Я сподіваюсь, у вас ніколи більше не виникне подібна можливість. Але знати про неї надалі доцільно та смішно.
На ту мить Україна збиралася в державний кулак, і ми двоє, шниривши на Хрещатику-26, вирішили від балди найнятися ще й перекладачами в Міністерство іноземних справ і, може, заробити додаткову копійку. Ми знаємо мови - а в новонародженій структурі багато, певно, грошей, та обмаль кваліфікованого персоналу. А ше й такі круті понти на додачу до телевізії?.. Раптом же вигорить і це - на домішку до решти прибутку.
Адреса була загально відома, та ми вільно завітали й записалися на зустріч. (І нас-таки притьма запросили, що, гадаю, свідчило про критичний стан установи. Втім, хтозна?).
Ми постали перед чоловіком у кабінеті, в якого (з мого тодішнього "ліберального"(?) погляду та поводження) не було ніяких рис. Перед нами сиділа істота в костюмі (а я був у джинсах, куплених нізащо в підвалі на Петропавлівській), стримана, холодна, зосереджена, терпляча, байдужа та (на мій тодішній погляд) - ніяка.
На той час я тільки знав хіба чучверених селянок-одногрупниць з Інституту іноземних мов (на сей час Академії) і пані Міщерську.
Він поворушив нашими папірцями, та довго пояснював, наскільки це важка, тяжка, нестерпна та відповідальна служба - перекладати для Міністерства іноземних справ. Ми стояли перед ніким і щось-то відчували. Ми кивали на все, що він говорив, і взяли від нього якісь додаткові анкети, опитування та майстерно зладнані паперові штукакенції, які тра було заповнити.
На виході я (наскільки зараз вистачає пам'яті) віддав партнеру на почитання томик Ніцше, що заздалегідь йому був обіцяв (ніяк сюжетом не пов'язано, лише реальною випадковістю).
Ми розійшлися та розумово заклякли.
По тому, ми, ніби, "думали".
Та, наче, "додумались".
(Ми були ідіоти).
Через тиждень, ми повернулися в той-таки кабінет, віддали назад анкети й решту паперів, і відмовилися від свого наміру найнятися перекладачами Міністерства іноземних справ.
Чиновника це, наче, правдиво струснуло.
Безособова не-особа його (як мені здавалося) не втямила, чому нормальна (хай би примітивна) людина відкидає грандіозний шанс.
Він навіть спробував переконати ідіотів передумати.
Але на тому я не зупинився.
По тому я втік нелегалом в Америку.

Нікола Ремі,
таємний радник найсвітлішого герцога Лотарингії та громадський адвокат його герцогства
Найяснішому Принцю та Найвидатнішому Кардиналу Шарлю Льотаринському*;
Щонайнавдячному Покровителю та Патрону,
Нікола Ремі
БАЖАЄ ВІЧНОГО ЩАСТЯ

Вінцем усього зла й незгоди, в які впали наші часи, о Найясніший Принце, є те, що люди сьогодні знагла зневажають засади наших пращурів, і вигадують і беруть участь у дивних релігійних культах будь-якого виду будь-коли їм заманеться, хай би навіть тим постати проти віри в Бога, та відмовлятися від того, чому скорилися всі речі та тварини. Дехто з них запопали завдяки своїй наполегливості та надмірній цікавості, досліджуючи природні причини, що виходять за межі розуміння всіх почуттів: а тоді, "встановивши курс за світлом людського розуму", зазнали корабельної катастрофи та потрапили в жахливий крах і занурилися до вирів найгіршого богохульства.

* Карл Лотаринський. Третій за ім'ям і титулом; син дюка де Бурбон, та доньки Генрі II. Народився в Нансі, 1 липня 1567 року, та після смерти свого кузена кардинала де Гіза, 1578, опосів і був присуджений до престолу Метц, яким керував Нікола Босмард, єпископ Вердену.
14 грудня 1576 року папа Сікст V призначив Карла Лотаринського кардинал-дияконом, а 5 квітня 1591-го, коли він навідався до Риму, папа Григорій XIV підвищив його до кардинала, надавши йому відзнаку Св.Агати. Молодий прелат був настільки навчений та благочестивий, що його обрали архибискупом Страсбургу 2 травня 1592 року, що згодом потвердив папа Клемент VIII.
На жаль його по тому побив параліч, і церква втратила вірного сина та служника, коли він помер у Нансі 24 листопада 1607-го. Серед інших орденів, він вітав у своїй єпархії міланських амброзіанців, а також заснував громади капуцинів і мінімів.
Від свого благочестя, він надав вівтарю в Лоредо - Хреста, Чашу, два важезні свічники, чаші, кропила, чан для святої води, коробка для облаток, всі добірно зроблені з кришталю та золота. Він надав багато щедрих подарунків церкві Св.Агати в Римі, а собору в Метці він надав багаті гобелени, які численними роками прикрашали свята й бенкети.

Інших, навпаки, було знищено через їхню млявість, повільну дур і нездатність до розуміння, через які вони довірливо підпали вітрам гніву, тілесної жадоби, чи інших потужних уражень. Саме в таких закутнях диявол і полює на здобич, і не спиняється вловити людину, зведену до розумових лінощів, яку злидні привели до відчаю, шкода - до помсти, чи жадання - до збагачення. Бо такими спонуками він потурає ним, а потім ліпить їх на готових прийняти будь-яке його слово, і спонукає присягнути на вірність пишними й благовидними обіцянками, аби лише вони йому скорилися.
Атеїсти першого клясу породжені та захищені свободою, що виникла в наш час через різноманітність і мішанину націй, і - як нині загально сказано - їхня кількість досягла такого рівня, який нелегко обчислити. Але, якщо вони мовчки розпліднюють свої блюзнірства та
ховаються за прикриттям будь-якої форми релігії, яка трапилася їм під руку, щоб уникнути виявлення та обвинувачення; або інакше - якщо вони не збирають послідовників, спираючися на завзяття своїх прибічників - і їх не добачають по суті, називаючи лише терміном найнижчої неадекватності з огляду на колосальний розмір їхньої безбожності - розбещенцями та розпусниками, а тому проти них не порушується жодне судове провадження, чи їх не надають жорстким прикладом для публіки.
Що стосується безбожників другого клясу, що захрясли в трясовині відьмацтва, я би справді хотів, щоби їхня кількість зросла через недбалість або лінь отих, чиїм обов’язком є проповідувати, навчати та наставляти громаду в церкві до благочестя! Але правда вказує на те, що більша частина їх походить із селян із диких країв, де проповіді ледве коли виникають (а про Бога згадують подеколи), а правда, яка встановлена, підживлена та вкорінена в здоровому глузді (наш головний захист від підступів Диявола) існує сама по собі.
Цей факт наводить багатьох на думку, що нам краще жаліти, ніж карати таких; оскільки вони впали до найпідлішої розбещеності не з власного бажання, але завдяки неминучому лиху та мимовільному нещастю; а яким би то їхній гріх не був, то він нібито-начебто обмежений рамками їхньої власної дурості та чуттєвих помилок, і ніяк не спричиняє лиха та шкоди іншим людям.
Можливо, що такі міркування стримували багатьох французів (які в іншому нічим не поступаються решті своєю інтелектуальною проникливостю та здоровим глуздом) від беззастережної віри в чаклунство. Але чи то в божевіллі, чи нечесті, цей злочин завжди пов'язаний і невіддільний від чародіяння та смертельної шкоди людям, та інших подібних явних беззаконь. Звідтоді справді стає дивно, що загальна громада не розпізнала вогонь поза димищем.

(Шматок із Demonolatry, Nicholas Rémy, trans. by Montague Summers (1595)

Десь у малому віці я пам'ятаю ще таку "розвагу": взятися вголос і певний час повторювати звичайне слово.
Абияке.
Ну, хіба наприклад, голова-голова-голова-…, чи дорога-дорога-дорога … Не важливо що, головне достатньо довго.
В результаті тоді (досить швидко) слово втрачало значення, та перетворювалося на порожню купку звуків, ні з чим не з‘єднаних, ні про що не сказаних і безтямних. Лепет і гучання відривались, а за ними поставало щось безмовне й неосяжне. Порожнє, неспростовно плотське та тваринно несвідоме?
Я спробував це повторити літ у тридцять. Нічого не вдалося впень.
Скільки я не талдичив одне й те саме слово, значення від нього не відривалося. Я залишався в межах семантики та просто бубонів собі далі, як отой буддист священні мантри. Моя особа, певно (чи здавалося), стала існувати тільки в межах мови. Слова вперто втримували зміст.
Я це робив, але тепер не можу.
Малюк на це був здатен, а дорослий ні. Що справді дивно.
Я пам’ятаю, що існувала мовна межа, але перетнути її вже годі.
Тепер мене міцно зроблено зі слів.

Десь у малому віці я пам'ятаю мимовільну "розвагу", що сама нізвідки виникла, деякий час протривала та потім сама зникла, в тому ясно лишившися в пам'яті.
Була вона в тому: вголос говорити самостворену купку звуків, що нічого не значать, але ж одначе суто фізично приємні чимось до вимови. Я не знаю, скільки мені тоді було років, але, мабуть, переповторення чогось утовкмачує надовго (на сей похилий день).
Ця розвага не залишилася непомічена (бо вголос).
- А пам'ятаєте, як він, - посміявся десятками років пізніше Пан Композитор, - усе ходив і казав "брУтя-брУтя"...
По-перше, не "брутя".
Оскільки читати я навчився у два роки з копійками, це було "брутто". Що то значило я тоді не знав, а питати пояснення мені було змалку не властиво. Мне властиве було, як то казали довкола (що було мені значно пізніше цитовано): "Наш карапуз ізнову загадками говорить".
По-друге, говорилось інакше. "Брутто" говорилося так: не звично висловлене, а початковий доста сильний і порожній видих, коли губи просто плещуть одна об одну "б-б-б-рутто". Радше чимось подібне до південноафриканської мови, де існує звучок на клацання язиком.
По-третє, це не було моє головне приватне "слово". Примітивне "брутто" з'явилося наостанку, на відході та на загибелі цього часу розваги. Розповісти про нього це кумедія.
Сказати подальше викликає дивний опір.
Моє перше тренувальне "слово", певно, ніхто не помітив.
Звучить воно - і ви перші його почуєте - "ммм-блеруле".
Робиться воно так. "Ммм" - звук виникає в заплющених устах. "Бле" - язик вистрибує назовні. "Ру" - язик плеще по зубах і падає назад, торкаючи піднебіння. "Ле" - знову-таки назовні, похлебеставши, таким чином, язиком.
Це робиться дуже виразно і вкрай помітно. Бо річ не в суміщенні літер, а у межових рухах м'язів.
Тепер ви, певно, розумієте про мене більше, ніж я сам про себе.

Мого батька викинули з Національного оркестру народних інструментів за "огидний потяг до грошей". (Як це тоді політично називалося?..)
Він влаштувався у музичну школу №9 десь на Круглоуніверситецькій (над Бесарабкою), допрацював до пенсії в одному рваному костюмі, й отримав медаль.
- Кому потрібні ці бляшанки, - ляпнув я про його нагороду, за що (як і за решту мого життя) тепер мені стидко.
Втім, він не спинився.
Савєцька влада пішла в туфту.
- Сільське господарство, - його цитуючи, - це джерело свободи.
Не знаю, звідки він це взяв. Звучить поцупленим, здається вивченим і штучним. Усе життя (здається натепер) я бачив його на городі складеним удвоє, опаленим на сонці, переверненим дупою догори, головою до землі. Чи це й була, справді, свобода?
Батько перекопав і перегромадив увесь город, аби зробити круті схили, якими марив його тесть, дядько Іванов. Тепер земля виглядала, як напіввідкрита книжка. Він засадив її тюльпанами.
Про квіти тра добре знать. Осьде.
8 березня та 1 вересня.
Тьолкін день. Початок школи. Всі купують квіти. Геть усі. Поголовно. Масово. Кожен.
Уявіть собі запит. Згадайте-но потребу. Прибуток. Мані.
Я гадаю, ці два дні зробили батьків непомітними багачами ще за савєцьких часів.
У них були гроші (як я назадгузь тепер розумію).
У них були жужми облігацій державного займу по 20 рублів кожна.
У них була машина, а потім друга хата з великим обійстям у Лютежі, (і третя коло Кагарлика, no big deal)...
Ми, здається, мали все, що заманеться.
(Одної миті - як мені тепер здається - батьки обговорювали розлучитися, щоби паралєльно виїхати в Ізраїль та зійтись. Але того не сталося, на жаль.)
Квіти, втім, годують, блін.
- Ти ж пам"ятаєш, де все заховано? - спитав мене батько вже по кінці СРСР, невдовзі до мого для всіх раптового перекиду в США.
- Нєєє... - сказав я, і сам здивований, і неприємно здивувавши батька.
Він повів мене у цегляний сарайчик і показав зовсім певну місцину під стінкою. Там-то було закопано трилітрову скляну банку, повно набиту золотими шлюбними обручками і браслетами. (Я не брешу).
Про яку я не мав анінайменшої пам"яті.
Вона ще й зараз там на щастя археологам.

Мій батько був колись штангістом, а тоді його рекрутували в савєцьку армію та зробили водолазом.
Чому та навіщо я не знаю. Я переказую вам переказане, та після того довго мною стулене, наскільки змога.
На той час (після Другої світової) ув армії служили років по 5-7. Уявіть собі: вас забрали прищавим підлітком - а викинули назад мужиком середнього віку (за нинішніми мірками).
Що він зробив, аби владнатися назад у життя?
По-перше, він почав навчатися грати на баяні. Високе мистецтво, бачте, суспільно ліпший кляс, блін. Бо дєвушкі всі люблять баяністофф...
По-друге, (оскільки, може, в голові було тільки "кроком, руш!" - і не далі), він став учити напам"ять книжки, щоби натренувати пам"ять (й опанувати, побічно, музичну грамоту й затлумити п"єси) - та натрапив на Льва Толстого.
Він заучив його твори до літери й (можливо) повірив.
На жаль (або на щастя, чи так сталося), батько заснувався на дореволюційному зібранні Льва Талстова (із пощербленими личками, яке він десь купив), де були наявні ще його релігійні твори з чорними пасмами цензурованих рядків. Все це він передав (як то каже) братові, але не мені.
Все це, мабуть, спричинило подібні наслідки.
1). Вам 23-27 літ. Ви - сам-один. У вас нема нікого.
2). Ви - водолаз, штангіст і баяніст-початківець. Good luck знайти собі пару...
3). Та він знайшов.
= Батька взяли в Національний оркестр народних інструментів (або як він тоді, здається, називався). Він поринув у надра музики, сказати б зараз.
= Він похідно зазнайомився з таким собі дядьком Івановим, сугубим козаком-творцем унікальної київської теплиці на крутому схилі в районі вул. Мостицької, абощо. Загорівся його ідеєю та започаткував подібне в себе на городі на Куренівці.
= Поки дядько Іванов побічно заробляв гроші приватними трояндовими теплицями в себе вдома на Вітряних Горах, батько став заробляти в себе тюльпанами.
За це батька викинули з Національного оркестру, звинуватили в намірах кримінально збагатитися та мало не всунули до буцегарні.
Це, слава-богу, проминуло. Натомість він одружився з дочкою дядька Іванова, що тільки-но вигулькнула зі школи.
- Чи ти вийдеш за мене, - спитав тато.
- Так, любий, - сказала (нібито) вона.

Осьде як це відбувалося би зараз, наскільки змога (символічно) уявити.
Я оголошую "унікальне свято" та запрошую всіх на берег моря. З міста-мільйонника приходять сотні дві-три.
- Браття та сестри! - кажу я. - Ми завжди сиділи тут і ні про що не думали, а в цього моря, як свідчить остання наука, є протилежний берег. Сьогодні - вперше з того часу, як мавпа злізла з дерева - я сяду в оцей човен (осьде він), перепливу море, вилізу на інший берег, збудую там хату і заживу, як ви всі тут, вам на щастя, радість і прибуток. Щоби все не марно, я візьму з собою цю тьотку. А ви будете тому свідками, можете пишатися все життя та ще своїм дітям розкажете.
- Гурра! (поглушна овація, всі встають).
- Справа це важка, складна й нечувано небезпечна, - кажу, - тому, будь ласка, всі здайте по одній гривні в цей мішок. Ну-ну, не треба м'ятися та мукати: справа благородна, гроші невеликі; давай, дядьку, папірця, і ти, позаду... Мамаша, не робіть морду, наче вас це не стосується!.. От, уже добрий початок. Тьотка, бери мішок, сідай у човна.
- Браття та сестри! - кажу. - Сьогодні ми з вами вирушаємо в історичну подорож, яка виверне на рубець саме розуміння, що є людина (поглушна овація, всі встають). Ми готові на будь-які муки та страждання, труднощі та вартощі, бо всупереч усьому, що ми зазнали за 2 мільйони років еволюції, ми готові до наступного кроку. Так, нам буде важко. Так, нам буде страшно. Так, ми не вповні готові. В нашого човна немає весел і натомість доведеться черпати чайними ложечками (тьотка, покажи ложку) та цим попихатися до іншого берега.
Але ми все перебудемо. Ми готові. Ми всі вклалися в це по гривні, тож давайте поміцнимо рід людський, здавши ще по 3 гривні в цей мішок. В цей мішок іще по 3 гривні. Сюди в мішок, кажу. Так. Чудово. Тьотка, тримай.
- Браття та сестри! - кажу. - Осьде-но я вже сідаю в човен, аби рушити на протилежний берег далекого моря. Прощавайте назавжди та чекайте звісток од ваших далеких родичів, наших із тьоткою дітей і правнуків. За ложки, тьотка - раз-два-три!
Минає година, та з берега кричать:
- То коли ж ви плисти почнете?
- Дак ми ж пливемо як прокляті, - кричимо з човна. - Ми вже подолали 50 сантиметрів. На півметри від вашого берега. Ложками черпаємо, аж упріли. До речі, киньте нам по пиріжку з мнясом, бо їсти хочеться, і по ходу зберіть по десять гривень із кожного, осьде кину вам мішок. І не тра кривиться, то наша спільна справа... І бутилко води ще добре було б.
Ще години зо три з берега кричать:
- Ну то як уже прогрес? Видно там інший берег?
- Прекрасно видно в усіх деталях, - кричимо з човна. - Гребемо по повній програмі, аж руки відвалюються. Давайте ще пиріжки з мнясом, води, та закиньте по двадцять гривень на лапу. І рулони паперу, коли випаде. І докиньте чайних ложечок, бо наші вже позагиналися. Історична місія, в тому, триває!
Минув, припустимо, рік - і на тому ж березі гуляють люди.
- А чом це ви ще знову тут? - кричать із берега. - Ми думали, ви там уже собі розмножуєтесь.
- Ми так далеко, що вас ледве за три метри бачимо, - кричимо з човна, - але коли ви вже кажете, то нам би ще пиріжків, перевдягнутись у щось порядне, а ще ковдру, книжку, суші з найближчої жралівки і, канєшно, по сотні гривень із кожного. Подивіться на нас, куди нам без сотні тепер. Ми, певно, розмножуємось, але до протилежного берега дещо лишається. Кидайте сотню, не жлобіться, рагулі.
***
Втім.
Через 100 000 років ваші діти вийшли на протилежний берег моря.
Проживши сто тисяч років у ракеті (це є технічний прилад) - а жоден прилад, за вийнятком кам'яного рубила, не профункціонував так довго - вони, певно, підзабули існування за межами. (Не кажучи, хто б їх-то стільки догодовував цицькою?)
Приміряйте на себе. Ви, люди (досі) кам'яного віку.
***
На додачу.
На планеті отруйне повітря, смертоносне тяжіння та радіація. І не дай боже наявна чужа біосфера. Настала мить нагально помирати.
Момент, як ви розумієте, в тому, що зв"язок - завжди на швидкості світла, а пересування рівне слимаку.
Зважайте.