Коли Іван знайшов собі жінку – всі ледь з розуму не посходили. Чорномазе циганча, мале, худе, кістки так і стирчать, у ключицях можна воду носити – не проллється. А очі – наче два відра землі – чорні і великі. Ще й менша за нього на 16 років. За пару місяців до цього цигани обікрали пів села – тому сказати, що всі були неприємно вражені – це нічого не сказати. Але Йвана, хорошого рибалку, тут шанували, тому і прийняли циганча без лайок, але з холодком.
Лиш закінчилась навала денікінців, село відбудовувало хати, хоча б для тих, у кого повно дітей. Циганча, звали її на слов’янський манер Настею, працювала разом із іншими. Хоча її і не хотіли брати в помічниці, але Йвана злити ніхто не хотів. То їй цеглин накладуть в руки стільки, що мужики не донесуть, - а вона тягне, то на голову щось згори впустять легеньке( соломи натрусять, корзину плетену обвалять). Але відкрито ніхто ніколи й слова не казав – боялись.
Іван те бачив, але ж що він зробить забобонному баб*ю. Да і Настя наче мовчала, не скаржилась.
Одної ночі жінка прокинулась і почала кричати, мов дурна, що скоро денікінці повернуться, треба ж бо всіх попередити, щоб із села втікали. В цієї групки бандюг лише форма денікінська, а насправді це злодюжки, перебили повстанців – тепер грабують села, вбиваючи всіх. Жорстокі, які жорстокі.
Але її ніхто не послухав. Кричали на неї, репетували, що свого не залишать! Що вони, не мужики, якихось бродяг не зупинять? Вони теж повстанці, за своє повстануть!
- НЕ встоїте! Хоч жінок відпустіть! – благала ледь не на колінах( Іван заборонив перед чужими чоловіками на коліна ставати. Не слухають – не треба).
- Жінки хай самі виберуть, а ми тут лишимось! Якщо вони нам вірні – з нами будуть.
І більшість жінок лишилось. Іван пішов із частиною жінок, із всіма дітьми в лісові хащі. Лісу було мало, все степи, але заблукати в ньому можна було. Заховатись теж. Ніхто з тих чоловіків, що лишились не посмів навіть слова мовити про те, що Йван злякався – він же їхніх дітей забрав. Всі знали, що для нього діти – це святі. Деякі сім’ї, разом із чоловіками все ж таки пішли із села, повіривши в благання циганки. Але це її не заспокоїло. Вона знала, що решта – помруть. Вона все це бачила!
Так і сталось. Стріляли довго. Крики, мольба, дикий регіт, тупіт коней, постріли, стукіт сталі… все це не доносилось до лісових хащів, але все це чулось Насті всередині. І здавалось, що все це чули й інші жінки – серцем. Діти ж лазили деревами, ловлячи хрущів, щоб лякати ними дівчат.
Як страшно було Насті повертатись. Як вона посміла не врятувати їх, знаючи про навалу бродяг? Як?!? Ну і нащо їй цей дар, якщо їй ніхто ніколи не вірить?
Так і вийшло – кривава битва, скрізь кров, трупи без рук і ніг, з розбитими головами. Ті ж, хто лежав майже живим – просили лише про смерть. Дехто, щоправда, вижив, сховавшись від злодіїв. Переживши це страхіття вони накинулись на Настю з такими очима, немов хотіли розірвати. Винили її у всіх цих жертвах, відьмою обзивали. Ледь не вдарили, - Іван заховав собою, закрив всім роти, лиш зиркнувши.
- Вона попереджала! Ти, ідіот, чим слухав? Чи ви хотіли, щоб вона на колінах лазила за вами? Зараз треба думати про поховання померлих.
Але Насті було все рівно, що там кричали. Вона не зуміла врятувати. Як завжди її не послухались. Так нащо ж їй цей дар? Нащо?
На все поселення лишилось 30 чоловіків. 10 із них – каліки. 30 чоловіків і 260 жінок…Коли прийшли денікінці, щоб поповнити свої військові ряди – вони навіть пропаганду не проводили, просто пішли далі, посміявшись з того, що сюди можна повернутись «погулять по бабам, здесь даже циганка есть». Після цих слів вони підняли дикий ржач.
- Вони мене не тронуть, - заспокоїла чоловіка Настя, побачивши, що той побагровів від злоби. Але від слів жінки він знову посвітлів. Зазвичай слухався її, вірив у передчуття.
Весна, повені село не зачепили. Річка далеко, але для рибалок – в самий раз. І гадюки в хату не лізуть – всі коло Тікича лишились, і в лісі.
- Не йди, - білими від жаху губами монотонно бубоніла Настя, - не йди.
- Чого? – Майже кричав Іван.
А Настя боялась сказати це в голос. Її тіпало від однієї думки, не те, що в голос вимовити. Вона бачила, як Івана вода забрала. Потім його - синього, опухлого – в труні! І втопитись він мав на тому місці, де води ніколи не було. Саме для нього ріка і підійде, саме для його смерті. Але за що? ЩО він такого зробив у своєму життя? Настя вперше задумалась, чому на селі йому ніхто не перечить. І нічого їй про Івана Хроменка ніхто і слова не сказав, жодна бабка платку не принесла. Насті чомусь стало страшно і моторошно.
- Не йди, я сказала, - вона ридала, повзала на колінах - і нічого. Він все рівно хотів іти.
Ошаліла, вискочила з хати, заперла двері, закрила всі ставні, сказала, що не випустить із хати, допоки повінь не зійде!
Таким злим свого чоловіка вона ще не бачила. Вибив двері, які разом із жінкою впали на землю, підняв Настю за пазуху, кинув. Знову підняв, сильно обняв, поцілував.
- Вибач, але я такого не потерплю! Якщо я сказав, що мені треба бути сьогодні біля ріки – то я піду! А ти дома сиди! Дурна!
І пішов. Більше він не повернувся. Як говорили інші рибалки, коли Йвана накрила вода, він на малому човні підпливав до старого кладовища, яке чомусь затопило Тікичем. Ніколи цього не було, тут – затопило. Але потім щось сталось, човен перевернувся. Може зачепився за хрест, за найвищий хрест, який сам Іван і поставив. Дубовий, міцний, його навіть із села видно. Допоки Іван ніс цей хрест до кладовища, всі подумали, що він на Божого сина схожий, але не сміявся ніхто. Всі знали, чому він цей хрест несе, що це його гріх. А тепер цей гріх його і потопив!
В селі шептатись почали, батюшка вирішив освятити хату Івана, тому що неспокій зародився серед люду. Ніхто і думати не смів винити Настю в тому, що чоловіка не порятувала. Навпаки, всі її шкодували. Одна бабка, побачивши, що дівча загинається, до себе її взяла. Хороша ж бо дівчина, помічниця не погана. А от Настя себе картала. Да так сильно, що дихати не хотіла. Якби не бабка – згинула б. А так – стара просила доглядати за нею, бо немічна, сама лишилась, а їй за дочку Настя люба. От лиш кликала вона її часто Одаркою. Але циганча не злилось, - її Даркою звали від народження. Це Йван її перезвав ,чомусь Дарка - не сподобалось.
2015