У Марини був улюблений светр. Засотаний, зашмольганий, незрозумілого кольору( не то оливково-гірчичного, не то болотяно-оранжевого) . Жахлива була річ. Він показував все те, що Марина намагалась ним приховати – нерівність плечей, малі груди, сутулість. Одягнути щось інше вона може і хотіла, але ж светр був таким зручним, як м’який мох. З часом всім здалось, що светр-мох вріс в дівчину, пробившись всередину, порісши, посіявши там комфортний затишок.
Так теплий, м’якенький зазиває лише до сну, до дрімоти. Як легко люди піддаються комфорту. Марина – не виключення. Нащо шукати щось інше, якщо вже є один зручний светр. А раптом інший, той, новий буде колотись, або ж швидко порветься , не пасуватиме по кольору, формі, не прикриє її різні плечі? Або ж здавлюватиме шию! Ні, краще старий мох.
Мох. Дивна рослинка. Ніби і заклинає до застою, противитись новому, але в своїй суті вже несе протиріччя. Сам руйнує те, що змурував. Річ в тім, що мох – це ніби посланець із лісу. Місця диво-загадок, місця де все живе, змінюється, хоч і лишається сталим. Лисиці шниряють, народжують лисенят, але все рівно лишаються лисицями. Їжаки у пошуках гризунів доходять до нових ділянок, та все одно лишаються їжаками. Сосни здіймаються вище до сонця, скидаючи сухе гілля, але це все ті ж сосни. Так все живе, що є в лісі. Навіть мох. Іноді він починає цвісти, сипати спори, знову завмирати в очікуванні цвітіння.
Одного разу Марина, перебуваючи в оточення комфортного зеленого килимка, відчула запах цього лісу. Відчула аромат чогось іншого, але не нового. Рідко ми чуємо щось нове. Нового немає – є лише забуте. Марина згадала, що окрім комфортного затишку є загадкова невідомість. І що вона теж в ній. І шукати не довелось, лиш покопатись у пам’яті. Яким би комфортним не був свій мох, та по деревам теж лазити хочеться. І як добре, коли в момент падіння з гілки внизу буде чекати м’який зелений клаптик. Тому, не боячись нічого, Марина взялась руками за гілля дуба, підтягнулась, перехватилась, ступивши ногами на місце рук.
Від довгого лежання руки втратили силу, м’язи – пружність. Але вже скоро непевні рухи перетворились в плавні зачепи та вигини. Ще мить – і Марина вже на вершині іншого дерева.
Під час лазіння її очі мерехтіли мов дві зірки, коси розпустились, прикривши нерівність плечей, яка і так, дивним чином, перестала кидатись в очі. Светр, перебуваючи в русі, змінював свій колір, граючись світлом набув теплих відтінків меду. Або ж бурштину. Яким прекрасним він тепер здавався. Ніби це нова річ, а не зашмольгана і стара. На лівій стороні грудей дивним чином причепилась шишечка із гілкою горобини. Це змінило взагалі всю Марину.
Але дівчині було не до всіх цих змін. Вона їх навіть не помічала. Все, що її цікавило – це карабкання по деревах. І як вона їх раніше не бачила? Вони ж завжди росли в ній, а помітним був лиш мох, який виднівся внизу, промовляючи:
- Лізь, не бійся, падати не страшно. Я спіймаю.
- Мох, мій любий мох, - промовляла Марина у відповідь, - карабкаючись вище, до небесної сині.
27.12.14