ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
2024.04.17
21:42
У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
2024.04.17
14:19
А це не раша почала війну
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
2024.04.17
09:42
Основне завдання курсу —
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
2024.04.17
08:45
А-ж гілля гнеться бузу від суцвіть,
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
2024.04.17
07:58
Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
2024.04.17
06:34
У цій війні я сам себе зустрів.
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
2024.04.17
06:27
Ніби в камертон у підвіконня
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
2024.04.17
05:37
Затьмарить час чийсь світлий образ
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
2024.04.17
00:24
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Серго Сокольник /
Проза
ПОЕТ ( 16+ ) незвичайне оповідання
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПОЕТ ( 16+ ) незвичайне оповідання
Маю честь представити оповідання командира волонтерського підрозділу "Вбережу", шанованого мною Ігоря Верчука, у якому виступаю в ролі дійової особи
********************************************
Поет вже знав, як йому бути та що читати . Сотні сумнівів, які ще тільки ось, ніби зграя скажених псів чіплялась до мізків і вигризала їх, та так, що від того аж ставало порожньо в голові, відійшли геть. Опановував себе,як міг. Ну хіба ж не зрозуміють його, колишнього воїна-афганця, вже теперішні вояки? Все, треба йти на сцену, геть сумніви! Буде читати «Інквізицію» - про життя, любов та смерть, де нема ні правих, ні винуватих.…
Нестерпне сяйво рампи не давало змоги бачити обличчя й очі, а без цього він не зможе читати. Щурячись від світла, підійшов до мікрофона , привітався. І не впізнав свого голосу - мікрофон спотворював інтонації та відтінки, змінював значення слів. Так видавалось Поетові. Тому, вибачившись, зійшов зі сцени просто в залу. Одразу стало спокійніше на серці. Глянув на ряд праворуч від себе для впевненості, чи слухають, прикрив повіки так, що могло видатись, ніби нічого не бачить і не чує. Почав:
–Їх у в’язниці зібралось чимало жінок, дівчат, зовсім малих дітей. Вона ж все ніби осторонь стояла, долоні пригорнувши до грудей. ЇЇ як відьму на поталу видав слизький, пихатий, жадібний сусід…
Крізь прикриті повіки пильно стежив за залою. Слухають, хоча й не до кінця розуміють, до чого це все. Продовжив:
-… Все зазіхав на цноту, зненавидів, коли не зміг ні взяти, ні купить. Був допит. Кат зриває одежину …Вона покірно показала вмить таємні родимки, сказала, що хотіла звести сусіда, і все місто підпалить…Любила зло робить, колодязі труїла, любила шабаші та кров дітей смоктать – бо так боялась, що її тендітне тіло кліщі залізні будуть шматувать. Благала, щоб її не катували, і всі зізнання хутко підписала.
Поет споглядав, як сотні пар очей вже з інтересом слухали і чекали, що ж буде далі. А он та жінка неймовірно яскравої вроди, здається, сержант із третього ряду, здавалась такою , ніби ця історія про неї, ніби вона це вже пережила, можливо, не тепер, а колись.
-Суворі судді милосердя проявили – лише до вогнища дівчину присудили. Кат вивіз з зали і повів до ганку…Чекати їй не довго, лиш до ранку. І в анфіладі темній , де роїлися загиблі душі та останні їх думки, вона рукою ніжно доторкнулась до катової сильної руки… І темна ніч. Вона не може спати – їй жаль себе – цнотливу, чарівну… Шкода загинуть, хлопця не пізнати, з коханцем не провести ніч одну!.. Та линуть кроки. Ніч же ще. Так скоро?
Висока постать Поета згорбилась від власних слів-так перейнявся, а ген той хлопець у далекому притемненому кутку залу геть байдуже слухав, чи й не слухав, а про щось своє думав. То й хай собі, тож іншим цікаво! Провів рукою ніби розкриваючи простір:
– Відкрились двері. На порозі кат. Бере за руку дівчину й виводить у темну прохолоду анфілад… У темному кутку вони лиш двоє. Такий він сильний . А вона слабка…Здригається вона, і відчуває як пестить тіло катова рука… Чека на площі вогнище. Невпинно спливає час. Життя відійде з ним… Вона зняла поволі одежину і на коліна стала перед ним… Ці відчуття… Як поклики до раю… Це упоїння катовим… міцним… Неначе кров із неї випиває… Вона на ньому… І вона під ним… А там – лежать знесилені в нестямі, солодким сном забувшись чарівним…
Поет відкрив повіки - зазвичай серед інших слухачів хтось, саме на цьому місці, та й видавлював із себе дурнуватий смішок. Було ж на одній із вечірок, куди Поет прийшов, чого вже там гріха таїти, підзаробити : один пузань почав масно іржати, чим ввів Поета в дикий шал. Він тоді добре роз’юшив пику пузаню, напідпитку трохи був. Бо ж напоїв було на шару, хоч впийся... Але ці ні, ці слухають! Особливо дівчата – зв’язківці та медики, того й дивись, ще заплачуть. Та ні, вони ж воїни, тут їм не до сліз .
– Нарешті кат її за плечі підіймає. І ледь одягнена, вона іде за ним. Куди веде? Невже ж таки на волю? Дарунок жити? Справдиться невже? Ні . До в’язниці знов її заводить – «Відпочивай до ранку. Скоро вже…» Лягла вона спокійно і лежить. Все відбулось. Чи варто далі жить? На ранок кат прийшов. Узявши її грубо, до зали вивів. Руки їй зв’язав. Відвіз до вогнища, та до стовпа із дуба залізними цепами прив’язав. І люди бачили, коли вогнем завзята, вона в сльозах дивилася на ката… Вона не плакала від болю, не кричала,губами поцілунок лиш послала… … …
Поет ніби злився із залою. Відчуття повного єднання передувало успіху. Очі глядачів співпереживали і вимагали продовження. Багато хто не розумів, як таке могло бути. Командири в першому ряду пошепки пригадували страшні історії інквізиції,то й не дивувались словам Поета, а ось інші можливо вперше чули про таке …
– В бридкій харчівні, осторонь, окраєм Кат заливає трунком очі, проклинає свою роботу. Та робить її потрібно. Допоки відьми – боронитись необхідно… Зробив, що міг… Він милосердно відьмі подарував жіноцтва пізнання… Що ж серце заболіло з того дня? І все болить…В душі забракло сил… І в смутку очі п’яні розглядають ту жменьку попелу, що висипав на стіл…
Закінчив, провів руками по обличчю і … шквал оплесків ошелешив і підніс Поета. Йшов із зали й тішився, бо ж його поезія потрібна тут цим людям в одностроях! Праця недаремна ! Вслід ще звучали оплески , хтось вигукнув «браво».
***в нарисі використана поема «Інквізиція» Серго Сокольника***.
********************************************
Поет вже знав, як йому бути та що читати . Сотні сумнівів, які ще тільки ось, ніби зграя скажених псів чіплялась до мізків і вигризала їх, та так, що від того аж ставало порожньо в голові, відійшли геть. Опановував себе,як міг. Ну хіба ж не зрозуміють його, колишнього воїна-афганця, вже теперішні вояки? Все, треба йти на сцену, геть сумніви! Буде читати «Інквізицію» - про життя, любов та смерть, де нема ні правих, ні винуватих.…
Нестерпне сяйво рампи не давало змоги бачити обличчя й очі, а без цього він не зможе читати. Щурячись від світла, підійшов до мікрофона , привітався. І не впізнав свого голосу - мікрофон спотворював інтонації та відтінки, змінював значення слів. Так видавалось Поетові. Тому, вибачившись, зійшов зі сцени просто в залу. Одразу стало спокійніше на серці. Глянув на ряд праворуч від себе для впевненості, чи слухають, прикрив повіки так, що могло видатись, ніби нічого не бачить і не чує. Почав:
–Їх у в’язниці зібралось чимало жінок, дівчат, зовсім малих дітей. Вона ж все ніби осторонь стояла, долоні пригорнувши до грудей. ЇЇ як відьму на поталу видав слизький, пихатий, жадібний сусід…
Крізь прикриті повіки пильно стежив за залою. Слухають, хоча й не до кінця розуміють, до чого це все. Продовжив:
-… Все зазіхав на цноту, зненавидів, коли не зміг ні взяти, ні купить. Був допит. Кат зриває одежину …Вона покірно показала вмить таємні родимки, сказала, що хотіла звести сусіда, і все місто підпалить…Любила зло робить, колодязі труїла, любила шабаші та кров дітей смоктать – бо так боялась, що її тендітне тіло кліщі залізні будуть шматувать. Благала, щоб її не катували, і всі зізнання хутко підписала.
Поет споглядав, як сотні пар очей вже з інтересом слухали і чекали, що ж буде далі. А он та жінка неймовірно яскравої вроди, здається, сержант із третього ряду, здавалась такою , ніби ця історія про неї, ніби вона це вже пережила, можливо, не тепер, а колись.
-Суворі судді милосердя проявили – лише до вогнища дівчину присудили. Кат вивіз з зали і повів до ганку…Чекати їй не довго, лиш до ранку. І в анфіладі темній , де роїлися загиблі душі та останні їх думки, вона рукою ніжно доторкнулась до катової сильної руки… І темна ніч. Вона не може спати – їй жаль себе – цнотливу, чарівну… Шкода загинуть, хлопця не пізнати, з коханцем не провести ніч одну!.. Та линуть кроки. Ніч же ще. Так скоро?
Висока постать Поета згорбилась від власних слів-так перейнявся, а ген той хлопець у далекому притемненому кутку залу геть байдуже слухав, чи й не слухав, а про щось своє думав. То й хай собі, тож іншим цікаво! Провів рукою ніби розкриваючи простір:
– Відкрились двері. На порозі кат. Бере за руку дівчину й виводить у темну прохолоду анфілад… У темному кутку вони лиш двоє. Такий він сильний . А вона слабка…Здригається вона, і відчуває як пестить тіло катова рука… Чека на площі вогнище. Невпинно спливає час. Життя відійде з ним… Вона зняла поволі одежину і на коліна стала перед ним… Ці відчуття… Як поклики до раю… Це упоїння катовим… міцним… Неначе кров із неї випиває… Вона на ньому… І вона під ним… А там – лежать знесилені в нестямі, солодким сном забувшись чарівним…
Поет відкрив повіки - зазвичай серед інших слухачів хтось, саме на цьому місці, та й видавлював із себе дурнуватий смішок. Було ж на одній із вечірок, куди Поет прийшов, чого вже там гріха таїти, підзаробити : один пузань почав масно іржати, чим ввів Поета в дикий шал. Він тоді добре роз’юшив пику пузаню, напідпитку трохи був. Бо ж напоїв було на шару, хоч впийся... Але ці ні, ці слухають! Особливо дівчата – зв’язківці та медики, того й дивись, ще заплачуть. Та ні, вони ж воїни, тут їм не до сліз .
– Нарешті кат її за плечі підіймає. І ледь одягнена, вона іде за ним. Куди веде? Невже ж таки на волю? Дарунок жити? Справдиться невже? Ні . До в’язниці знов її заводить – «Відпочивай до ранку. Скоро вже…» Лягла вона спокійно і лежить. Все відбулось. Чи варто далі жить? На ранок кат прийшов. Узявши її грубо, до зали вивів. Руки їй зв’язав. Відвіз до вогнища, та до стовпа із дуба залізними цепами прив’язав. І люди бачили, коли вогнем завзята, вона в сльозах дивилася на ката… Вона не плакала від болю, не кричала,губами поцілунок лиш послала… … …
Поет ніби злився із залою. Відчуття повного єднання передувало успіху. Очі глядачів співпереживали і вимагали продовження. Багато хто не розумів, як таке могло бути. Командири в першому ряду пошепки пригадували страшні історії інквізиції,то й не дивувались словам Поета, а ось інші можливо вперше чули про таке …
– В бридкій харчівні, осторонь, окраєм Кат заливає трунком очі, проклинає свою роботу. Та робить її потрібно. Допоки відьми – боронитись необхідно… Зробив, що міг… Він милосердно відьмі подарував жіноцтва пізнання… Що ж серце заболіло з того дня? І все болить…В душі забракло сил… І в смутку очі п’яні розглядають ту жменьку попелу, що висипав на стіл…
Закінчив, провів руками по обличчю і … шквал оплесків ошелешив і підніс Поета. Йшов із зали й тішився, бо ж його поезія потрібна тут цим людям в одностроях! Праця недаремна ! Вслід ще звучали оплески , хтось вигукнув «браво».
***в нарисі використана поема «Інквізиція» Серго Сокольника***.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію