Коли Іван знайшов собі жінку – всі ледь з розуму не посходили. Чорномазе циганча, мале, худе, кістки так і стирчать, у ключицях можна воду носити – не проллється. А очі – наче два відра землі – чорні і великі. Ще й менша за нього на 16 років. За пару місяців до цього цигани обікрали пів села – тому сказати, що всі були неприємно вражені – це нічого не сказати. Але Йвана, хорошого рибалку, тут шанували, тому і прийняли циганча без лайок, але з холодком.
Лиш закінчилась навала денікінців, село відбудовувало хати, хоча б для тих, у кого повно дітей. Циганча, звали її на слов’янський манер Настею, працювала разом із іншими. Хоча її і не хотіли брати в помічниці, але Йвана злити ніхто не хотів. То їй цеглин накладуть в руки стільки, що мужики не донесуть, - а вона тягне, то на голову щось згори впустять легеньке( соломи натрусять, корзину плетену обвалять). Але відкрито ніхто ніколи й слова не казав – боялись.
Іван те бачив, але ж що він зробить забобонному баб*ю. Да і Настя наче мовчала, не скаржилась.
Одної ночі жінка прокинулась і почала кричати, мов дурна, що скоро денікінці повернуться, треба ж бо всіх попередити, щоб із села втікали. В цієї групки бандюг лише форма денікінська, а насправді це злодюжки, перебили повстанців – тепер грабують села, вбиваючи всіх. Жорстокі, які жорстокі.
Але її ніхто не послухав. Кричали на неї, репетували, що свого не залишать! Що вони, не мужики, якихось бродяг не зупинять? Вони теж повстанці, за своє повстануть!
- НЕ встоїте! Хоч жінок відпустіть! – благала ледь не на колінах( Іван заборонив перед чужими чоловіками на коліна ставати. Не слухають – не треба).
- Жінки хай самі виберуть, а ми тут лишимось! Якщо вони нам вірні – з нами будуть.
І більшість жінок лишилось. Іван пішов із частиною жінок, із всіма дітьми в лісові хащі. Лісу було мало, все степи, але заблукати в ньому можна було. Заховатись теж. Ніхто з тих чоловіків, що лишились не посмів навіть слова мовити про те, що Йван злякався – він же їхніх дітей забрав. Всі знали, що для нього діти – це святі. Деякі сім’ї, разом із чоловіками все ж таки пішли із села, повіривши в благання циганки. Але це її не заспокоїло. Вона знала, що решта – помруть. Вона все це бачила!
Так і сталось. Стріляли довго. Крики, мольба, дикий регіт, тупіт коней, постріли, стукіт сталі… все це не доносилось до лісових хащів, але все це чулось Насті всередині. І здавалось, що все це чули й інші жінки – серцем. Діти ж лазили деревами, ловлячи хрущів, щоб лякати ними дівчат.
Як страшно було Насті повертатись. Як вона посміла не врятувати їх, знаючи про навалу бродяг? Як?!? Ну і нащо їй цей дар, якщо їй ніхто ніколи не вірить?
Так і вийшло – кривава битва, скрізь кров, трупи без рук і ніг, з розбитими головами. Ті ж, хто лежав майже живим – просили лише про смерть. Дехто, щоправда, вижив, сховавшись від злодіїв. Переживши це страхіття вони накинулись на Настю з такими очима, немов хотіли розірвати. Винили її у всіх цих жертвах, відьмою обзивали. Ледь не вдарили, - Іван заховав собою, закрив всім роти, лиш зиркнувши.
- Вона попереджала! Ти, ідіот, чим слухав? Чи ви хотіли, щоб вона на колінах лазила за вами? Зараз треба думати про поховання померлих.
Але Насті було все рівно, що там кричали. Вона не зуміла врятувати. Як завжди її не послухались. Так нащо ж їй цей дар? Нащо?
На все поселення лишилось 30 чоловіків. 10 із них – каліки. 30 чоловіків і 260 жінок…Коли прийшли денікінці, щоб поповнити свої військові ряди – вони навіть пропаганду не проводили, просто пішли далі, посміявшись з того, що сюди можна повернутись «погулять по бабам, здесь даже циганка есть». Після цих слів вони підняли дикий ржач.
- Вони мене не тронуть, - заспокоїла чоловіка Настя, побачивши, що той побагровів від злоби. Але від слів жінки він знову посвітлів. Зазвичай слухався її, вірив у передчуття.
Весна, повені село не зачепили. Річка далеко, але для рибалок – в самий раз. І гадюки в хату не лізуть – всі коло Тікича лишились, і в лісі.
- Не йди, - білими від жаху губами монотонно бубоніла Настя, - не йди.
- Чого? – Майже кричав Іван.
А Настя боялась сказати це в голос. Її тіпало від однієї думки, не те, що в голос вимовити. Вона бачила, як Івана вода забрала. Потім його - синього, опухлого – в труні! І втопитись він мав на тому місці, де води ніколи не було. Саме для нього ріка і підійде, саме для його смерті. Але за що? ЩО він такого зробив у своєму життя? Настя вперше задумалась, чому на селі йому ніхто не перечить. І нічого їй про Івана Хроменка ніхто і слова не сказав, жодна бабка платку не принесла. Насті чомусь стало страшно і моторошно.
- Не йди, я сказала, - вона ридала, повзала на колінах - і нічого. Він все рівно хотів іти.
Ошаліла, вискочила з хати, заперла двері, закрила всі ставні, сказала, що не випустить із хати, допоки повінь не зійде!
Таким злим свого чоловіка вона ще не бачила. Вибив двері, які разом із жінкою впали на землю, підняв Настю за пазуху, кинув. Знову підняв, сильно обняв, поцілував.
- Вибач, але я такого не потерплю! Якщо я сказав, що мені треба бути сьогодні біля ріки – то я піду! А ти дома сиди! Дурна!
І пішов. Більше він не повернувся. Як говорили інші рибалки, коли Йвана накрила вода, він на малому човні підпливав до старого кладовища, яке чомусь затопило Тікичем. Ніколи цього не було, тут – затопило. Але потім щось сталось, човен перевернувся. Може зачепився за хрест, за найвищий хрест, який сам Іван і поставив. Дубовий, міцний, його навіть із села видно. Допоки Іван ніс цей хрест до кладовища, всі подумали, що він на Божого сина схожий, але не сміявся ніхто. Всі знали, чому він цей хрест несе, що це його гріх. А тепер цей гріх його і потопив!
В селі шептатись почали, батюшка вирішив освятити хату Івана, тому що неспокій зародився серед люду. Ніхто і думати не смів винити Настю в тому, що чоловіка не порятувала. Навпаки, всі її шкодували. Одна бабка, побачивши, що дівча загинається, до себе її взяла. Хороша ж бо дівчина, помічниця не погана. А от Настя себе картала. Да так сильно, що дихати не хотіла. Якби не бабка – згинула б. А так – стара просила доглядати за нею, бо немічна, сама лишилась, а їй за дочку Настя люба. От лиш кликала вона її часто Одаркою. Але циганча не злилось, - її Даркою звали від народження. Це Йван її перезвав ,чомусь Дарка - не сподобалось.
2015

За столом сиділо двоє. Напівтемрява приміщення не дала змоги розгледіти з першого разу, хто це.
Круглий важкий стіл об'єднував у своєму товаристві двох жінок - стару і молоду. Посеред столу стояла горілка.
Прозорі чарки злобно блистіли в тонких пальцях.
Руки старої тремтіли, але вона так сильно здавлювала прозоре скло, що пучки побіліли і костяшки,
здавалось, зараз прорвуть шкіру.
Руки молодої жінки теж тремтіли. Але від іншого. Її обм'яклі пальці тримали чарку боязко, недоторканно.
Імпульсами в її руках теж проривалась сила і кінцівки припиняли ходити ходуном, але лише іноді. Очі ж світились
цікавістю, передчуттям чогось, що захопить її душу та заб'є памороки. очі ж старої, дивлячись на прозору рідину,
бачили щось, що допоможе забути про те, що захоплює душу.
Стакани були наповнені по самі вінця. Не дивлячись на те, що тремтіння рук проливало вдосталь окаянної, в
чарках не ставало більш мілко. Обидві жінки мусили випити від верху і до дна.
Стара випила першою. Перехилила чарку і залпом вилила рідину в шлунок. Навіть не відчувши смаку - як пілюлю.
Її погляд не помутнішав, вираз обличчя ніяк не змінився. Лише горя в очах стало більше. Те, чого вона чекала від
цього ритуалу - забути про забиті памороки - не відбулось. Вона пам'ятає все, що так і не здійснилось.
Молода жінка все ще не могла наважитись. Вони сіли за стіл одночасно, але стара випила вже третю чарку. А
вона все ще жодної не пригубила. Можливо зараз ще не час? Потім. А раптом горілка не подіє і на її очікування. Просто
отруїть організм, але нічого не отримає в замін...
Зморшкувате лице старої налилось болючим жалем. Ця емоція потекла по її рисочкам на обличчі, мов струмок, беручи
початок із одного ока в інше. Неначе два озера, які так шкодували одне одного.Рот опустився кутиками вниз, обвисла шкіра
щік бовталась від кожного подиху - стара збиралась говорить.
Звук почав зароджуватись ще з ніг жінки, повільно піднявся вище і завмер біля сонячного сплетіння, грудей.
Прикрасами старої служили корали. вони ж прикрашали і погруддя жінки напроти. Але якщо на молодій шиї вони висіли, як
оберіг, то на дряблій - як обуза, як невикористана річ. Ці червоні корали відбивались у пляшці, на гранях чарок, фарбуючи
прозору в кривавий колір.
Тим часом звук продовжив свій рух по легеням, ключицям, гортані, голосовим зв'язкам, змикаючи їх, змушуючи
вібрувати. КРИК...!!!
Хриплий дикий старечий крик.Він не вражав своєю силою, а підкорював тишею і проникністю до самого днища.
Тепер звук почав свій рух по тілу молодої дівчини. Він вліз через вуха, а виліз через п*ятки.Для інших, якби хтось
був поряд, цей крик не мав би змісту. Але єдина душа, що сиділа напроти, зрозуміла всю глибину, ледь не захлинувшись від неї.
— Пізно!!!
Крик старої переріс в рик. Вона ричала знову і знову, надавши цьому слову затяжної мелодії, дійшовши до найвищої
точки відчаю. Вона зажмурила очі, зжала пальці рук. Чарка лопнула в руці, порізавши її.Ні, кров таки яскравіша,
ніж корали. Зрозумівши це, молода дівчина викинула їх геть.
— Пізно!!! - шепотіла знесилено стара, тріпотячи сивою головою.
— Рано... - дівчина навіть не домовила до кінця, як скривавлені пальці старої схватили її за плечі,
вицвілі очі наблизилась до небесно-синіх очей впритик, шия напружилась, ніс роздувся. Коралів теж не було.
— Рано??! Як ти можеш говорить про "рано", коли є "пізно"? Не може існувати одночасно і "рано", і "пізно",
як не можна благословляти і проклинати цим благословенням.Я - це ти, і мені пізно! Чи ти не бачиш, що у нас під
столом одні ноги? Чи ти не п'єш зі мною з однієї пляшки? Пий! Спіши! Упивайся, бо до мене ще не багато лишилось.
Скоро не лише ступні будуть зрощеними, а й гомілки, коліна, бедра. А зі старою на собі буде важче уписатись.
Насолодись алкоголізмом до того, як я в тебе повністю вросту.
Руки старої відпустили юні плечі. Вона знову опустилась на своє місце, протягнула переляканим синім очам
чарку. Вона була випита залпом.
30.12.14

У Марини був улюблений светр. Засотаний, зашмольганий, незрозумілого кольору( не то оливково-гірчичного, не то болотяно-оранжевого) . Жахлива була річ. Він показував все те, що Марина намагалась ним приховати – нерівність плечей, малі груди, сутулість. Одягнути щось інше вона може і хотіла, але ж светр був таким зручним, як м’який мох. З часом всім здалось, що светр-мох вріс в дівчину, пробившись всередину, порісши, посіявши там комфортний затишок.
Так теплий, м’якенький зазиває лише до сну, до дрімоти. Як легко люди піддаються комфорту. Марина – не виключення. Нащо шукати щось інше, якщо вже є один зручний светр. А раптом інший, той, новий буде колотись, або ж швидко порветься , не пасуватиме по кольору, формі, не прикриє її різні плечі? Або ж здавлюватиме шию! Ні, краще старий мох.
Мох. Дивна рослинка. Ніби і заклинає до застою, противитись новому, але в своїй суті вже несе протиріччя. Сам руйнує те, що змурував. Річ в тім, що мох – це ніби посланець із лісу. Місця диво-загадок, місця де все живе, змінюється, хоч і лишається сталим. Лисиці шниряють, народжують лисенят, але все рівно лишаються лисицями. Їжаки у пошуках гризунів доходять до нових ділянок, та все одно лишаються їжаками. Сосни здіймаються вище до сонця, скидаючи сухе гілля, але це все ті ж сосни. Так все живе, що є в лісі. Навіть мох. Іноді він починає цвісти, сипати спори, знову завмирати в очікуванні цвітіння.
Одного разу Марина, перебуваючи в оточення комфортного зеленого килимка, відчула запах цього лісу. Відчула аромат чогось іншого, але не нового. Рідко ми чуємо щось нове. Нового немає – є лише забуте. Марина згадала, що окрім комфортного затишку є загадкова невідомість. І що вона теж в ній. І шукати не довелось, лиш покопатись у пам’яті. Яким би комфортним не був свій мох, та по деревам теж лазити хочеться. І як добре, коли в момент падіння з гілки внизу буде чекати м’який зелений клаптик. Тому, не боячись нічого, Марина взялась руками за гілля дуба, підтягнулась, перехватилась, ступивши ногами на місце рук.
Від довгого лежання руки втратили силу, м’язи – пружність. Але вже скоро непевні рухи перетворились в плавні зачепи та вигини. Ще мить – і Марина вже на вершині іншого дерева.
Під час лазіння її очі мерехтіли мов дві зірки, коси розпустились, прикривши нерівність плечей, яка і так, дивним чином, перестала кидатись в очі. Светр, перебуваючи в русі, змінював свій колір, граючись світлом набув теплих відтінків меду. Або ж бурштину. Яким прекрасним він тепер здавався. Ніби це нова річ, а не зашмольгана і стара. На лівій стороні грудей дивним чином причепилась шишечка із гілкою горобини. Це змінило взагалі всю Марину.
Але дівчині було не до всіх цих змін. Вона їх навіть не помічала. Все, що її цікавило – це карабкання по деревах. І як вона їх раніше не бачила? Вони ж завжди росли в ній, а помітним був лиш мох, який виднівся внизу, промовляючи:
- Лізь, не бійся, падати не страшно. Я спіймаю.
- Мох, мій любий мох, - промовляла Марина у відповідь, - карабкаючись вище, до небесної сині.
27.12.14

- Що вони зараз роблять?
Крізь стелю, яка не відзначалась особливою звукоізоляцією, було чутно крики, лайки, удари об щось важке чимось живим.
- Сваряться. Сьогодні це вперше за пів дня, мабуть у них якесь свято.
Ми вже звикли за ними спостерігати. Звісно ж, ми їх не бачимо, просто сприймаємо на слух все, що вони роблять. Це вже стало традицією... хоча спочатку і псувало настрій.
Вперше ми почули їх вечером. Пізнім осіннім вечером. Вони переїхали в квартиру над нами, до цього вона пустувала. Тишу перервав тупіт ніг в сторону спальної кімнати. Планування квартири в нас однакове, тому ми знаємо, куди вони направляються. Вони бігли до ліжка. До скрипучого ліжка, яке їздить по слизькій підлозі, стукаючи при цьому об стінку. Вони займались коханням. Голосно, пристрасно. Приємно чути таку любов.
Але ранком все було інакше. Взагалі вдень в них все було не таким, як вночі. Вони сварились огидніше, ніж прибиральниці, які не могли поділити віник і швабру, бо кожна хотіла закінчити прибирання швидше, але інвентаря не вистачає на всіх. Вони кричали нецензурні слова, які могли довести до блювоти, якби були сказані мені. Взагалі, лайка змушує мене абстрагуватись від неї, залишатись спокійною і не опускатись до низу того, хто викрикує огидні мати! Але наша сусідка зверху так не вміла. Вона лаялась не гірше свого чоловіка, вона плювалась словами, навіть не думаючи, як це сприймається її організмом.
А вночі мати стихали. Залишались лише стони і крики пристрасті. Поштовхи, що змушували ліжко ходити ходуном .
Так повторювалось по колу, щодня і щоночі. Ми до цього вже звикли, але єдина думка не давала спокою:
А ДЕ ЛЮБОВ?
Де поділась любов? Чи може людина, яка любить, кричати в улюблене обличчя, дивлячись в кохані очі, хапаючи рідні плечі, волати огидні речі? Чи може чоловік, який любить жінку, з якою кожної ночі займається сексом, кричати, що вона сука, не терпіти, коли вона бариться в душі, не принесла йому взуття, не зашила светр, не розколотила цукор, не ввімкнула новини, не слухає його політичного поносу, не ввімкнула чайник.... І чи є любов жінки до такого чоловіка сильною, якщо вона відразу ж починає кричати, коли її чоловік попросить зробити чай, подивитись новини, швидше вийти з ванної, оскільки він поспішає, принести йому взуття із балкону, зашити його улюблений светр...
Дивлячись в очі коханої людини не хочеться виглядати огидно, не хочеться орати непристойності, якщо ж не так, то це не кохані очі. Це очі того, з ким вночі ти спатимеш, облаштуєш дім, народиш дітей, які виростуть закомплексованими створіннями, що не вірять у кохання, оскільки бачили весь час лише гру в хорошу сім’ю, це очі того, кому ти будеш зраджувати і того, хто буде зраджувати тобі. Це очі, в яких немає любові, очі хворої людини. Хвороба – побутова шизофренія. Такі хворі відчувають, що щось з ними не так, їх щось бентежить, тому вони і зриваються одне на одного, тому і намагаються викликати огиду одне в одного. Типу – припини це першим, ти ж мене не кохаєш, я це знаю... Але відбуття обов’язку змушує їх триматись разом. Відчуття обов’язку змушує їх спати разом.

- Людо, неси сюди своє взуття, я йтиму на роботу, занесу заразом до майстра. Це на зупинку раніше, ніж наш улюблений магазинчик.
- Тримай, - жінка передала, завернуті в пакет «АТБ», ботинки, наступивши однією ногою на поріг, – так баба ще вчила.
Вадим вийшов із під’їзду , тримаючи в обох руках пакунки «АТБ». В іншому лежало сміття. Стежка до смітника була вже протоптана – всі ходять однією дорогою. Далі сліди на снігу ведуть до автобусної зупинки. Туди пролягає і шлях Вадима.
Шлях до роботи довгий, Київ – місто велике. Але дістатись маршруткою зручніше, ніж на метро. Тому Вадим виходить на зупинку лиш перше ранкове маршрутне таксі покаже свого носа на дорозі.
О, четвірка, напівпорожня, як завжди. Багацько людей набивається на інших зупинках. Тоді Вадим вже не радіє з того, що сидить. Погляди грубих жінок не дають йому спокою всю поїздку. А дати їм місце він не може, оскільки сам затиснутий в сидіння. І так десь годину. Потім їхати стає вільніше. Він виходець із невеликого містечка, довго звикав до цього ранкового ритуалу, але якось звикнувся. В себе в Сквирі він теж мусив діставатись до місця роботи громадським транспортом. Звісно часу це займало менше – але решта нічим не різнилась.
Вадим настільки звик проходити весь шлях «дім-робота», що забув занести ботинки до майстерні. Нічого, по дорозі додому зробить це. Часу вистачить. Головне не забути про це. А беручи до уваги моральну виснаженість після робочого дня – це, найвірогідніше, і станеться.
Так і вийшло. Ботинки повернулись додому разом із Вадимом. Над цим всі просто посміялись. Особливо жінка, яка щойно повернулась від сестри, що жила в сусідньому підїзді. Ноги Люди взуті лише в хатні тапочки, покрились снігом, який розтанув ще в ліфті.
- Нічого страшного, - мовила жінка, не стримуючи сміх, - завтра завезеш, дорога ж та сама. А я до сестри, або ж до Люськи зможу і так пробігтись.
ЇЇ ботиночкам вже виповнилось сім років. Але вони абсолютно не зносились – лише замочки відслужили своє. Підошви в ідеальному стані – вони ж майже ніде не ходили.
Після вечері вони сіли дивитись телевізор, якусь програму про тваринний світ. Описували плин життя одомашнених тваринок на дикій природі.
Акваріумні рибки, природнє середовище яких простори Індійського океану. Саме про них велась мова в програмі. Суть експерименту полягала в тому, що їх випустять у великі водні простори., які кишать повнотою неприємностей для рибок.
Справитись із нападами хижаків, призвичаїтись до життя на океанному дні їм допомогли природні інстинкти. Але дивність була в іншому. Рибки, звикнувши одна до одної, до розмірів акваріуму, не займали більшої території, тримались купки.
Іноді вони мігрували на місця, більш багаті їжею, менш небезпечні. Але це робилось лише в крайніх випадках, коли іншого виходу не було. Лише тоді маленькі акваріумні рибки наважуались рухати своїми плавничками на зустріч невідомому, щоб заснувати там свій маленький невидимий акваріум, за межі якого свідомо, чи по звичці, не будуть випливати.
Цей дивний факт дещо збентежив вчених. А от Люду з Вадимом змусив сміятись. Як можна, отримавши більші простори, використовувати лиш ті, що дані з самого початку, а то й менші?
- Добре, що ми не рибки, - завершила сміх подиву Людмила.
- -Так, - підтвердив Вадим, роблячи останній ковток пива.
Їх син лиш повернувся з футболу. Весь час програми він стояв у дверях, зацікавившись почутим. Після фрази матері: « добре, що ми не рибки», йому здалось, що в батьків з’явились зябра , а на щоках поросла луска, яка доторкалась до тупих очей товстолобиків. Здивувавшись своїм фантазіям, Максим засміявся і пішов на кухню.
06.01.2015