Мого батька викинули з Національного оркестру народних інструментів за "огидний потяг до грошей". (Як це тоді політично називалося?..)
Він влаштувався у музичну школу №9 десь на Круглоуніверситецькій (над Бесарабкою), допрацював до пенсії в одному рваному костюмі, й отримав медаль.
- Кому потрібні ці бляшанки, - ляпнув я про його нагороду, за що (як і за решту мого життя) тепер мені стидко.
Втім, він не спинився.
Савєцька влада пішла в туфту.
- Сільське господарство, - його цитуючи, - це джерело свободи.
Не знаю, звідки він це взяв. Звучить поцупленим, здається вивченим і штучним. Усе життя (здається натепер) я бачив його на городі складеним удвоє, опаленим на сонці, переверненим дупою догори, головою до землі. Чи це й була, справді, свобода?
Батько перекопав і перегромадив увесь город, аби зробити круті схили, якими марив його тесть, дядько Іванов. Тепер земля виглядала, як напіввідкрита книжка. Він засадив її тюльпанами.
Про квіти тра добре знать. Осьде.
8 березня та 1 вересня.
Тьолкін день. Початок школи. Всі купують квіти. Геть усі. Поголовно. Масово. Кожен.
Уявіть собі запит. Згадайте-но потребу. Прибуток. Мані.
Я гадаю, ці два дні зробили батьків непомітними багачами ще за савєцьких часів.
У них були гроші (як я назадгузь тепер розумію).
У них були жужми облігацій державного займу по 20 рублів кожна.
У них була машина, а потім друга хата з великим обійстям у Лютежі, (і третя коло Кагарлика, no big deal)...
Ми, здається, мали все, що заманеться.
(Одної миті - як мені тепер здається - батьки обговорювали розлучитися, щоби паралєльно виїхати в Ізраїль та зійтись. Але того не сталося, на жаль.)
Квіти, втім, годують, блін.
- Ти ж пам"ятаєш, де все заховано? - спитав мене батько вже по кінці СРСР, невдовзі до мого для всіх раптового перекиду в США.
- Нєєє... - сказав я, і сам здивований, і неприємно здивувавши батька.
Він повів мене у цегляний сарайчик і показав зовсім певну місцину під стінкою. Там-то було закопано трилітрову скляну банку, повно набиту золотими шлюбними обручками і браслетами. (Я не брешу).
Про яку я не мав анінайменшої пам"яті.
Вона ще й зараз там на щастя археологам.

Мій батько був колись штангістом, а тоді його рекрутували в савєцьку армію та зробили водолазом.
Чому та навіщо я не знаю. Я переказую вам переказане, та після того довго мною стулене, наскільки змога.
На той час (після Другої світової) ув армії служили років по 5-7. Уявіть собі: вас забрали прищавим підлітком - а викинули назад мужиком середнього віку (за нинішніми мірками).
Що він зробив, аби владнатися назад у життя?
По-перше, він почав навчатися грати на баяні. Високе мистецтво, бачте, суспільно ліпший кляс, блін. Бо дєвушкі всі люблять баяністофф...
По-друге, (оскільки, може, в голові було тільки "кроком, руш!" - і не далі), він став учити напам"ять книжки, щоби натренувати пам"ять (й опанувати, побічно, музичну грамоту й затлумити п"єси) - та натрапив на Льва Толстого.
Він заучив його твори до літери й (можливо) повірив.
На жаль (або на щастя, чи так сталося), батько заснувався на дореволюційному зібранні Льва Талстова (із пощербленими личками, яке він десь купив), де були наявні ще його релігійні твори з чорними пасмами цензурованих рядків. Все це він передав (як то каже) братові, але не мені.
Все це, мабуть, спричинило подібні наслідки.
1). Вам 23-27 літ. Ви - сам-один. У вас нема нікого.
2). Ви - водолаз, штангіст і баяніст-початківець. Good luck знайти собі пару...
3). Та він знайшов.
= Батька взяли в Національний оркестр народних інструментів (або як він тоді, здається, називався). Він поринув у надра музики, сказати б зараз.
= Він похідно зазнайомився з таким собі дядьком Івановим, сугубим козаком-творцем унікальної київської теплиці на крутому схилі в районі вул. Мостицької, абощо. Загорівся його ідеєю та започаткував подібне в себе на городі на Куренівці.
= Поки дядько Іванов побічно заробляв гроші приватними трояндовими теплицями в себе вдома на Вітряних Горах, батько став заробляти в себе тюльпанами.
За це батька викинули з Національного оркестру, звинуватили в намірах кримінально збагатитися та мало не всунули до буцегарні.
Це, слава-богу, проминуло. Натомість він одружився з дочкою дядька Іванова, що тільки-но вигулькнула зі школи.
- Чи ти вийдеш за мене, - спитав тато.
- Так, любий, - сказала (нібито) вона.

Осьде як це відбувалося би зараз, наскільки змога (символічно) уявити.
Я оголошую "унікальне свято" та запрошую всіх на берег моря. З міста-мільйонника приходять сотні дві-три.
- Браття та сестри! - кажу я. - Ми завжди сиділи тут і ні про що не думали, а в цього моря, як свідчить остання наука, є протилежний берег. Сьогодні - вперше з того часу, як мавпа злізла з дерева - я сяду в оцей човен (осьде він), перепливу море, вилізу на інший берег, збудую там хату і заживу, як ви всі тут, вам на щастя, радість і прибуток. Щоби все не марно, я візьму з собою цю тьотку. А ви будете тому свідками, можете пишатися все життя та ще своїм дітям розкажете.
- Гурра! (поглушна овація, всі встають).
- Справа це важка, складна й нечувано небезпечна, - кажу, - тому, будь ласка, всі здайте по одній гривні в цей мішок. Ну-ну, не треба м'ятися та мукати: справа благородна, гроші невеликі; давай, дядьку, папірця, і ти, позаду... Мамаша, не робіть морду, наче вас це не стосується!.. От, уже добрий початок. Тьотка, бери мішок, сідай у човна.
- Браття та сестри! - кажу. - Сьогодні ми з вами вирушаємо в історичну подорож, яка виверне на рубець саме розуміння, що є людина (поглушна овація, всі встають). Ми готові на будь-які муки та страждання, труднощі та вартощі, бо всупереч усьому, що ми зазнали за 2 мільйони років еволюції, ми готові до наступного кроку. Так, нам буде важко. Так, нам буде страшно. Так, ми не вповні готові. В нашого човна немає весел і натомість доведеться черпати чайними ложечками (тьотка, покажи ложку) та цим попихатися до іншого берега.
Але ми все перебудемо. Ми готові. Ми всі вклалися в це по гривні, тож давайте поміцнимо рід людський, здавши ще по 3 гривні в цей мішок. В цей мішок іще по 3 гривні. Сюди в мішок, кажу. Так. Чудово. Тьотка, тримай.
- Браття та сестри! - кажу. - Осьде-но я вже сідаю в човен, аби рушити на протилежний берег далекого моря. Прощавайте назавжди та чекайте звісток од ваших далеких родичів, наших із тьоткою дітей і правнуків. За ложки, тьотка - раз-два-три!
Минає година, та з берега кричать:
- То коли ж ви плисти почнете?
- Дак ми ж пливемо як прокляті, - кричимо з човна. - Ми вже подолали 50 сантиметрів. На півметри від вашого берега. Ложками черпаємо, аж упріли. До речі, киньте нам по пиріжку з мнясом, бо їсти хочеться, і по ходу зберіть по десять гривень із кожного, осьде кину вам мішок. І не тра кривиться, то наша спільна справа... І бутилко води ще добре було б.
Ще години зо три з берега кричать:
- Ну то як уже прогрес? Видно там інший берег?
- Прекрасно видно в усіх деталях, - кричимо з човна. - Гребемо по повній програмі, аж руки відвалюються. Давайте ще пиріжки з мнясом, води, та закиньте по двадцять гривень на лапу. І рулони паперу, коли випаде. І докиньте чайних ложечок, бо наші вже позагиналися. Історична місія, в тому, триває!
Минув, припустимо, рік - і на тому ж березі гуляють люди.
- А чом це ви ще знову тут? - кричать із берега. - Ми думали, ви там уже собі розмножуєтесь.
- Ми так далеко, що вас ледве за три метри бачимо, - кричимо з човна, - але коли ви вже кажете, то нам би ще пиріжків, перевдягнутись у щось порядне, а ще ковдру, книжку, суші з найближчої жралівки і, канєшно, по сотні гривень із кожного. Подивіться на нас, куди нам без сотні тепер. Ми, певно, розмножуємось, але до протилежного берега дещо лишається. Кидайте сотню, не жлобіться, рагулі.
***
Втім.
Через 100 000 років ваші діти вийшли на протилежний берег моря.
Проживши сто тисяч років у ракеті (це є технічний прилад) - а жоден прилад, за вийнятком кам'яного рубила, не профункціонував так довго - вони, певно, підзабули існування за межами. (Не кажучи, хто б їх-то стільки догодовував цицькою?)
Приміряйте на себе. Ви, люди (досі) кам'яного віку.
***
На додачу.
На планеті отруйне повітря, смертоносне тяжіння та радіація. І не дай боже наявна чужа біосфера. Настала мить нагально помирати.
Момент, як ви розумієте, в тому, що зв"язок - завжди на швидкості світла, а пересування рівне слимаку.
Зважайте.