- Людо, неси сюди своє взуття, я йтиму на роботу, занесу заразом до майстра. Це на зупинку раніше, ніж наш улюблений магазинчик.
- Тримай, - жінка передала, завернуті в пакет «АТБ», ботинки, наступивши однією ногою на поріг, – так баба ще вчила.
Вадим вийшов із під’їзду , тримаючи в обох руках пакунки «АТБ». В іншому лежало сміття. Стежка до смітника була вже протоптана – всі ходять однією дорогою. Далі сліди на снігу ведуть до автобусної зупинки. Туди пролягає і шлях Вадима.
Шлях до роботи довгий, Київ – місто велике. Але дістатись маршруткою зручніше, ніж на метро. Тому Вадим виходить на зупинку лиш перше ранкове маршрутне таксі покаже свого носа на дорозі.
О, четвірка, напівпорожня, як завжди. Багацько людей набивається на інших зупинках. Тоді Вадим вже не радіє з того, що сидить. Погляди грубих жінок не дають йому спокою всю поїздку. А дати їм місце він не може, оскільки сам затиснутий в сидіння. І так десь годину. Потім їхати стає вільніше. Він виходець із невеликого містечка, довго звикав до цього ранкового ритуалу, але якось звикнувся. В себе в Сквирі він теж мусив діставатись до місця роботи громадським транспортом. Звісно часу це займало менше – але решта нічим не різнилась.
Вадим настільки звик проходити весь шлях «дім-робота», що забув занести ботинки до майстерні. Нічого, по дорозі додому зробить це. Часу вистачить. Головне не забути про це. А беручи до уваги моральну виснаженість після робочого дня – це, найвірогідніше, і станеться.
Так і вийшло. Ботинки повернулись додому разом із Вадимом. Над цим всі просто посміялись. Особливо жінка, яка щойно повернулась від сестри, що жила в сусідньому підїзді. Ноги Люди взуті лише в хатні тапочки, покрились снігом, який розтанув ще в ліфті.
- Нічого страшного, - мовила жінка, не стримуючи сміх, - завтра завезеш, дорога ж та сама. А я до сестри, або ж до Люськи зможу і так пробігтись.
ЇЇ ботиночкам вже виповнилось сім років. Але вони абсолютно не зносились – лише замочки відслужили своє. Підошви в ідеальному стані – вони ж майже ніде не ходили.
Після вечері вони сіли дивитись телевізор, якусь програму про тваринний світ. Описували плин життя одомашнених тваринок на дикій природі.
Акваріумні рибки, природнє середовище яких простори Індійського океану. Саме про них велась мова в програмі. Суть експерименту полягала в тому, що їх випустять у великі водні простори., які кишать повнотою неприємностей для рибок.
Справитись із нападами хижаків, призвичаїтись до життя на океанному дні їм допомогли природні інстинкти. Але дивність була в іншому. Рибки, звикнувши одна до одної, до розмірів акваріуму, не займали більшої території, тримались купки.
Іноді вони мігрували на місця, більш багаті їжею, менш небезпечні. Але це робилось лише в крайніх випадках, коли іншого виходу не було. Лише тоді маленькі акваріумні рибки наважуались рухати своїми плавничками на зустріч невідомому, щоб заснувати там свій маленький невидимий акваріум, за межі якого свідомо, чи по звичці, не будуть випливати.
Цей дивний факт дещо збентежив вчених. А от Люду з Вадимом змусив сміятись. Як можна, отримавши більші простори, використовувати лиш ті, що дані з самого початку, а то й менші?
- Добре, що ми не рибки, - завершила сміх подиву Людмила.
- -Так, - підтвердив Вадим, роблячи останній ковток пива.
Їх син лиш повернувся з футболу. Весь час програми він стояв у дверях, зацікавившись почутим. Після фрази матері: « добре, що ми не рибки», йому здалось, що в батьків з’явились зябра , а на щоках поросла луска, яка доторкалась до тупих очей товстолобиків. Здивувавшись своїм фантазіям, Максим засміявся і пішов на кухню.
06.01.2015