- Що вони зараз роблять?
Крізь стелю, яка не відзначалась особливою звукоізоляцією, було чутно крики, лайки, удари об щось важке чимось живим.
- Сваряться. Сьогодні це вперше за пів дня, мабуть у них якесь свято.
Ми вже звикли за ними спостерігати. Звісно ж, ми їх не бачимо, просто сприймаємо на слух все, що вони роблять. Це вже стало традицією... хоча спочатку і псувало настрій.
Вперше ми почули їх вечером. Пізнім осіннім вечером. Вони переїхали в квартиру над нами, до цього вона пустувала. Тишу перервав тупіт ніг в сторону спальної кімнати. Планування квартири в нас однакове, тому ми знаємо, куди вони направляються. Вони бігли до ліжка. До скрипучого ліжка, яке їздить по слизькій підлозі, стукаючи при цьому об стінку. Вони займались коханням. Голосно, пристрасно. Приємно чути таку любов.
Але ранком все було інакше. Взагалі вдень в них все було не таким, як вночі. Вони сварились огидніше, ніж прибиральниці, які не могли поділити віник і швабру, бо кожна хотіла закінчити прибирання швидше, але інвентаря не вистачає на всіх. Вони кричали нецензурні слова, які могли довести до блювоти, якби були сказані мені. Взагалі, лайка змушує мене абстрагуватись від неї, залишатись спокійною і не опускатись до низу того, хто викрикує огидні мати! Але наша сусідка зверху так не вміла. Вона лаялась не гірше свого чоловіка, вона плювалась словами, навіть не думаючи, як це сприймається її організмом.
А вночі мати стихали. Залишались лише стони і крики пристрасті. Поштовхи, що змушували ліжко ходити ходуном .
Так повторювалось по колу, щодня і щоночі. Ми до цього вже звикли, але єдина думка не давала спокою:
А ДЕ ЛЮБОВ?
Де поділась любов? Чи може людина, яка любить, кричати в улюблене обличчя, дивлячись в кохані очі, хапаючи рідні плечі, волати огидні речі? Чи може чоловік, який любить жінку, з якою кожної ночі займається сексом, кричати, що вона сука, не терпіти, коли вона бариться в душі, не принесла йому взуття, не зашила светр, не розколотила цукор, не ввімкнула новини, не слухає його політичного поносу, не ввімкнула чайник.... І чи є любов жінки до такого чоловіка сильною, якщо вона відразу ж починає кричати, коли її чоловік попросить зробити чай, подивитись новини, швидше вийти з ванної, оскільки він поспішає, принести йому взуття із балкону, зашити його улюблений светр...
Дивлячись в очі коханої людини не хочеться виглядати огидно, не хочеться орати непристойності, якщо ж не так, то це не кохані очі. Це очі того, з ким вночі ти спатимеш, облаштуєш дім, народиш дітей, які виростуть закомплексованими створіннями, що не вірять у кохання, оскільки бачили весь час лише гру в хорошу сім’ю, це очі того, кому ти будеш зраджувати і того, хто буде зраджувати тобі. Це очі, в яких немає любові, очі хворої людини. Хвороба – побутова шизофренія. Такі хворі відчувають, що щось з ними не так, їх щось бентежить, тому вони і зриваються одне на одного, тому і намагаються викликати огиду одне в одного. Типу – припини це першим, ти ж мене не кохаєш, я це знаю... Але відбуття обов’язку змушує їх триматись разом. Відчуття обов’язку змушує їх спати разом.