ні насолодитись ним...
Я стрімко прямую до виходу. Остання мара напівсну вилітає з голови геть. Справи, справи!.. Тепер я весь у справах...
Обертаюсь... Я не міг не обернутись...
Останній погляд... Які очі... І я читаю в них- як ти хочеш, щоб я... Купив тебе... І забрав із собою. Забрав геть із цього безглуздого життя з його обтяжливою свободою, просмерділими повітря самобіглими екіпажами, фастфудівськи-бридкою їжею, безглуздо-однорідною працею... Забрав у той наш минулий дивовижний східний світ казки, насолоди, кохання... Бо це дівоче щастя- НАЛЕЖАТИ...
Та я не можу. Бо- НЕ МАЮ ЧАСУ. Тобто наш час вже вийшов... ТОДІ...
"Двері зачиняються..." Самобіглий килим несе мене кудись угору, геть з печери Алладіна... Геть від полишеного найдивовижнішого зі скарбів...
...я спиною відчуваю той твій останній погляд, у якому благання- куди ж ти, хлопче?
Купи мене!..
23.03.2017


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117032300984

Що б це Вам розказати до ночі таке, щоб трохи "зачепило"?
О!
Розкажу вам, любі друзі, піонерську казочку з витончено-психологічним підтекстом і недописаною кінцівкою...
Весна буяє. Третій клас (ай, клас!..) І- неухильно, мов цунамі, наближається найголовніше весняне свято, що бува лиш раз в житті- прийом у піонери.
Ну як же ж хочеться... Аякже... Омріяно ж... З галстуком... Наче дорослі... Це ж не жовтеня вам якесь жовтороте, це ж ПІОНЕР, це звучить гордо!!!
Час прийшов. Збори. Не в класі, а в піонерській кімнаті, під наглядом "старших товаришів", вчителя, завуча... Всі тріпочуть. Бо...
Йде голосування. Кого приймати, кого ні... І от... починається. Називають ім"я... І раптом дівочий лемент- той матюкається! Той за косу смикнув! Той ще щось (мало не згвалтував звісно... Ну, "мало"- не рахується))) А головне- нерозуміння... Ну як же ж? Ось тільки-но разом за партою сиділи, цукерками ділились, чорнилами, мов кров"ю, від ручки до ручки... І от... Чи це "стукачество" з юних літ в людині закладене?..
По факту я таки пройшов з горем пополам, а хлопців 6-7 (самих хлопців, замітьте) ні... Бо- НЕДОСТОЙНІ Ж!!!
Ну, а далі ніч перед прийомом, завчення Святої Піонерської Клятви...
І от- прийом! Збулася мрія світла! Лишень уявіть... Весна. Київ. Музей Леніна, старий ще, де Будинок Вчителя зараз... Доречі, надихає сама атмосфера, історичні експонати, просто цікаво... Дитина ж. Де ще таке побачиш?.. Аж серце тріпоче...
Яка гордість за себе! Бо- ДОСТОЇН!!! Вишикувана шеренга, красива піонерська форма (галстук півночі гладив, а тоді під подушку поклав і спав із ним), новісінькі білі сорочки і сандалі, сині шорти... Старші піонери "посвятили", клятву вислухали, галстуки пов"язали... Ні, от що не кажи, а вміли, вміли "джага-джага" комуняки видати, туману в дитячі голови навести)))
Щастя коротше... Повне щастя. Бо- ДОСТОЙНІ Ж, ДОСТОЙНІ!!! Як ми тоді по вулиці йшли... НАЙКРАЩІ...
А далі що? Правильно. Має ж бути 100% охоплення))) То ж за кілька днів усіх отих нещасних, що їх так жорстоко зганьбили, записавши в ізгої, вишукали в спортзалі мало не в спортивних костюмах з висячими коліньми і драних кедах, і всіх до одного прийняли до Організації)))
От чесно кажу, змішані відчуття були... Чому- самі здогадайтеся. Як Вам моя казочка до ночі???


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116022000863

ЛЕДЕНЦЫ ( рассказ о тех, кто повидал печальный край)

С утра Серегу снова тошнило. Он уже привык к этому муторному состоянию больного гепатитом, этим бичом ТуркВО, когда человек ходит желтый, как лимон, и от одного вида пищи его выворачивает наружу. Кто-то, видимо считавший себя весьма умным и прозорливым, некогда сказал, что это, мол, «болезнь грязных рук». Беда лишь в том, что когда, а главное- зачастую где солдату мыть их, эти руки? Оттого они у него в том же состоянии мытости, как и алюминиевая ложка в кармане…
В данном же случае руки были вовсе ни при чем. Всю ночь Серега мучился, развороченный, резаный-перерезаный живот болел всю ночь, температурило и знобило, сна не было, было какое-то полузабытье, казенное тонкое одеяло в плохо протопленном коридоре столетней давности одноэтажного барака инфекционного отделения термезского госпиталя не грело. Все же Серега был рад этому коридору. После того, как несколько дней назад он был «изгнан из рая» переполненной палаты гнойной хирургии такого же вот древнего здания, пришлось прожить несколько дней в холодной и вонючей солдатской палатке, набитой больными гепатитом и тифом.
Беда никогда не приходит одна, и начавший было приходить в себя изрезанный организм был «добит» гепатитом, явно «подхваченным уже в госпитале. Место в палате у печки в хирургии пришлось покинуть, а ведь как там казалось уютно и хорошо. Целый день можно было лежать, просто лежать, даже вот так, ничего не делая, в приятной легкости температуры и просто беседовать с соседом- парнем из чечни с оторванной по колено ногой, или слушать, как скребут мыши под половицами… Часто ли такое выпадает солдату? Ценим ли мы подобные моменты безмятежности на гражданке?...
Серега не успел особо подружиться с кем-либо из палатки, ему было плохо, он кое-как ходил, скорчившись и неся себя, как переполненный бокал, на перевязки, пытался «вдавить» в себя отвратительной варево солдатской полевой кухни- кухня стояла тут же, среди палаток, на заднем дворе инфекционного отделения, и поварюга помешивал в ней то «кирзу», то рис, то макароны- все одинаково несъедобное даже здоровому человеку, и уж вовсе немыслимое в его, Сереги состоянии.
Но вчера на обходе врач узбек шушукнулся с сестрой, Серега и не прислушиваясь понял, что дело вовсе плохо, и сестра, вернувшись после обхода, отвела его в этот вот коридор. Здесь Серега тоже был не один, коридор был забит койками, однако все же было не в пример комфортнее. Единственно, поговорить было вовсе не с кем, ходить, кроме перевязок и сортира сил было маловато, а сосед, парень узбек с отмороженными почками и тем же гепатитом, по русски почти не говорил, лишь порой мычал от боли.
Все эти последние дни Серега не разговаривал ни с кем, но сегодня, несмотря на жар и тошноту, он почувствовал какую-то торжественную особенность этого дня. И правда- шел последний день уходящего, 1982 года. Весь незамысловатый персонал отделения, кроме дежурящих, уже готовился к празднованию, кто дома в семьях, кто в кампаниях и общагах, и мысли их были уже далеко от этого Богом забытого госпиталя. Госпиталь был переполнен, он был явно не рассчитан на такой наплыв больных и раненых, которых стальной вьюгой принес в эти края Афган. Да и сам Термез, прежде, видимо, уютный провинциальный пограничный городок, превратился с приходом в жизнь страны Афгана в набитый битком войсками прифронтовой город, с патрулями, грозящими солдату «зинданом» (так нарекла в этих краях солдатская молва гауптвахту) на каждом шагу.
Термезская зима как русская осень, чувствуется сырая близость Аму-Дарьи, мрачно и зябко, часто дует многодневный унылый ветер- «Афганец», и в душе у людей ощущение какой-то мышеловки, какой-то безысходности, что ли, чувство, что вот вырвался ты из края земли- Афганистана, и опять оказался на каком-то унылом краю земли. С этой неустроенностью быта, с этой трудностью отсюда уехать, билетов ведь хронически нет ни на поезда, ни на самолеты, с этим постоянным ощущением присутствия войск и приснопамятного полигона, с этим реальным ощущением присутствия «речки» и возможностью в любой миг оказаться «за ней»…
И все же не только приближение Нового года вносило какою-то необычное ощущение торжественности в Серегину душу. Что-то еще более важное должно было вот-вот случиться. В душе уже несколько дней царило успокоение, какая-то отрешенность. Много дней Серега не мог заставить себя написать письма. И родные, и друзья, и уже подзабывшая его и исчезающая знакомая девчонка, они все давно уже были где-то там, за гранью той иной жизни, к которой есть ли возврат? Теперь же и сами они казались ему кем-то из вовсе уж иного, потустороннего мира, и интерес к этому миру стремительно угасал, как болезнь угасила аппетит.
День был длинным, необычно длинным, хотя ничего особого не происходило. Сестра принесла капельницу, но сама мысль о царапании иглы по исколотым венам была столь невыносима, что Серега уперся, и милосердная сестричка пожалела его и унесла капельницу. Затем он попытался съесть что-то из этого госпитального варева ( о, где вы, «афганский» паштет, тушенка и сгущенка!- в Афганистане правда солдат кормили неплохо, но в этот день вовсе уже не думалось даже о настоящей еде), съесть ничего не смог, отхлебнул противно-сладковатой воды из трехлитровой банки, и встал.
Это был просто подсознательный последний рывок к движению, как выражению жизни. Мысль запаздывала. «Надо… Надо…»- а что надо? Желание чего-то пробудилось раньше, чем понимание действия. Серега встал и пошел под хирургический корпус. Он просто уже не мог быть в этом инфекционном, казалось, что сам вид его обитателей разъедает его изнутри.
Здесь Серега встретил у крыльца хирургии знакомого по палате парня, попросил закурить. Парень был «самострел», но "самострел" невольный, и эта невольность была настолько очевидна, что заподозрить парня в умышленном увечьи было невозможно. По боевой тревоге, ночью, спросонок, он, схватив автомат, случайно сам послал себе в живот пулю. Сейчас, как и Серега, он мучился страшными болями в животе, но заражение гепатитом его миновало, и парень теперь рассчитывал на комиссию и возвращение домой.
Посидели, покурили. Солдаты постоянно «стреляют» курево друг у друга, даже слова из песни- «друг, оставь покурить- а в ответ тишина…» приобретают иной, юмористический смысл.
«Знаешь ведь, как ТуркВО расшифровывается?- Только Умершим Разрешено Командованием Вернуться Обратно. А я вот эту поговорку обману. Комиссуют, поеду домой, долечусь, и по девчонкам…»- мечтательно говорил, затягиваясь сигаретой парень, а Серега вдруг поймал себя на мысли, что сейчас отчего-то совсем не завидует ему. Его уже интересовало иное. Воздух был чист и прозрачен, и хмурое термезское небо ему показалось таким необъятно большим…
Как-то безрадостно поздравили друг друга с наступающим Новым Годом, как-то неуверенно пожелали встретиться завтра, и Серега вдоль забора, обгаженного дерьмом (под него постоянно ходили солдаты- палаток было много, а сортиров мало, да и ходить далеко) поплелся в свой инфекционный корпус.
Он еще сходил на перевязку. Рана не заживала, гноилась все больше, но его это уже как-то не отчаивало. Торжественное успокоение заполняло душу. Он пришел в коридор и лег на койку. Вечерело. Серега укрылся с головой, пытаясь угреться, не смотря на бьющий его озноб, и уснул. И увидел яркие цветные сны. Снов было два. В первом он с другом детства запускал в чистое летнее небо кордовую модель самолета. Сон был до того яркий, что Серега даже ощутил во сне непередаваемый аромат эфира и керосина. Было здорово, солнечно и интересно. Друг сейчас успешно «отмазался» с помощью «родаков», убедительно «косит» от армии, хотя и здоров, как бык, но хотя сознание этой несправедливости отчего-то присутствовало даже в таком, «детском» сне, никакой обиды не было.
А во второй сон пришла девчонка-одноклассница, они вдруг оказались одни в пустом и гулком подъезде дома, сквозь пыльное окно струились потоки света, в этих лучах Серега увидел гибкое, изящное, как бы нагое, упругое девичье тело под облегающей школьной формой, и так захотел дотронуться до ее… Он уже потянулся к ней, даже почувствовал, как рука скользнула под платье… Девчонка нежно посмотрела на него и спросила -«Ты с полевой почты?»
Кто-то тряс его за плечо. В полумраке коридора над ним стояла незнакомая медсестра с каким-то пакетиком в руке, а за ее спиной стоял нерусский солдат с мешком, полным таких пакетиков. «Ты с полевой почты?»- торопливо и сурово спросила сестра, нерешительно держа в руке пакет с леденцами. Еще не расставшись до конца с таким желанным, блаженным сном, Серега, ничего не поняв, буркнул нечто невразумительное, отдаленно напоминавшее «а пошли вы…», сестричка отдернула пакетик, и они с солдатом поспешили дальше. Очевидно, его сочли солдатом не с полевой почты, а солдатам не с полевой почты (то есть несшим службу в "союзе", по "эту сторону речки") подобный изыск гастрономии не полагался по статусу.
Только теперь Серега очнулся и привстал на кровати. В недалеком проеме открытой двери офицерской палаты бубнил принесенный кем-то телевизор. Впервые на экране шел яркий, как брызги шампанского, веселый, беспечный,вовсе из другого мира, из другой жизни, фильм «Чародеи», из палаты доносились радостные возгласы- офицеры, разумеется, пили, невзирая на болезнь. На соседней койке солдат-узбек с лицом осчастливленного разрывал пакет с леденцами. Серега опустил голову на кровать и забылся.
А потом он увидел маму. Она наклонилась, как это бывало, когда Сережа был маленьким, к его кровати, погладила по голове и сказала «с Новым Годом, сынок». Стало тепло и хорошо, как в детстве, волна счастья, большая и спокойная, как небо, накрыла его всего и все кончилось...
Светало. С хоздвора, поеживаясь от утреннего холода, нерусский солдат-санитар на тарахтящей трехколесной тачке катил к госпитальному моргу цинковый гроб. Другой солдат, только что выскочивший во двор «до ветру», запахнувшись в коричневый госпитальный халат, курил и с интересом поглядывал на гроб. «Куда это?»- спросил он безо всякого сожаления в голосе. Санитар не ответил, только неопределенно махнул рукой в сторону морга. «А…»- равнодушно сказал курящий и бросил бычок на землю.
В праздничный город натужно входило утро. Ночные патрули привычно сменялись дневными. Шел первый день нового, 1983 года. Во дворе хрущевки узбекские дети разрывали пакетики с леденцами...


Примечание автора- рассказ написан преимущественно на личном материале.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466766
рубрика: Лирика
дата поступления 18.12.2013
автор: Сокольник

ВИПАДОК НА ПОЛЮВАННІ ( оповідання )

Чи любите ви качине полювання восени? Я- так дуже люблю...
Коли, після того, як відстоявши у схроні вечірню зорю, пливеш уночі по широченному плесу, у якому відбиваються зорі, ти відчуваєш себе самотньою людиною, наче кинутою у відкритий космос... Пливеш по приміченим тобою орієнтирам одиноких берегових вогнів до притулку свого острова, як космічний корабель, який, виконавши свою місію, пливе до матері-землі...
Якщо світить місяць, то все навкруги ніби залите примарним срібним сяйвом , очерет таємниче шарудить, наче шепоче- "Будь обережний, мисливцю... Будь обережний..." Над тобою свист пролітаючих крил... Невидимі в темряві качки летять... А може то- відьми? Ото летять і сміються собі голі, що дурні мисливці їх не бачать... А що? І таке ж буває...
І от ти вже на острові. З острахом у душі ти відходиш від затишного жару вогнища і підходиш до річки зачерпнути води... З острахом, бо ж- ось-ось зараз!- вирине з таємничих темних глибин чарівна оголена сріблява русалка, ухопить тебе за руку, та й потягне на глибину гратися твоїм мертвим холодним тілом...
І- вечірня порція горілочки! І- духм"яний суп з дикої качки! І- байки! Байки друзів біля вогнища, такі дивні, що ти віриш у них і не віриш... Байки про спійману рибину з отаке-енним (як розчепірені долоні) оком, про вбитих одним пострілом трьох недолугих зайців, про нові екзотичні породи чорнобильських чупакабр...
Та хіба перелічиш усе, чого начуєшся за дружнім мисливським вогнищем, коли ти сидиш, наче прадавній вікінг, і може ото й щастя було б- непомітно отак померти зараз, серед мисливців-побратимів, та миттєво переміститися через темну річку забуття до Валхалли, зі зброєю в руках, на вічний пир Одіна?
Живе, живе в нас те, давнє... І ось уже у мерехтливому світлі вогнища обличчя сусіда набирає рис чи-то Святослава Хороброго, чи-то Віщого Олега... Мара туману постає над рікою, мара уривків обрисів людських постають у тебе в очах... Все... Ти солодко засинаєш, приспаний живильним вогнем братнього вогнища... Спиш...
... Так ото і я заснув був біля вогнища солодким безтурботним мисливським сном. ..
...Прокинувся вранці від того, що щось то воно не теє... Якось воно- ні, не з похмілля- його на полюванні й не бува- а, як у нас по селах кажуть баби, коли сусідкам на здоров"я скаржаться- "отуто у мене ТЕРПНЕ... а отуто у мене МЛІЄ..." Бог ти мій, чи є на свті лікар, що здатен пояснити цей загадковий діагноз- ТЕРПНЕ та МЛІЄ??? Що воно таке взагалі?
Отож якісь у мене дивні відчуття по тілу, то в одному, то в другому місці... терп-терп!- там... млю-млю!- тут... А вдягнений же ж добряче- у ватяника, та ватяні штанці з кишенями (то для набоїв. Не для стопки ж...), у чоботи міцненькі. Ше й "хвуражка теплая на ваті, щоб не зазябла голова..." Аякже. Пізня осінь...
Ото ж я дещо схвильований встав ранком з усіма, трохи ми хильнули, щоб зігрітись- та й попливли в човнах на місця. Я ж нікому ані пари з вуст- ще на сміх підіймуть! "Допився, придурку"- скажуть... А що- це ж не жіноцтво тобі яке, чолов"яги. Скажуть таки, сміятися будуть... Та вже ж, думаю, якось то воно мине... "попустить, як не спаралізує"... Припливли ми, відстояли зорю.
На ранок, як сонце зійшло, потепліло, літ качиний скінчився. Зійшлися ми по замуляній косі втрьх. Трофеями похизуватись. Ну, й прийняти на душу... Улюбленої нашої. Української... "Кока-коли".
І от п"ю я і бачу, що товариш мій якось дивно на мене дивиться... Я ж (а вже ж про " терпки-млявки" оті свої трохи підзабув), оце думаю- може то що воно зі мною, на що він так мені вказує? Я ж шепітом його й питаю- "Що?"
А товариш з жахливим виразом обличчя пальцем прямо мені на плече тикає, та якимсь шиплячим голосом каже- "Е-е-е"... Я остовпіло перепитую (а сам думаю- ну все. Мабуть мені капець. Допився-таки "Кока-коли" отої клятої...)- "Що-о-о?"- кажу...
І - раптом... Мати рідна!!! Я на комірці свого ватяника,просто от на плечі бачу- ЧОРТА!!! Боже ж мій! Як я зразу не вмер? Дивиться на мене хижий страшний чХорт на плечі чорними блискучими очима, шкіриться повним ротом жовтих довгих зубів, що постійно рухаються- ну от зараз вони мені в носа увіп"ються, чортячими своїми вусами швидко-швидко водить... І- зо-о-овсім же ж поряд він!!! Якихось кілька сантиметрів від носа!!!
Не пам"ятаю точно, що саме я зробив. Я, здається, кинув рушницю, зробив якийсь карколомний стрибок навподобі сальто-мортале, відмахуючись руками і заходився диким криком...
І- що я бачу? Хлопці- один присів у попереку зігнувшись, а інший на землі лежить, ногами дригає... Від сміху обоє заходяться... Я встаю і в повній нестямці до першого ж- що, мовляв, таке? І- з"ясувалося...
Допоки я солодко спав, у мій ватяник залізла... миша! Малюсінька така миша-землерийка. Чи-то їй холодно вночі стало, чи вона мене з норою своєю переплутала, та мені ж від того не легше... Ото лазила вона по мені, лазила, блукала-блукала, аж доки дорогу не знайшла... На комірець...
Ні!- ну ви скажіть? Що це за товариш? Ти спокійненько так, глядячи мені прямо в очі скажи-"д-р-у-ж-е! У т-е-б-е н-а к-о-м-і-р-ц-і с-и-д-и-т-ь м-и-ш-а!" Ну? Ви б злякались тоді? Та й сільська баба не злякалася б... Мабуть... А-то він- "Е-е-е!!!" Ну, хто він після цього?..
Полювали ми ще цілий день, і було чимало всіляких приємних мисливських подій, та я весь день от просто фізично відчував, як нерви мої відходять. Отак відчував, що є вони, але відходять... Ви щось таке відчували?..
Отаке-то воно, полювання восени. А ви- їдьте, їдьте! Така краса... Стільки качви... Тільки от...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471416
рубрика: Лірика
дата поступления 10.01.2014
автор: Сокольник

ВІДЬМА (випадок з життя)

Скажіть-но мені, добрі люди, звідки в наших селах споконвіку беруться відьми? Чи навчає їх хто? Чи то забобонні люди самі видумують відьом собі для втіхи? Чи людині справді бажано знати, що існує в природі якась дика сила, і є люди, які пізнавши її, стали вищі за тебе, до яких можна припасти у випадку біди, чи яких слід убезпечуватись, щоб не наробити собі лиха? Відьми, чорти, козаки-характерники- все це тисячоліттями існує в нашій уяві. Та хто зна? Доволі можливо, що ці своєрідні персонажі таки й справді реально існують... Цього я напевне не знаю. Знаю лиш один випадок, що був йому свідком, знаю цих симпатичних, добрих людей, що стали дієвими особами такої от моєї історіі... Ото ж...
... Однієї чудової осені гостював я в одному селі на сумщині, у дуже мною шанованої літньої господині.
Боже ж ти мій, яка краса восени навкруги! Ліси золотаво-зелені, лани шелестять де-не-де некошеними бур"янами... А по бур"янах стрибають вгодовані зайці... Ну, стрибайте собі, на вас полювати ще не час, нагулюйте собі вагу, хутро на зимове змінюйте...
Я приїхав не на вас полювати. На перелітних крижнів, що люблять на ніч на лісові озера сідати. Озера такі мрійливі, сумні, плаває по них впале листячко... Вода чиста, мов сльоза дівчини, що за козаченьком сумує... Глянеш- замрієшся. А над озерами- верби зажурені, спустили до води своі довгі коси... Так гарно, що хочеться на коліна встати, покласти на землю рушницю, та й помолитися просто неба Богові за те, що створив він таку красу...
Ото ж, приїхав я, гостюю собі, полюю... А жіночку, господиню мою, бачу, якось дивно сусіди поважають. Ніби з острахом. Зацікавило це мене. Питаю- а чого це вони? Та, каже, відьмою мене на селі всі вважають. То й бояться.
Дуже мені цікаво стало. Жіночка така собі вправна, добра. Ну, чоловіка поховала не так вже й давно, то з ким не буває? Чоловік, правда, не просто так собі загинув, та й то не дивина. Ну, попивав, життя сумним ввижалось, то й наклав на себе руки... Хоч і недобре це, та чи мало таких, світом цим зтомлених? З жінкою, я питав, жили вони добре, не сварилися...
Став я питати одного, іншого... І врешті-решт така от склалася історія...
Невдовзі по тому, як поховала жіночка чоловіка, прийшла пора сусідському хлопцю до арміі йти. Ну, діло ж святе. Проводи, родичі, сусіди, горілочка... Запросили й жіночку мою. Їй і добре. Одна вона, діти в місті, сумно. Зібралася вона...
А треба ж з чимось іти, не з голими ж руками. Узяла вона горілки, курку зарізала. Та треба ж іще щось, що за дивина- курка та горілка. Взяла вона, та на городі жоржин нарізала. Ото взяла все це, та й іде. Одна жоржина візьми, та непомітно з букету по дорозі й випади...
Прийшла оце вона, віддала букета, віддала гостинці, сидить собі, та й не дивиться, шо поміж гостями спантеличення якесь, неначе шу-шу-шу легке...
А було так. Бабуся рідна того хлопця бачить- у букеті квітів парна кількість. То вона родичам і шушукає- це не з проста, це хлопцеві нашому на смерть. Пороблено так. У бою загине козак. Не дарма і чолов"яга сусідки руки на себе наклав. Довела! Тиха-тиха, та в тихому болоті самі ж чорти. Відьма вона!!!
І як оце відгуляли, зосталися родичі самі, та й давай собі лоби ламати, як з цієї напасти їм вийти. Думали- думали, врешті баба згадала, що як таке ото лихо виходить, то слід провести наступну екзерцицію. Треба ті квіти, як темна ніч настане, на кінці відьминого городу на вогнищі спалить. А як відьма це відчує, то неодмінно з"явиться. Отут слід її святою водою окропити! То тоді вже не буде в неї сили лихо робить. Отоді вже їй буде...
Діждалися родичі ночі. Узяли тії квіти, узяли святу воду, не забули й горілочки... То не для відьми. Для себе. Для сміливості.
Пішли вони темрявою гуртом на город. Перелякані, зніяковілі трохи, та ж підбадьорюють одне одного... “ Ніч яка, Господи! Тиха та зоряна...” Та не дуже то й місячно... Досить таки навіть темно... Тихенько так на кінець городу прийшли, багаття зі стерні розклали, квіти оті кляті туди кинули, принишкли. Сидять тихенько, чекають...
А жіночка моя, сердешна, спати зібралася вкладатись, та щось їй не той... Тре й до вітру на ніч сходить. Як без цього? А які то в селі санвузли? Стоїть між хатою і городом дерев”яна така собі пристрійка...
Вийшла жіночка моя на двір. Бачить- що то за дивина? На краю її городу (а город чималенький, це ж не дача яка. Село, люди, село) якийсь вогник неначе мерехтить. І бліді тіні біля нього тиняються...
Ну, думає собі жіночка, хоч я таки жінка слаба, одинока, та все ж тих чортів з городу порозганяю! Щоб не було... Взяла вона ломаку... Підкралася тихенько, та як уперіщить тією люмакою першого ж чорта, що під слабку її руку підвернувся! Все ж таки- які наші українські жінки сміливі! Ніякі їм кляті фашисти, ніякі чорти не страшні!!!
А родичі хлопця, що відьму піджидали, так з переляку з накладеними зо страху штаньми- через клуні, через паркани- тікати, хто куди! Усе ж підтвердилося!!! Тільки святу воду з переляку загубили, та й хто б там кропив! Відьма таку силу проявила!!!
Потім і хлопець сусідський чесно й добре відслужив і живим-здоровим додому повернувся, і наче б то вся ця історія по шматочках в єдине ціле склалася, а так острах у селян перед моєю жіночкою і залишився. І прізвисько лишилось- ВІДЬМА...
Отакі-то вони, наші симпатичні українські відьми. Як дід Панас по телевізору колись діткам сказав "отака х...ня, малята"....

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469233
рубрика: Лірика
дата поступления 30.12.2013
автор: Сокольник

ТОМКА ( оповідання 16+ )

...Дівчину звали Томкою. Як я довідався при знайомстві, вона з подругою на кілька днів приїхала до цього невеличкого кримського містечка на відпочинок...
Ми зі знайомим хлопцем хотіли "зняти" цих дівчат на дискотеці нічного бару. Якось воно не дуже-то у нас і виходило- дівчата хотіли спершу танцювати, а ми ні- хлопець назавтра від"їжджав додому і мав клопіт збирати речі (ми з ним випадково познайомились в місцевій "розливайці").
Загальні інтереси швидко об"єднують. Трохи випити і поговорити, щоб було не сумно, познайомитись з дівчатами, що звичайно приїздять на відпочинок парами... Я ж зоставався, часу в мене було вдосталь, і тому я не надто аж переймався швидкими випадковими зустрічами.
"Перемоги" в нас вже були, тому бесіда наша з дівчатами була доволі спокійною. Ми дізнались, що дівчата досить інтелігентні, з освітою. Томка, худенька струнка дівчина, була непоганою, єдине, що в ній мені не дуже подобалось, то це аж надто "гордий" профіль її носа, а також якась прохолода в бесіді. Подруга була більш жіночною, миловидною, у нас обох були на неї "западання", але саме через це ми не могли дійти згоди, котра дівчина кому дістанеться на цю ніч, а на якісь збочення зі сторони цих інтеллігентних дівчат годі було взагалі сподіватись.
Врешті вийшло так, що дівчата зажадали танцювати, нам це набридло, і ми, як справжні пересичені "мачо" сказали їм щось на кшталт "до зустрічі під столом" і пішли.
На другий вечір я прийшов до бару один, з досить гидким настроєм. Знайомий поїхав, як завжди в такому випадку, було сумно, я присів за столика і заказав випивку. Сутеніло. Десь неподалік за красивим старим парком шуміло море, тривожно тріскотіли цикади, вечірня прохолода заспокоювала думки, хотілось просто провести вечір у солодкому напівзабутті відпочинку...
Раптом чийсь знайомий жіночий голос мене окликнув. Я підняв очі, переді мною стояла Томка в тонкій білій сукні, яка підкреслювала стрункість її тіла і легких сандалях на красивої форми ногах. Я привітався без особливого ентузіазму і спитав, де її подруга. Ї почув доволі дивне...
Подруга, виявляється, "знялась" вчора з якимсь хлопцем і фактично кинула бідолашну Томку саму. До житла їй довелося йти одній-однісінькій, і які катування самотності пережила бідолашна дівчина за цю ніч, один Бог відає... Та ще гірше- "подруга", якщо її можна взагалі такою назвати, вже перебралася до житла свого "бойфренда", навіть речі своі туди перетягла, і в гордовитій самотній злобі Томка вирішила поїхати з цього місця свого смутку якнайшвидше...
"А сьогодні що робитимеш?"- спитав я, ще не дуже розуміючи, чи потрібне саме зараз мені це питання...
"Може, давай потанцюємо..."- невпевнено і "не в тему" сказала Томка, якось соромливо відводячи очі. Мабуть, учорашнє її "намбер ту" в нашому загальному невиконаному дуеті не додавало їй ні драйву, ні упевненості. Сам не знаю чому, але якийсь беззахисний вигляд її визвав у мені приплив тепла до цієї дівчини... І- впевненості в собі...
"Слухайте, Томко!- це був єдиний раз, коли я назвав її на "ви"- Томка одразу перевела все на "брудершафтне" "ти"- навіщо нам ці "дикі танці"? Якщо Ви з горя вирішили залікувати свої рани, когось "підчепивши", то ось я до Ваших послуг. Тільки не заставляйте мене гасати по цьому бару, як скажену мавпу. Візьмемо випити з собою, та ходімо до моря. Любите купатись оголеною?"- видав я на єдиному дусі досить нахабну пропозицію.
"Тільки я плавати не вмію..."-якимось дивним голосом сказала Томка, і в її виконанні це прозвучало, як однозначне "так"...
...Ми йшли темною романтичною алеєю парку, я поклав руку на тонку талію дівчини і всю дорогу відчував легке здригання худенького тіла... Томка йшла, тиха і мрійлива, як сама покірність...
...Ми спускалися до моря по крутій каменистій стежині, допомагаючи одне одному, як давні друзі в скруті і торкаючись при цьому одне одного. Мені пасувало, як довірливо Томка дозволяла брати її і за талію, і за руки, коли вона мало не летіла шкереберть з узгір"я..
"Слухай, а ти в цій темряві не боїшся мене? Все ж ми сам-на-сам, що хочу, те з тобою ї зроблю"- трохи грайливо спитав я їїї. Звичайно, нічого подібного мені і в голову не могло прийти зробити насправді при моїй повазі до жіночоі статі, та в цей момент чомусь захотілося додати "драйву" з легким елементом жіночого переляку.
Вона якось дивно зупинилась і, ставши рівненько, глянула на мене знизу вверх блискучими очима. "Роби що хочеш. Якщо хочеш, то просто зараз..."- і потяглася рукою до гудзика на комірці плаття...
Я, хоч і був ще той "боєць", чомусь трохи зніяковів.- "Часу в нас досить. Ідемо, спершу скупаємось"- сказав я, якомога спокійніше, тамуючи своє хвилювання. Хоч я і готувався до не надто довгого "розвитку сюжету", та все ж не чекав, що все станеться настільки швидко.
"Як скажеш. Я вся твоя"- покірно сказала Томка, і ми спустились до води. Ми йшли краєм урвища до великих каменів, що сіріли вдалині. несучи в руках сандалі та пакунок з випивкою, і тепле літнє море приємно лоскотало наші босі ноги.
На великому пласкому камені ми роздяглися догола, я пірнув, виринув ї дивився з води. як обережно, тримаючись руками за камінь, сходить у воду Томка. Вона й справді не уміла плавати. Я підплив і грайливо, узявни її за талію, потяг на глибину.
Бідолашна Томка ухопилася руками за камінь, і хоча не опиралася моїм рукам, тремтіла так, що я вирішив не дуже "напирати" в забавках з нею саме на купання. "Я боюся"- мало не схлипуючи, з благанням у голосі сказала вона мені, і я покинув її хлюпатись по пояс у воді на мілкоті, а сам, вже впевнений у майбутній перемозі, в мажорному настрої поплив до глибини серед спалахуючих в нічній воді зірок планктону...
До чого ж приємно купатись у морі повністю оголеним, коли усім тілом відчуваєш, як вода охоплює і пестить тебе, мов ніжна коханка!.. Нічне море чарівне ї дивне, воно вабить і затягує, як нічні лісові вогники ваблять заблукалого мандрівника все далі і далі... Тихий плескіт набігаючих хвиль заспокоює нерви, хочеться лягти у воді, розкинувши руки і ноги, і заснути, як на коврі з духм"яних трав... Я накупався і повернувся до каменю.
Томка сиділа на ньому гола, обхопивши руками коліна. Вона пахла морем... Чи то- море пахло нею...Я піднявся на камінь, присів біля неї, обхопив одною рукою плечі, а іншою ковзнув уздовж її тіла від невеликих грудей і тремтячого животика до самого поголеного вологого лона... "Роби зі мною, що хочеш..."- прошепотіла дівчина і ніжно обняла тонкими руками мою шию... Я поклав її на камінь і повільно увійшов у неї...
"Хочеш роздивитись, ЩО ти взяв?"- раптом спитала Томка, дивлячись на мене розширеними від пристрасті очима. Не чекаючи відповіді вона підійнялась і легко скочила переді мною на сусідній камінь. У відблисках прикордонних вогнів у морській хвилі точена фігурка дівчини здалась не просто привабливою, ні... Мабуть, коли древні греки уперше бачили вироби своїх скульпторів у храмах, античні статуї викликали у них не більше захоплення, ніж у мене в ту мить до цієї загадкової дівчини, яка ще вчора здавалась мені досить таки посередньою... Де ж тоді були мої очі?..
Я не зміг дочекатись, доки Томка намилується сама собою, теж підійнявся, узяв її тремтяче, прохолодне, гладеньке, наскрізь чутливе тіло і поклав на теплий камінь... Вона лягла, відкинувши голову назад і покірно розкинувши руки... Біла на темному... Це відчуття... Мабуть, щось подібне відчували прадавні Волхви-друїди, коли клали на заклання на священний камінь оголених дівчат, приносячи їх у повний місяць у жертву богам лісу і плодоріддя...
Що це було? Шал? Пізнання досконалості? Потік найвитонченіших безумств? До того ж все було так ніжно-пластично, наче коли дитина виліплює з пластиліну якусь фігурку раз за разом, доки, задовольнивши дитячий естетизм, не триматиме в руках жадану ляльку або метелика...
Ми пили вино. Ми курили сигарети, повільно затягуючись, одну на двох, насолоджуючись саме цим дійством передачі її від вуст до вуст... І- знову зливались одне з одним в палкій нестямі... Потім поснули просто на теплому ще від днівного сонця і зігрітому нашими тілами камені...Так ми й зустріли світанок.
Потім ми стомлені йшли назад, перед крутим підйомом Томка взулася сама, і вставши на коліна, взула мене, поцілувавши мені ноги... Ми йшли по вранішньому містечку, зустрічаючи по дорозі перших заспаних курортників, і не було в цьому світі людей, щасливіших за нас двох...
...Вона, звичайно, нікуди не поїхала. Ми оселилися удвох, зрозумівши, що насправді наш відпочинок лише почався з тої миті, коли я довідався, що дівчину звали Томкою...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470767
рубрика: Лірика
дата поступления 07.01.2014
автор: Сокольник

Вступление. Предание, положенное в основу моего вольного пересказа утеряно во мраке десятилетий, как и имя его автора. Преграды эпохи социализма помешали донести данный сюжет до Голливуда, в противном случае экранизация сценария "Зеленые глаза", вне всякого сомнения, затмила бы легендарные триллеры Хичкока. Посему, перед прочтением настоятельно рекомендую собрать все имеющееся у вас мужество в кулак и запастись валерианкой и корвалолом. Молодому же поколению перед прочтением рекомендую приобщиться к мировой классике, минимум- проштудировать повесть Аркадия Гайдара "Военная тайна", поскольку мое повествование несколько перекликается с данным произведением, а Гайдар (не тот, что всех в России ввергнул в бездну капитализма, а тот, который сперва лихо помахивал сабелькой, а затем не менее лихо пописывал для юного поколения книжки) как сказано некогда является "Русским Киплингом"... Однако я отвлекся. Итак...

Пионерлагерь советской эпохи отходил ко сну. Уже съели обильный ужин ("ах, картошка объеденье. Денье. Денье. Пионеров идеал. Ал. Ал..."), Уже отстояли вечернюю линейку с неизменным спусканием флага. Уже, брызгаясь и отфыркиваясь, вымыли мальчишки и девчонки в длинном общем рукомойнике руки и ноги, уже вычистили зубы изумительного соленого, как рассол, вкуса пастой "Поморин" или не менее дивным зубным порошком с интригуюшим названием "семейный", который так славно счищает зубную эмаль, что зубы становятся белыми-белыми, как у афроамериканца...
Прозвучали звуки горна, призывающие ко сну, и пионеры разбрелись по своим уютным стокоечным палатам. Одним словом, как в армейской дембельской песенке опять же советской эпохи "масло съели, день прошел, старшина домой ушел, дембель стал на день короче..." (О! Старшее мужское поколение знает!...)
А не спится. Ну, как улеглись, что делать? Да есть же общепринятое занятие. Какое? Эх, молодое поколение... Правильно! Да девчонок, когда те спят, пастой зубной мазать! Только сначала надо в ихнюю палату залезть. Ну, залезли.
А девчонки не все спали. Были, конечно, и дрыхони, но немало же и таких, которым драйв нервы щекочет... Молоденькие... Лежат, дожидаются... Истории всякие там рассказывают тихонько, чтобы не заснуть, как вот некоторые... О Ленине. Какой Ленин был смелый, ловкий и вихрастый в детстве. Как на октябрятской звездочке.
И вот- в открытые настежь окна (чтобы свежий воздух в их светлые, уютные, просторные стокоечные палаты свободно мог проникать, разумеется) залезли к ним мальчишки. Глаза горят, что тебе у котов во тьме. А у девчонок, как у кошек... Пионер вообще должен быть зорким, чтобы выявлять шпионов. А как ты их выявишь, если дрыхнешь, или зрения нету? То-то.
Ну, залезли. Стоят мальчишки растерянные, робеют с непривычки. И девчонки молчат стеснительно. Ждут развития сюжета. Что дальше делать? Давай мальчишки девчонок мазать "Поморином"... Но тут уж у девчонок девичья честь взыграла, давай они мальчишек отпихивать и визжать, но не сильно. Вполголоса. А то строгая вожатая Натка проснется. Довизжались. Натка проснулась.
Скрипнула дверь из ее комнаты в коридор, скрипят половицы. Идет! Что сейчас будет! Но! Советский Пионер силен взаимовыручкой. Мальчишки быстро под одеяла к девчонкам залезли. Те их спрятали. Под одеялами. С головой. Открылась дверь, Натка на пороге. Чего не спите, мол?
"Расскажи, расскажи, Натка, сказку"!- наперебой затрещали в кроватях девчонки. А Натке не спится. Одна она осталась. Напарник ее, пионервожатый Сережка домой на денек уехал. И скучно ей, и на сердце девичьем неспокойно- чем-то он там занимается? И- главное-с кем? Без нее... Села печально Натка на стул у двери. Стул, как в казарме у дневального. Рядом тумбочка... Привыкайте, дети. Понемногу...
"Ладно", говорит Натка медленно и печально. Что бы вам рассказать? Сказку? Слушайте...
... Одна девочка недавно схоронила маму. Ну, трамваем ее переехало. А отца у нее не было. И вот, траур у нее, из детдома за ней еще не пришли, хотя управдом заглядывал уже, метраж перемерял, о здоровье беспокоился... И родственники у него в глуши... В Саратове. Сюда бы их...
Сидела девочка, сидела, горевала, горевала. Да слезами горю не поможешь. Дай-ка я, думает, пройдусь. По городской барахолке. Идет. Ну, на барахолке известно что продается- штаны ношенные, польты каракулевые, молью битые, сандалии там, туфли рваные, носки штопанные... Неказистый товар, но востребованный. Поскольку в магазинах и того нету.
А надо сказать, была у девочки одна любимая певица. Ну прям вот фанатела она от нее. И вот видит она, продает некая женщина патефонные пластинки (Для младшего поколения поясню. Патефон- это такая штука, ставишь на нее пластинку, ручку покрутил, завел, она себе играет. Удобно. Электроэнергия экономится...)
А женщина была вида до того неприятного, что вот ничего у нее покупать не хочется. Худая, бледная, крючконосая... ну, ведьма одно слово. А девочка думает-" я ж не покупать. Посмотрю только". Смотрит- ух ты!!! Пластинка с любимой ее певицей. И песня на пластинке такая, что девочка еще не слыхала! И называется- "Зеленые глаза". Она и купила.
Только уходить, а ведьма ее окликает. "Не ставь ночью"- говорит. "Не ставь ночью" . Девочка идет, думает- чего это пластинку ночью поставить нельзя? Оборачивается спросить- ан ведьмы-то и нету... Ладно.
Пришла девочка домой, а уж темнеет. Скучно ей, грустно... Да еще управдома с его метром вспоминает... "Да ладно", думает. Чего патефон не завести, пластинки любимые не послушать"? Завела патефон, слушает, а все хочется ей новую пластинку поставить. Она и поставила. Часы пробили полночь...
Играет пластинка, мотив печальный такой... И слышит девочка-
"Зеленые глаза, зеленые глаза...
ползет, ползет по стенке мамы левая нога"
А свет в комнате тусклый, мрак, а не свет. Лампочка слабая, и перепады в сети... Мерцает еле... И не видит девочка, как с потолка к ней медленно по стенке нога ползет...
Но- должен же быть у нее инстинкт самосохранения?, -спросит благодарный читатель. Взяла бы и выключила... Взяла бы, да только так девочка ценила творчество вышеуказанной певицы, что инстинкт, видимо, не сработал... Не видит ни фига, что там, на стенке, и все тут.
"Зеленые глаза, зеленые глаза...
Ползет, ползет по стенке мамы правая нога..."
"Ну, а теперь-то выключила?"- с дрожью в голосе спрашивает в темной палате похолодевшая от ужаса пионерка, чувствуя, как спрятавшийся под одеялом мальчишка в испуге крепко обнял ее голые ноги, и сам дрожит от...
А ни хрена подобного. Девочка была истинной фанаткой. Из тех, что и десятилетия спустя будут преследовать своих кумиров, дожидаясь автографа или благосклонного взгляда...
"Зеленые глаза, зеленые глаза,
Ползет, ползет по стенке мамы левая рука..."
Ну, подними ты, дуреха, глаза на стенку, тебе ж в песне прямо так и говорится! - Ползет. По стенке. И- что потом будет? Я прям не знаю. У пионерок ноги холодеют от страха, и спрятавшиеся мальчишки это чувствуют. И- дрожь в телах...
"Зеленые глаза, зеленые глаза,
Ползет, ползет по стенке мамы правая рука..."
И вот уже эти ноги-руки рядом... Последний шанс патефон выключить... Жутко.
"Зеленые глаза, зеленые глаза,
Ползет, ползет по стенке моей мамы голова..."
Вот теперь конец. Кирдык, можно сказать! Все это чудище-юдище по частям как на девочку набросится!!! Руки-ноги повсюду в тело вцепились, голова зубами в шею впилась, задушило оно девочку и кровь выпило. И когда рассвело, приходят люди (ну, эти- управдом и уполномоченный от детдома), видят- девочка мертвая лежит. Вся такая издушенная, искусанная, платьице порвано... А в углу открытый патефон... И пластинка на нем...
И- ребята в палате в шоке. Все трясутся. Занавес.
"Ну как, понравилась вам моя сказка?"- ласково спрашивает Натка среди общего молчания. "То-то же. Только пока я рассказывала, так и рассвело. И уже некогда вам спать будет. Ничего, днем доспите. Слышите- горн подъем трубит? Быстро все вскочили и постели заправили!!! Надели трусики-сандалики и - на зарядку становись!!!"


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468457
рубрика: Лирика
дата поступления 26.12.2013
автор: Сокольник