«Були створені такі умови життя та психологічний клімат для національних меншин, які змушували останніх, часто наперекір особистим принципам та переконанням, адаптуватися до нових умов життя шляхом відречення від власної національної культури, мови, політичних, релігійних та інших поглядів. У соціумі, якому притаманний високий рівень нетерпимості по відношенню до інших національностей, лише відмова від своєї народності та «патріотична» діяльність, як правило, давали можливість отримати освіту, зберегти чи зайняти високу посаду й просуватися по кар'єрній драбині, або просто мати засоби для існування».
Щось надто знайоме. Але ні – йдеться аж ніяк не про гноблення українців клятими москалями. Це лишень витяг із статті у Вікіпедії про мадяро́нів – таких собі «малоросів», тільки закарпатських. Оті мадярони— то є «зневажлива назва закарпатської етнокультурної групи, як правило — духовенства та інтелігенції, яка має відверту угорську орієнтацію, відмовилися від власної мови, культури, релігії, сприяють мадяризації українського населення, соромляться свого народу, приховують своє українське походження[. Формуванню в українців комплексу меншовартості сприяла не лише шовіністична політика влади, але й негативні риси менталітету та поведінка самих угорців, які на побутовому рівні у спілкуванні з українцями постійно намагалися показати свою вищість, підкреслити простакуватість, неосвіченість закарпатців, обзивали їх «дикунами-рушняками», «дурними русинами»[, «смердючими рутенами», «свинями», а то й взагалі не вважали за людей. Зверхнє ставлення мадярів було характерне не лише до українців, але й інших слов'янських народів, а також німців.. Відомий закарпатський будитель Олександр Духнович писав: У них (мадярів) всі народи – бидло, скоти, тільки один мадяр був людиною», «хто не мадяр, той і не людина».
А цікаво було би довідатися у палких уболівальників за долю нещасних 150 тис. угорців на Закарпатті, з якими впродовж останнього століття нічого, загалом, прикрого не сталося, про долю майже 300 тис. українців, що мешкали на території нинішньої Угорщини і які невідомо куди поділися. Станом на 2011 рік їх залишалося заледве 7,4 тис. осіб, з яких лише 3,4 тис осіб визнавали українську мову рідною. Відповідь видається простою, як слова путіна щодо субмарини «Курськ»: «Она утонула». Так само відверто мав би відповісти і «таваріщ» орбан: «Їх асимілювали...»

Останнім часом дедалі частіше звучить зловісно назва російського міста Енгельс. Саме на тамтешньому аеродромі базуються літаки стратегічної авіації, які завдають ракетних ударів по Україні.
До початку великої війни переважна більшість українців навіть не чула про це російське місто над Волгою. Хоча не таке воно й маленьке – понад 200 тис. населення. І не таке вже й російське. Адже засноване у 1747 році українськими чумаками, яких запросив у Заволжя російський уряд для перевезення солі з озера Ельтон та заселення степової Заволзької області. Приїхало сюди декілька сотень сімей з Полтавської та Харківської земель . Управління здійснювалося отаманами. Від часу заснувння і до 1914 року поселення мало назву Покровська Слобода, Смуга заселених переважно українцями територій тоді простягалася майже неперервно від Слобожанщини аж до Заволжя.
Символічно, що на гербі міста Енгельс і нині зображений чорний чумацький віл з червоним чаном срібної солі на спині на синьо-жовтому (збіг обставин чи знак?) тлі.
У 1914 Покровська Слобода стала містом із назвою Покровськ. І лише 1931 року Покровськ перейменовано на Енгельс. Тоді місто було столицею Автономної Республіки Німців Поволжя, яка існувала з 1922 по 1941 роки. Очевидно, з цим і пов’язані мотиви перейменування, адже Енгельс був не лише одним з основоположників марксизму, але й німцем.
Після переселення у Поволжя у другій половині 18 століття значної кількості німців-колоністів Покровська Слобода опинилася в межах заселених німцями територій. Німці називали містечко Kosakenstadt. Аж до кінця 19 століття у містечку домінували українці, які стновили ¾ населення. Від початку 20 століття кількість українців у місті почала зменшуватися, але ще перед другою світовою війною вони становили 16 відсотків населення. На 2010 рік залишилось лише трохи більше 2 відсотків.
Здавалося, що у цьому місті не зосталося нічого українського. Але, коли на сумнозвісний аеродром Енгельс невідомо звідки впала «бавовна», це сталося, вочевидь, не випадково. Можливо, то козацькі душі перших поселенців міста мстяться московитам за те зло, що вони заподіяли Україні.

Від розпаду радянського союзу у 1991 році, який росія вважала такою собі закамуфльованою російською імперією, не вщухає у них ностальгія за імперським минулим. За тридцять років існування незалежної України не припинялися спроби так чи інакше повернути Україну в імперське стійло. Підстав вигадувалося безліч, але все зводилося до одного – Україна не має права існувати інакше, ніж у складі росії, а Південь і Схід України – це взагалі «ісконно русскіє зємлі». Особливо активізувалися імперські потуги з початком президентства путіна.
Зокрема, у далекому 2008 році у розмові з тодішнім президентом США Джорджем Бушем путін цинічно просторікував: «Понимаешь, Джордж, Украина – это даже не государство. Украина в том виде, в котором она сегодня существует, была создана в советские времена. Она получила территории от россии, Польши, Чехословакии и Румынии. На юге Украины живут только одни русские».
Того ж року саміті НАТО в Бухаресті путін іще нахабніше заявив, що «Україна це штучне утворення, половина території якого належить росії».
Дала – більше. Перли з путіна так і поперли, хоч і не було в них нічого нового, хіба що відповідальність за створення України і передачу їй «ісконно русскіх земель» він навішав іще й на дідуся Леніна, який, мовляв, тяжко скривдив Росію.
У квітні 2014 р., обгрунтовуючи російську агресію, путін назвав південно-східну Україну Новоросією: «Пользуясь еще царской терминологией, я хочу сказать, что это же не Украина, это Новороссия. Вот этот Харьков, Донецк, Луганск, Херсон, Николаев, Одесса — они в царские времена не входили в состав Украины, а были переданы ей позже. Зачем это было сделано, я не знаю». Тут путін проговорився, таки визнавши, що Україна була і у царські часи, тобто задовго до створення радянського союзу. Але вдаване нерозуміння путіним підстав включення зазначених територій до складу створеної тоді радянської України відверто дивує. Адже переважало на цих землях українське населення і, визначаючи межі республік під час утворення СССР, більшовики мусили з цим рахуватися.
Аби пересвідчитися у цьому, кожен бажаючий може ознайомитися в інтернеті з матераілами Всеросійського перепису населення 1897 року (першого й останнього за часів царської росії). Науковці вважають, що цей перепис був проведений на досить високому рівні і матеріали його заслуговують на довіру. Хоча українці у ньому називалися малоросійською мовною групою російської мови. Такі були особливості тодішньої імперської термінології. Також азербайджанці тоді називалися татарами, більшість народів Середньої Азії – киргизами тощо.
Отож, за переписом 1897 року частка українців на територіях російської імперії, що входять до складу сучасної України, становила 73%, росіян – лише 10,4%, євреїв – 8,2%. І це при тому, що цим переписом враховувалася не національність, а рідна мова. Українці домінували на цій території скрізь, за винятком Криму, півдня сучасної Одещини та ряду великих міст. А от домінування росіян – такого собі «русского міра», не було зафіксовано практично ніде. У більшасті тодішніх українських губерній (Волинській, Подільській, Київській, Полтавській) частка росіян була мізерною і коливалася від 2 до 6%. Найбільше росіян було на півдні та сході сучасної території України. У Херсонській губернії, що відповідає теперішнім Одеській, Херсонській та Кіровоградській областям, росіяни становили 21% населення, а у Таврійській губернії (це відповідає задніпровській частині Херсонщини, півдню Запорізької області та Криму) – 27,9%. Це, звісно, більше, ніж в середньому по Україні, але аж ніяк не тягне на «ісконно русскіє зємлі». Навіть у окремо взятому Криму росіяни не становили у 1897 році абсолютної більшості (33%), поступаючись кримським татарам (35,6%). А серед сільського населення Перекопського та Євпаторійського повітів Криму росіяни за чисельність поступалися не лише кримським татарам, але й українцям.
У багатьох великих містах півдня і сходу, які були осередками колоніальної російської адміністрації, росіяни справді на той час чисельно переважали українців, але більшості, як правило, не становили, адже за чисельнісью з ними конкурували євреї. Серед обласних центрів півдня абсолютну більшість росіяни становили на той час лише у Миколаєві – 66%, де євреїв було відносно небагато – менше 20%. У Одесі та Херсоні росіян було менше половини (відповідно 49% та 47%), а от у Запоріжжі – лише 25% і вони поступалися не лише українцям (43%) але й євреям.
Загалом, 125 років тому міське населення в тогочасних українських землях було нечисельним і не досягало навіть 13% (проти нинішніх 70%). Міста, за винятком Одеси (404 тис. осіб) були за сучасними мірками невеликими . Зокрема, у Миколаєві мешкало 92 тис. осіб, Херсоні 59 тис., Запоріжжі – лише 19 тис. 87% населення України було сільським і відсоток українців у ньому досягав 80%. Тобто тодішні адміністративні центри півдня і сходу були такими собі колоніальними острівцями в українському морі.
На що сподівається путін, пориваючись загарбати наші південні області та включити їх до складу росії? Якщо він не чув про перепис !897 року, то про останній перепис населення України 2001 року йому напевно чути доводилось. За сто років між цими переписами частка українців на півдні зросла як у загальному населенні, так і, особливо, у великих містах, незважаючи на шалену русифікацію протягом радянського періоду. Адже станом на 2001 рік частка росіян у населенні Херсонської та Миколаївської областей становила лише по 14% у кожній, а українців – по 82%. У Запорізькй області співвідношення теж було не на користь росіян (25% до 71%), у Одеській – 21% до 63%. Обласні центри півдня, попри їх російськомовність, також не відзначалися високою питомою вагою власне росіян. У місті Херсоні росіян мешкало 20%, Миколаєві – 23%, Запоріжжі – 25%, Одесі – 29%.
І де ж тоді отой «русскій мір» в степах України, де за словами путіна, живут «одні русскіє»? Спливає на думку російський військовий корабель...

«Що ж ми за народ такий?» – не втомлюється щотижня запитувати себе і нас відомий політик і письменник. І у самій постановці питання читається підказка відповіді – а таки щось із нами, українцями, не так. Пригадайте-но Шевченка:

«Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я...

...І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже...»

Час, коли писав ці рядки Шевченко, був століттям безпросвітної бездержавності. Народ був позбавлений власної історії, власної культури, втрачав власну мову. І, як ведеться у таких випадках, еліта бездержавної нації – то були «раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття...». Тому то й не вдалося здобути незалежність у 1918-20 роках. Наслідком тієї боротьби виявилася лише квазідержавна Українська РСР, що проіснувала шість десятиліть. Вийшло все за дідусем Леніним: «При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единения о ней не может быть и речи».
І коли у 1991 році Україна здобула більш-менш реальну незалежність, імперія не змогла із цим змиритися. Україна завдала найдошкульнішого удару не лише по російському імперському самолюбству, а й по імперських міфах про тисячолітню історію. Звичайно, кожен одірваний шматок імперії боляче ранить. Але у випадку з Україною – це вже навіть не відірваний шматок, це руйнація основ. Адже Україна – не Прибалтика, не Кавказ і навіть не Сибір. Фактично, Російська імперія лишилася біля розбитого корита – без своїх історичних підвалин. У них залишався єдиний варіант зробити хорошу міну при поганій грі – виставити українців такими собі дурненькими і неслухняними хлопчиками, які геть нічого не тямлять у власній історії і яких неодмінно потрібно приборкати і наставити на путь істинний.
І коли мирний шлях виявився безрезультатним, зостався лише силовий варіант – війна. Україна, як то колись Карфаген, мала бути зруйнована.
Для московських правителів вільна Україна неможлива за жодних обставин. Неможлива в принципі. Лише підпорядкованість, лише колонія, лише роль «молодшого брата» – слухняного і покірного. І культурне поле має бути єдине і корінь має бути спільний. Усі відмінні погляди права на життя не мають – так само, як і їх носії. Повторюються геть ті самі міфи, що й за царських часів і за часів Союзу.
Вивченню і розвіюванню міфологічного туману про велич російської історії та небачених висот російської культури присвятив низку своїх праць у 90-х роках минулого століття український науковець швейцарського походження Олександр Боргардт (не плутати з письменником Освальдом-Еккардом Бурґгардтом, відомим як Юрій Клен). Олександр Боргардт був ученим різноплановим – фізик, есеїст, графік, перекладач, культуролог, доктор фізико-математичних наук, професор. Що цікаво, прожив він більшу частину свого життя у Донецьку та працював у донецьких вишах. Чи не тривале проживання на територіях, щонайбільше уражених російською культурною експансією, дало йому матеріал для аналізу і порівняння російської і української культур. Тим паче пізнавально довідатися про українсько-російські стосунки немовби «зі сторони» – від людини, що не була етнічним українцем.
Характеризуючи вікову політичну та культурну конфронтацію Україниі та Росії, що невдовзі обернулася ще й конфронтацією військовою, він зазначав:

«Крім прямої — військової, політичної та культурної агресії, Росія вела й веде проти України широко закроєну пропагандну агресію, ціллю якої є:
1. Довести всьому світові, що жодної України взагалі немає й ніколи не було, є лише “южная окраіна Россіі”.
2. Якщо це не вийде повною мірою, то довести, принаймні, що нема й не було жодного українського народу.
3. Як не вдастся й це, то довести хоча б, що нема і не може бути жодної української культури, а значить — і української мови.
Підкреслимо також, для читачів, що виросли в колі російської культури та пишаються нею, що в автора як і в інших — і на думці не було б піднімати на неї руку, якби… Якби й вона поводила себе мінімально пристойно. Якби не ота культурна агресія, якби всі ми з дитинства, зі шкільних років не чули зверхницьких російських заперечень української культури. Її всякого та всілякого повсякденного пониження та приниження, паплюження, — на користь “вєлікого русского язика”, “вєлікой русской культури”, “вєлікого русского народа” і т. п. Остогидло воно, визнаємо це, таке виссане з брудного імперського пальця “вєлічіє”.
Щоправда, Росія стала перевищувати Україну за чисельністю населення тільки десь вже в ХVІІІ ст., та в немалому ступені за рахунок петровського геноциду, але — що воно мітологічному мисленню до реальної дійсності. Та й земель на той час ця сама “Вєлікороссія”, чужих та таких, що погано лежали, — нахапала значно більш скромної України (600 000 кв. км). Земель, щоправда, таких, які на очі попали, та з цієї причини в більшості ні на що не придатних ну, крім концентраційних таборів, ясна річ, але це — вже інше питання.
Українофобія в Росії, як і російський антисемітизм, — то не тільки обов’язкова частина російського культурного гетто. Це й щось більш грунтовне. Росіянин може й не бути спеціально расистом та ксенофобом. Може — геологічно зрідка, не бути навіть явним антисемітом. Але, українофобом він є завжди та за будь–яких умов. Це — обов’язкова приналежність ментального комплексу; дещо повністю рефлекторне. Умовно? — радше ні — безумовно.
Так от, поставимо тепер питання так: а чи не є ксенофобія, загальна ненависть до загального “ворога” — тим єдиним, що є здатне об’єднати росіян? Єдиною реалізацією інстинкту самозбереження, який вимагає триматися вкупі, не зважаючи на взаємну неприязнь? Чи не було єдиним, що поки могло утримати їх разом — ненависть до правдоподібних “врагов Россіі”? Та чи не є самий цей “ворог” — імперативом, історичною необхідністю для існування Росії? — та чи не тому Росія здавна славилася мистецтвом створювати собі ворогів?
І — ще одне.
Якщо, скажімо, забрати цілком усіх цих інших, “жідов”, “хахлов” та всяких інших “інородцєв”, залишити вкупі самих росіян, — чи не зникне тоді негайно, як мара, й сама Росія?»

На час виходу книги Олександр Боргардта «Дві культури», з якої взято наведені вище рядки (а це був 1999 рік), багатьом могло видатися, що фарби надто згущені. Україна робила тоді перші кроки на шляху незалежності і якоїсь небезпечної конфронтації з Росією на той час не спостерігалося. При владі був іще Єльцин, відомий фразою: ««Проснулся утром — подумай, что ты сделал для Украины». Були сподівання, що найгірші часи у наших стосунках уже позаду. Але замісь Єльцина у Кремль вселилися карлики і сталося те, що Боргардт і передбачив.
Але ж будьмо не лише самокритичні, а й критичні, огляньмося довкола у часі і просторі – невже самі лиш українці такі нещасні і з історією і з сусідом? Так, багато європейських народів, свого часу бездержавних або розпорошених по різних імперіях (поляків, румунів, фіннів, італійців, німців), випередили Україну із створенням власних національних держав. З історичної мірки начебто й ненабагато випередили – років на 100-150. Чи є в тому велика трагедія? Оглядаючись назад, потрібно таки дивитися вперед.
Адже чи не у кожної держави свого часу були проблеми і з назвою, і з територією, і з сусідами. Франція теж колись звалася Галлією. Край, що ми звично називаємо Англією, насправді нині є державою Велика Британія, де, окрім, власне англійців, мешкають також шотландці, ірландці та валлійці. На місці сучасної Німеччини понад 800 років існувала так звана Священна Римська імперія. Значною частиною Італії володіла австрійська Габсбурзька монархія, Балканськими країнами – Туреччина. Від колишніх чималеньких Вірменії, Азербайджану залишилися небагато.
А велика Угорщина, а велика Румунія, а велика Польща? А Велике князівство Литовське? Території цих колишніх державних утворень значно перевершували сучасні, взаємно перекриваючи одні одних. І без територіальної ностальгії, звісно, не обходиться. Але нікому у Європі після другої світової війни не спадало не думку (окрім конфлікту між країнами колишньої Югославії у 1990-х) силою вирішувати свої територіальні претензії і затівати все нові і нові війни. Нікому, окрім Росії, яка своєю манією «собирательства земель» не перестає діставати своїх сусідів.
А якщо поглянути на саму Росію, то до 1727 року вона була ніякою не Руссю, а просто Московією. І територія її якихось три з лишком століття тому цілком уміщалася в межах так званих центально-чорноземних областей. І «великая русская река» Волга протікала у московських землях лише своїми верхів’ями. А оті так звані «ісконно русские земли» почали стрімко розростатися в усіх напрямах лише від середини 16 століття, коли були загарбані землі Поволжя – Казанське та Астраханське ханства, Чувашія, Мордовія, Удмуртія, Марій Ел, Башкортостан.
І Крим така сама «ісконно русская земля», як і Калінінградська область, лишень загарбана була на 162 роки раніше (у 1783 році). А завоювання Кавказу було завершене аж у ході Кавказької війни 1817—1864 років.
Але імперські ідеологи не втомлюються на різні голоси повторювати ті самі мантри про єдиний народ і «ісконно русские земли», самі собі нерідко заперечуючи. Якщо народ єдиний чи навіть «братский», то навіщо з ним постійно конфліктувати, тим паче відбирати землі силою. Але ж там, де нема правди, годі шукати логіку. Уся та імперська маячня не має жодного наукового підгрунтя і не спираються на реальні факти. Якби, до прикладу, «обустроитель России» Солженіцин, якому з якогось дива примарилось, що «Украина имела именно л е н и н с к и е границы, дарованные ей батюшкой Лениным, когда он искал как-то ублаготворить ее за лишение независимости - и прирезал к ней от веку Украиной не бывшие Новороссию (Югороссию), Донбасс (оторвать бассейн Донца от донских "контрреволюционных" влияний) и значительные части Левобережья» замість голослівного просторікування знайшов час ознайомитися з тогочасною реальною етномовною ситуацією на території України та суміжних земель, то зміг би довідатись, що територія, заселена українцями, простиралася значно далі поза межі земель, що увійшли до складу сучасної української держави. А вигадки того ж Солженіцина, який сам себе вважає «смешанного русско-украинского происхождения» про те, що «в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искажённый украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи» можуть викликати у кращому випадку співчуття до цього загалом небезталанного російського письменника.
Якщо у випадку із Солженіциним іще можна було б зробити поблажку на слабке знання ним «матеріальної частини», то більшість сучасних російських та проросійських «пропагандонів» відпрацьовують за методом – «що нахабніша брехня, то швидше у неї повірять».

1. Варіант лагідний (гуманний).
Підвести до дверей і лагідно спитати: «Чи не зволите увійти?»
2. Варіант жорсткий.
Підвести до дверей і гепнути головою до одвірка – аби питань не виникало.
3. Варіант совєцький.
Підвести до стінки і розстріляти.

Звичайно. перший варіант видається найгуманнішим. Але історія наша чомусь обмежувалася лише другим та третім варіантами. Настав час першого. Але гуманність має бути в з а є м н о ю.

Наближається чергове дев'яте травня і знову обсідають тривожні думки – що вони цього разу утнуть? Черговий «Бессмертный полк», «единый народ», іще якісь "прояви інтернаціоналізму"... Видається навіть, що інтернаціоналізм – така універсальна штука, якою можна виправдати будь-яку мерзоту. Пригадайте хоча б «інтернаціональний обовязок» у Афганістані, та бідолашних «воїнів-інтернаціоналістів», які полягли ні за цапову душу. Теперішні спадкоємці товчуться по Донбасу і мріють іти далі. Згадуючи назву відомої праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», вважаю, що нині її можна було б назвати «Інтернаціоналізм як засіб русифікації». Пригадав свої дуже давні вірші, де йшлося про отой самий інтернаціоналізм – як на нині трохи наївні і кумедні. Перший з них був написаний десь сорок років тому і називався цілком патріотично – «Дев'яте Травня». Навіть початок був цілком патріотичний, однак я його ніде не публікував і навіть не записував, а зберігав у пам'яті.

Згадаємо про фронтові дороги
По нашій рідній зраненій землі,
Про той великий прапор перемоги,
Що принесли у край наш москалі.

Згадаємо про давні наші біди,
Й про тих, хто від цих бід нас врятував,
Про Йосифа, Микиту й Леоніда,
Хто наше щастя нам подарував.

Згадаємо про тих, хто не вернувся,
Хто залишивсь без рук а чи без ніг,
Про тих, хто по війні уже загнувся –
Навіки у сибірську землю ліг.

Згадаймо сорок п'ятий рік той славний
І я скажу усім, хто ще живий:
«Для мене день оцей – дев'яте травня,
Немов святий Великдень, дорогий».

А ми живем в Радянському Союзі,
Будуємо для внуків комунізм.
І вихваляєм, лежачи на пузі,
Великий інтернаціоналізм.

Гуляйте, комуністи і фашисти,
Танцюйте, українці й москалі,
Співаайте диким хором анархісти
На всій старенькій матінці-землі.

Написав я його під впливом відомої тоді пісні «Советская пасхальная», яку до останнього часу вважав піснею Висоцького. Лише нещодавно з'ясував, що її автором є Юз Алешковський, а Висоцький ніколи її нібито і не виконував. Мотивом до написання було підсвідоме бажання написати щось подібне українською, а зміст вже якось був на другому плані. Гадаю, що однією з причин такої живучості «русского мира» в Україні і російської кільтури зокрема є чи не повна прогалина у жанрі «міського романсу». Хоч звідки він мав узятися у російськомовних містах та ще за умови тотального переслідування всього українського, що виходило за межі дозволеного. У російській культурі були і блатняк і тюремний шансон... Хтось за те сидів. А хтось і ні. Зате у нас сиділи майже всі, крім добре законспірованих.
Ще одного вірша про отой інтернаціоналізм я написав значно пізніше, коли вжу було «можна». Навіть дату зафіксував – 5 листопада 1990 року. Теж вельми наївний, але, як не прикро, досі актуальний. Приводом стала крилата фраза якогось донецького роботяги: «Я бы выучил украинский язык, если бы от этого стало больше колбасы или масла». Відлунює і досі. І президента ось обрали не надто україномовного. Шляхи наші широкії, встелені граблями...

За кусень хліба й дрібку солі
Не схочу слави я і волі,
А за дешеву ковбасу
Червоний прапор піднесу.

За добру шинку й солонину
Навік забуду Україну.
За закордонний плащ із шкіри
Зречуся мови я і віри.

А за машину «Жигулі»
Подам заяву в москалі.
І стану гордо в повний зріст
Я – справжній інтернаціоналіст.

Жодного слова у цьому вірші я не змінював, хоча недоліків багато і щонайперший – усе там надто бартеризовано, час тоді був такий. Нині навіть найбільші інтернаціоналісти воліють отримувати готівкою, не гребучи навіть купюрами буржуазного походження. Та й машини «Жигулі» їх не надто приваблюють. А от чи дадуть їм піднести червоні прапори? От згадав, що про червоні прапори я теж свого часу писав – якось в день великого пролетарського свята, мусів далеченько обходити брудний потік з каналізації.

Гряде велике свято всенародне –
Великий Жовтень знову на порі.
І ходить-бродить люд напівголодний
Під маєвом червоних прапорів.

Урочисто і потай розпивають
У променях Жовтневої зорі,
І всюди п'яні посмішки сіяють
Під маєвом червоних прапорів.

А в нас каналізацію прорвало,
Отруйний сморід висне у дворі,
Над буйними потоками фекалій.
Під маєвом червоних прапорів.

Після цього годилось би вигукнути: «Слава КПСС!», але пригадав старий анекдот, де йдеться про те, що Карл і Маркс, виявляється – одна людина, а «Слава КПСС» – і взагалі не людина. Та й не надто це смішно. Знову клятий привид бродить по Україні. Привид інтернаціоналізму.

Не дивлячись не не надто зимову погоду, зимовий сезон полювання на відьом (чи то пак на фейків) стартував. Розпочало його невідомо що, заховане за ніком «Юрій Ерметов». Досі я вважав його реальною людиною із своїми особистими психологічними проблемами. Але чимдалі переконуюсь, що, швидше за все, маємо справу із купкою осіб, розмаїтих за інтелектом, культурою та рівнем загального розвитку. Справді важко повірити у те, що одна окрема особа (навіть якщо це Ю. Ерметов) могла здійснити настільки глибоке дослідження, щоб вмотивовано оголосити «фейками» одразу шістьох авторів ПМ. Невже одна і та сама особа може бути автором цікавих і оригінальних творів та коментарів, водночас поширюючи на сторінках ПМ різні вигадки і зловживаючи низькопробним хамством. До того ж він не здатний второпати різниці між фейком та псевдонімом. Не здивуюся, якщо назавтра він вимагатиме від Національного Банку України вилучити з обігу банкноти номіналом 200 гривень, бо зображена на них особа виступала під псевдонімом. Ну і звичайно, керуючись отакою схибленою логікою, насамперед слід видалити із ПМ класиків - Олександра Олеся, Миколу Хвильового, Івана Багряного, Бориса Тена, Леоніда Первомайського, ту ж Лесю Українку – аби решту настрахати. А тієї решти – чи не чверть загального складу.
Я, до речі, теж проти фейків, але кому ж спаде на думку воювати з псевдонімами? Он Іван Франко мав близько 100 псевдонімів і криптонімів – і нічого, вивчали у школі за Союзу і тепер вивчають.
Тому видається, що так званий Ю. Ерметов насправді є витвором якогось «колективного розуму» (на кшталт Козьми Пруткова але набагато нижчого гатунку). Тобто його можна теж вважати «фейком» і він гідний зайняти почесне сьоме місце у списку на його ж таки сторінці.
Отож бажаю у новому році т. зв. Юрію Ерметову і Со, ким би вони не були насправді, успіхів та подальшого творчого вдосконалення і водночас позбавлення усіх фобій та морального оздоровлення. Нехай щастить!

P.S.
Публікуючи цю статтю на сторінці у ПМ, я схотів іще раз помилуватися «списком Ерметова», але виявив, що він безслідно зник разом із усім його літературним доносом під назвою «Віч-на-віч».Оце так фейк!