Десь у малому віці я пам'ятаю мимовільну "розвагу", що сама нізвідки виникла, деякий час протривала та потім сама зникла, в тому ясно лишившися в пам'яті.
Була вона в тому: вголос говорити самостворену купку звуків, що нічого не значать, але ж одначе суто фізично приємні чимось до вимови. Я не знаю, скільки мені тоді було років, але, мабуть, переповторення чогось утовкмачує надовго (на сей похилий день).
Ця розвага не залишилася непомічена (бо вголос).
- А пам'ятаєте, як він, - посміявся десятками років пізніше Пан Композитор, - усе ходив і казав "брУтя-брУтя"...
По-перше, не "брутя".
Оскільки читати я навчився у два роки з копійками, це було "брутто". Що то значило я тоді не знав, а питати пояснення мені було змалку не властиво. Мне властиве було, як то казали довкола (що було мені значно пізніше цитовано): "Наш карапуз ізнову загадками говорить".
По-друге, говорилось інакше. "Брутто" говорилося так: не звично висловлене, а початковий доста сильний і порожній видих, коли губи просто плещуть одна об одну "б-б-б-рутто". Радше чимось подібне до південноафриканської мови, де існує звучок на клацання язиком.
По-третє, це не було моє головне приватне "слово". Примітивне "брутто" з'явилося наостанку, на відході та на загибелі цього часу розваги. Розповісти про нього це кумедія.
Сказати подальше викликає дивний опір.
Моє перше тренувальне "слово", певно, ніхто не помітив.
Звучить воно - і ви перші його почуєте - "ммм-блеруле".
Робиться воно так. "Ммм" - звук виникає в заплющених устах. "Бле" - язик вистрибує назовні. "Ру" - язик плеще по зубах і падає назад, торкаючи піднебіння. "Ле" - знову-таки назовні, похлебеставши, таким чином, язиком.
Це робиться дуже виразно і вкрай помітно. Бо річ не в суміщенні літер, а у межових рухах м'язів.
Тепер ви, певно, розумієте про мене більше, ніж я сам про себе.